Про жінок, схожих на Київ, та про трафік Лисої гори

 

— Пане Олесю, вашу книгу відкриває подяка академіку Сергію Кілессо «за його неперевершені розповіді про архітектуру Києва початку ХХ століття». Тож якою вона була, архітектура Києва? В епоху, що передувала модерну, а також у самий розквіт цього стилю…

— Я не архітектор, тому, можливо, це вторгнення не в мою сферу… Але мені здається, що тут не було такої класичної зміни стилю, як у містах Європи. У Києві поруч із традиційною, купецькою, досить консервативною забудовою, постав так званий «київський модерн», який влучно називають «фасадним модерном», бо це лише зовні будинкам намагались надати такого вигляду, щоби вийшло «по–модньому». Хоча є й «повноцінні» модерні будинки — як той, зокрема, що розташований на вулиці Гончара (нині там Народний Рух), там і в середині все витримано у стилі модерну — аж до воріт, які, на щастя, збереглися і після реставрації… Хочу сказати, що у Києві був певний паралелізм стилів, коли поступово відмирало, йшло в небуття, горіло в пожежах місто XVII—XVIII віків, а йому на зміну приходив Київ ХІХ століття. Недарма Києву дорікали еклектикою…

— Усе це так, але, якщо говорити про модерн, тим паче про «фасадний модерн», мені б хотілося детальніше зупинитися на так званих маскаронах, тобто на архітектурних прикрасах у вигляді міфічних, демонічних образів, які перекочували в модерн ще із середньовіччя (достатньо згадати хоча б всесвітньо відомий Нотр Дам). Що, на вашу думку, спонукало київських архітекторів періоду сецесії (і мова не тільки про Городецького, адже в один ряд із ним можна поставити і Миколу Добачевського, і Миколу Яскевича, і Мартина Клуга) відтворювати безкінечний ряд химер?

— Я сам про це думав і знайшов для себе відповідь у містичній площині. Неможливо логічно пояснити незліченну кількість атлантів, каріатид чи якихось чортів та відьом, крилатих потвор, як от на Ярославовому Валу… Забавка архітекторів? Київська традиція? Незрозуміло. Київ, вся наша земля, як на мене, має два обличчя. Як і в українських жінок — щось привабливе і щось відьомське водночас. Ці настрої добре вхопили Гоголь та інші митці. Тут вам і «неначе писанка село», і «ніч перед Різдвом». Все те саме й у Києві: і Єрусалим землі Руської, і поганське гніздо. І навіть дещо більш прадавнє — те, що я намагався вхопити в «Місті з химерами». Існує легенда, що на Лисій горі є перехід із нашого світу до світу потвор — тих, що закам’яніли на наших будинках, і хтозна, що вони роблять вночі! Це я пояснюю як письменник, бо інша логіка тут, по–моєму, не працює.

 

Про білого «хантера» з бромом та специфічну київську геометрію

— Гаразд, тоді запитання письменнику. Отже, диявол замовив Городецькому «будинок з химерами», тому споруда і вийшла такою, м’яко кажучи, специфічною. Я правильно викладаю сюжет вашого роману?

— Ну, не замовив, а підштовхував. Причому дуже тонко. Адже з’являвся йому тільки у снах. Городецький пручався як міг, але побудувати «добрий трикутник» чи навіть чотирикутник не зміг. Він звів католицький костел у Києві, православний храм у Черкасах і ще дуже хотів побудувати мечеть у Тегерані. Не забуваймо також і караїмську кенасу в Києві. Три найбільші релігії — християнство, юдаїзм та іслам — таким чином мали бути охоплені. Натомість вийшло інше — його власний дім і миколаївський костел, де є багато всякого, до чого ми просто не придивляємося… Я вирішив пояснити все це саме таким чином…

— Тобто це стовідсоткова вигадка, чи Городецький лишив якісь мемуари, де він згадує свої сни і візії?

— Я читав його книгу «В джунглях Африки», де є два абзаци, нібито зовсім за духом своїм не пов’язані з рештою тексту. У книзі він дуже ретельно перелічує, скільки в нього було багажу, зброї, напоїв, шоколаду, посуду, скільки негрів несли ту валку, бо білі «хантери» під час сафарі (ці слова, до речі, Городецький вперше вжив у Києві) тільки натискали на курок… І раптом він наприкінці пише про те, яка в нього страшенна була нудьга, які страшні сни він бачив, — якісь невимовно розпачливі рядки зі згадуванням навіть про те, як йому від нервів давали бром… Мене це дуже вразило: успішна людина, котра роками йшла до втілення своєї мрії — полювання у Африці, — раптом впадає в депресію. Для мене це була певного роду зачіпка.

— А дияволу Городецький навіщо?

— У книзі про це згадується…

— Так, я пам’ятаю: оточити химерами об’єкт «ССК» — святу Софію Київську, побудувати «злий» трикутник. Ну, оточили, ну, побудували. Далі що?

