Батько Лєскова, Семен Дмитрович, працював чиновником кримінальної палати, заслужив родове дворянство, хоча походив з духовного стану. Дитячі роки Миколи Лєскова минули в Орлові та в батьківських маєтках в Орловській губернії.

Смерть батька і розорення сім’ї привели 18-річного юнака до Києва, під опіку дядька, професора Київського університету.

 Оселився Лєсков на Малій Житомирській і пішов на службу “помічником столоначальника з рекрутського столу ревізського відділення” (сьогодні ми сказали б: у військкомат). Це була непроста, а в періоди рекрутських наборів виснажлива робота. Зате приносила безліч життєвих спостережень. Працював він справно, тож під час Кримської війни був уже столоначальником.

У двадцять два роки Лєсков одружився. Його обраницею стала Ольга Смирнова, дочка київського багатія. Хоча в їхньому шлюбі народилися син (рано помер) та донька, союз виявився зовсім невдалим, головним чином через поганий характер нареченої, чого молодий чоловік спочатку не помітив. Згодом письменник із прикрістю зазначав: “Хороші спостерігачі стверджують: навряд чи в чомусь іншому людська легковажність частіше виявляється такою страхітливою мірою, як у подружніх союзах. Кажуть, що найрозумніші люди чоботи собі купують з більшою увагою, аніж обирають подругу життя”.
Можливо, Лєсков прожив би в Києві довше, якби не бажання втекти світ за очі від нестерпної вдачі його супутниці…
Після 1861 року Микола Семенович бував у Києві лише наїздами, провідував рідню, зокрема і брата Олексія, видного муніципального діяча, що керував міською лікарнею. А під час одного з київських візитів Лєсков, прогулюючись Подолом, познайомився з привабливою жінкою. Вона теж була формально “пов’язана шлюбними узами”, але фактично розірвала набридлі подружні стосунки. Катерина Бубнова, українська красуня, якийсь час жила з Лєсковим у Петербурзі в цивільному шлюбі, у них народився син Андрій, що потім написав детальну біографію батька.

Найвідоміша з київських книжок Лєскова — “Печерські антики”. Тут виявилася любов Лєскова до потішних сюжетів, з яких він створював кумедні анекдоти або романтичні міфи.

Чого тільки вартий портрет печерського старожила Кесаря Берлінського — напівзлиденного відставного полковника, в якому всі печеряни бачили всесильного героя, перед яким тремтіли навіть начальники! Або ж розповідь про диякона вбогої церкви Котіне з його віртуозним умінням “витрушувати” перехожих богомольців. Або історія першої міської газети “Київський телеграф”, де припускалися небачених друкарських помилок на кшталт “кияни переважно всі онаністи, — читай: “оптимісти”.

А втім, й інші “київські тексти” Лєскова містять дуже цікаві подробиці — від характерної зовнішності добродушного і скромного губернатора Фундуклея, що мучиться від лишаю, до вилученої з архіву історії якогось ієродиякона Видубицької обителі. У нього в келії застали напівроздягнену пишнотілу жіночку, але ієродиякон заявив, що використовував її тільки для відвернення численних клопів, які здолали його житло…

На згадку про Миколу Лєскова кияни встановили меморіальну дошку на Малій Житомирській, але зовсім не на тому будинку, де він мешкав. Зате вулиця, названа ім’ям Лєскова на Печерську, там, де потрібно: адже це та сама Велика вулиця Шияновська, не раз згадана в “Печерських антиках” як арена усіляких неймовірних історій.