Художник-пейзажист Абрам Маневич передав неповторність образів землі, на якій йому випало жити. Визнаний співак провінції, він малював маленькі українські міста — Вінницю, Фастів, Чернігів. Надихався краєвидами Києва — його вулицями, садами, схилами Дніпра. Він зображав одноповерхову прозаїчну Америку і буденну фермерську Канаду. У його темпераментно написаних полотнах завжди динамічно пульсує життя і тонко звучить мелодія елегійного смутку. Мудрий філософ, Маневич вміє збагнути глибинну сутність буття. За сірими стінами будинків митець відчуває людську тугу, за буйством полум’яніючих фарб осені — уловлює одвічне згасання природи. Почуття тихого смутку — це той «попіл Клааса», що стукає в серце Маневича, та незнищенна скорбота його гнаного народу, яку він пізнав ще в дитинстві, у єврейських кварталах маленького поліського Мстиславля. Такий же світлий смуток випромінюють і мальовничі фантазії народженого, як і він, у білоруській глибинці Марка Шагала, і сповнена колоритного гумору проза Шолом-Алейхема, киянина, померлого, як і він, в Америці.
Життя
«Доля і життя Маневича пов’язане з провінцією. Він народився в зубожілому містечку, де панувала бездонна імла єврейської дійсності… Лише у 20 років опинився в Києві, почав учитися малюванню, про яке мріяв усі дитячі непривабливі роки, розмальовуючи стіни й паркани» (газета «Еврейская жизнь», №13 від 27 березня 1916 року).
Київ приваблював Абрама Маневича можливістю стати художником. Свій шлях у мистецтво він почав у майстерні вивісок, потім була робота на фабриці ліжок, що розташувалася на Подолі і належала Бауеру. Тут він розписував стінки готових виробів ландшафтами і квітами. Так розпорядилася доля, щоб на фабрику зайшов відомий у Києві чоловік — археолог, етнограф, директор Міського музею (зараз — Національний художній музей України) Микола Біляшівський. Він допоміг талановитому юнаку здобути професійну освіту. 1901 року Маневич вступає до Київського художнього училища, де навчається, як незаможний, безплатно. Його співучнями були А.Богомазов, А.Екстер, А.Архипенко, А.Лентулов — згодом визнані майстри найвищого рангу, основоположники нових напрямів у мистецтві ХХ століття. Завдяки старанням його «доброго генія» Біляшівського, котрий знайшов місцевого мецената — барона Гінцбурга, Маневичу вдається продовжити навчання за кордоном — у Мюнхенській академії мистецтв (1905—1907), яка в той час була одним із провідних художніх закладів Європи.
Біляшівський став й ініціатором організації в залах підвідомчого йому музею персональної виставки живописця-початківця (кінець 1909 — початок 1910 року), що принесла її автору перший великий успіх. Місцева преса не обминула виставку своєю увагою. В одній зі статей зазначалося, що у вітчизняному мистецтві з’явився самобутній майстер «зі своїм незвичайним розумінням інтимної краси пейзажу, далеко не поверхневим ставленням до природи, щиросердим злиттям із нею».
Отримавши гроші від продажу картин, Маневич знову вирушає за кордон — удосконалювати свою майстерність. Він відвідав Швейцарію, Францію, Італію. Працюючи на о.Капрі, художник познайомився з Максимом Горьким. За два сеанси він написав портрет письменника. Горький в одній зі своїх записок зазначив: «Був тут недавно київський художник Маневич, дуже цікава людина… Захоплювався Левітаном, любить Архипова, трошки нагадує їх то тим, то іншим, але є і своє, щось задумливо-ліричне». На багато років між письменником і художником установлюються теплі дружні стосунки. Перебуваючи в Києві (1914), Горький приходив до Маневича в гості на вулицю Совську, дивуючи своєю появою всіх околишніх жителів. Як згадувала дочка митця, Люся — розглядаючи пейзажі батька в їхній тісній квартирці, письменник опустився на килим і довго сидів там, пояснюючи, що так йому краще і видніше. Маневич гостював (1915) на дачі Горького у Фінляндії, де писав зимові пейзажі.
1913 рік став для Абрама Маневича особливо вдалим. У Парижі, у престижній галереї Дюран Рюеля, першовідкривача майже всіх прославлених імпресіоністів, відбулася виставка його робіт. Розпещена паризька публіка, яка звикла бачити в цих залах полотна Моне, Ренуара, Піосарро, Сезанна, Гогена, захоплювалася пейзажами нікому не відомого київського маляра.
Анатолій Луначарський, у той час перебуваючи у Франції, вітав у пресі появу «бурхливого, сильного художника, котрий привніс у Париж трохи неба, повітря, бідності і широчіні, смутку й усмішки рідної природи». Про Маневича пишуть хвалебні статті місцеві критики. Уславлений поет-урбаніст Еміль Верхарн майже щодня відвідує виставку, читає лекції про творчість художника. Директор Люксембурзького музею одержує для своєї колекції один із пейзажів майстра.