— А далі всі міста перетворюються на те, що ми зараз бачимо. З аделаджами, із запустінням… Дії Змія досягають свого результату. Так, храми нібито відновлено. Але наповнюються вони не завжди гідними священиками. Недавно був на хрещенні дитини, так піп був геть п’яний. Просто Рєпін якийсь, картина «Хресний хід на Великдень»… Київ скочується до міст третього світу — зі сміттям, зграями диких псів… Або, як описав Київ 20–х років Домонтович, — до рівня міста, де блукають голодні люди, збайдужілі, такі, що бояться безкінечних змін влади, яка чим далі, тим стає гіршою…

 

Відступ ліричний про поняття вічні: про добро і зло зокрема

— Пане Олесю, от ви нібито й гидуєте п’яними попами, але розмірковуєте як надто ортодоксальний християнин. Диявол вилущився з Бога, пише Олександр Амфітеатров, бо на початку часів вони були одне ціле. Був Бог Ягве, бог Старого Заповіту, ревнивий і кривавий, втілення і добра, і зла. Фактично — «два в одному». І, до речі, щодо Змія, якого ви згадуєте. Згідно з іудейською міфологією, першою дружиною Адама була Ліліт, яка його і звабила. Без жодних яблук та плазунів. Це потім вигадали Єву і Змія, щоб відтінити маєстат Бога і підступність Сатани… Веду це до того, що ви, даруйте, надто традиційно уявляєте собі боротьбу добра і зла. Вам так не здається?

— Гадаю, що я таки ближче до дуалістичного сприйняття вищих сил. Тому герої в мене і цитують «Фауста». Тут можна згадувати і різноманітні єресі, які наполягали на дуалізмі Бога. Але це вже теологія… Мені було цікаво художньо осмислити образ Городецького як людини, що не хоче коритись наказам, але все ж змушена до кінця йти тим шляхом, який їй нав’язують. Власне, тут ще й проблема: чи підкорятись дияволу в особі держави, чи тікати від неї у схимники, чи ставати радниками Президента абощо. Письменники цікаві тим, що вони не відповідають на запитання, а ставлять їх.

— Стривайте, ми так раптово перескочили від аполітичного диявола до тоталітарної держави… Отже, Змій — це ще й більшовики? Недарма у вас згадується 1905 рік і червоний колір, який запам’ятався Городецькому…

— Навіть на рівні атрибутики червоні п’ятикутні зірки відповідають пентаграмам. А далі — взагалі «неопоганство»: поклоніння непохованим трупам, фарсова підміна християнського триєдинства Марксом, Енгельсом і Леніним, побудова «царства божого» на землі, причому у стислі терміни…

 

Про те, що є у Львова і чого нема у Києва. І навпаки. Словом, про київський міф та київських відьом

— Що ж ви хочете? Сталін був випускником духовної семінарії. Це його ідея — поклоніння «богу живому», якого ви непоштиво називаєте «непохованим трупом». Це знову–таки — до розмови про грань, за якою закінчується Бог і починається Сатана… Але давайте повернемось до Києва і Городецького. Ви казали, що після закінчення книжки у вас з’явились нові факти. Про що? Про кого?

— Якісь перекази, легенди — «олітературені» чи ні — з’являються постійно. Почав творитись київський міф. І це прекрасно. Львів має свій міф, а Київ — ще ні. Проте більшає відчуття тотальних київських втрат, і це спонукає людей працювати в архівах, щось там знаходити, викопувати… От, наприклад, будинки на Ярославовім валу, 14–А і 14–Б. Ними володів Леонід Родзянко, двоюрідний брат міністра Російської імперії. Кажуть, що дві наяди при вході — парне зображення однієї київської відьми на ім’я Мотря Варналій. Вона нібито наворожила Родзянку, що йому слід терміново продавати свій бізнес і перебиратись до Америки, що він, зрештою, і зробив напередодні Першої світової війни. Тоді його крок ніхто не зрозумів — економіка була на підйомі, і пострілів у Сараєві ніхто не передбачав.

— А які ще є складові київського міфа?

— Це, перш за все, унікальний архітектурно–природний образ. Типологічно місто нагадує Константинополь чи Рим. Воно не будувалось так, як Брюге чи Львів, — з центром і ратушею посеред нього, від якої йде радіальна симетрія. Київ розростався природним чином, справжнє місто–сад. Тобто оце поєднання урвищ, садів, неймовірних храмів та церков тримає і досі київський колорит…

— Так це ж не міф…

— … а ще жінки Києва, гарні киянки… Плюс багатонаціональність міста. Скільки тут завжди було поляків, чехів, потужна єврейська громада на Подолі — це ж цілий окремий світ! Цей побут, ця мова… Я ще малим пам’ятаю, як євреї говорили на ідіш. А ми прислухалися і дивувалися… А які були цікаві типи росіян — від спитих бомжів до інтелігентів. Не забуваймо й про українців. Попри все, Київ — місто українське, зі своєю говіркою та міфологією. Оце все зараз потроху витягається і вплітається у єдиний наш київський міф.

 

 ДОСЬЄ «УМ»

Олесь Ільченко народився у Києві 1957 року восени, під знаком терезів. Має чудову сім’ю. За фахом — біолог і літератор, навчався в Києві і в Москві, полюбляє мандрувати. Пише вірші й книги для дітей (цього року вийде двадцята). Іноді байдикує. Автор семи поетичних збірок, зокрема, «Зимовий сад» (1991), «Сузір’я Ас» (1993), «Інакший краєвид» (1997), «Аркуші», «Міста і острови» (2004), «Розмова перед тишею» (2005). Данину Києву віддав збіркою «Деякі сни, або Київ, якого немає» (2007) та історико–містичним детективом «Місто з химерами».

 

Придбати книги Олеся Ільченка в Магазинчику