До Маневича приходить європейське визнання. Але тягар слави не позначився ні на житті, ні на творчості цієї скромної, тихої людини. Як і колись, у митця більше картин, аніж грошей, як і колись — він залишається вірний своїй головній темі, котру назвав, немов заклинання, в одному з інтерв’ю — «моя батьківщина».
Відхиливши привабливі пропозиції, отримані з Лондона та Нью-Йорка щодо експонування виставки, Маневич повертається до Києва, мудро розуміючи, що лише там істинні корені його мистецтва.
Після Парижа Маневич намагається організувати свої виставки в Петербурзі і Москві — його цікавить реакція російських художніх кіл на його творчість. Події Першої світової війни відсувають ці плани. Лише 1916 року майстру вдасться їх здійснити. Виставки пройшли з великим успіхом. З’явилося багато відгуків і рецензій, в одній з яких було написано: «Маневич — найбільший талант, ні на кого не схожий, особливо настільки, що під час огляду його картин жоден інший художник просто не спадає на думку».
Революція 1917 року захопила Маневича в Москві. Далекий від політики, він спокійно зустрів її, продовжуючи займатися своєю улюбленою справою. Наприкінці року митець повертається до Києва й обіймає посаду професора пейзажного живопису щойно створеної Української академії мистецтв, засновниками якої виступили А.Мурашко, Ф.Кричевський, Г.Нарбут, Н.Бурачек. Однак політична боротьба, котра відбувається в країні, зачіпає сім’ю художника. 1919 року в Трипільській трагедії гине його 17-річний син Борис, активний комсомолець, котрий по-юначому захоплено сприйняв революцію. Ось рядки із записки, написаної Маневичем у ці чорні для нього дні: «Київ 1919 р. 4-те серпня. 22 червня за н.с. 1919. Це було, здається, у середу? Я зустрівся з Бобою останнього разу на Миколаївській вулиці неподалік Літературного клубу. Якесь відчуття підказало, що та зустріч буде останньою. І так воно й було! 24 червня я дізнався, що він в Обухові. 2 липня була чутка, що він потрапив у Трипілля і загинув, по-звірячому загинув».
Важкі переживання, складне політичне (згадайте, скільки разів у ті роки змінювалася в Києві влада) і економічне становище змушують Маневича із сім’єю — дружиною і двома дочками — вирушити за кордон, куди його неодноразово запрошували з виставками. Допомогли з від’їздом давні друзі художника — Горький і Луначарський. Маневич планував повернутися в залишений дім, але доля розпорядилася інакше. Вона звикла берегти цю добру людину. Адже врятувала вона його від поїздки на пароплаві (художник в останню хвилину скасував свій від’їзд) по Дніпру, коли було чергова банда вирізала майже всіх пасажирів. Врятувала і цього разу. Вона дала йому можливість жити, не здригаючись від нічних дзвінків НКВС, працювати, не підлаштовуючись під суворі правила мистецтва соцреалізму. Через Мінськ, Варшаву, Лондон Маневич 1922 року добирається до Нью-Йорка. Оселився він у Бронксі, бідному кварталі, де осіло багато російських емігрантів. Неподалік Маневича винаймав квартиру усесвітньо відомий кубофутурист Давид Бурлюк, виходець із запорозьких козаків. Їхні сім’ї дуже товаришували — разом переживали радості і негаразди. Дочка Маневича Люся почала працювати в газеті «Русский голос», яку видавав Бурлюк.
В Америці український живописець не загубився, подібно до багатьох інших творців, які опинилися в незнайомому середовищі. Він полюбив цю країну, щиро захоплюючись її масштабами, природою, людьми — «Тут можна продуктивно працювати, я почуваюся тут із оновленими силами, іншою бадьорістю». Але й Америка полюбила Маневича. Щороку у великих містах проходять виставки його робіт. Картини художника стають популярними, їх купують музеї, колекціонери, любителі мистецтв. Одним із вірних шанувальників його таланту стає Альберт Ейнштейн. Вперше вони зустрілися 1935 року в домі доктора Густава Бука, відомого німецького радіолога і математика. Знайомство переросло в дружбу. Великий учений відвідує виставки митця, на одній з них він купує пейзаж Бронкса. Маневич довго не хотів брати за нього плату, на що Ейнштейн сказав: «Я недосить бідний, аби приймати такі подарунки, ви — недосить багаті, щоб робити їх». Зрештою, він виписав художнику чек «на фарби для майбутніх картин». Вже смертельно хворому другу Ейнштейн написав записку: «Ми обидва служимо зіркам. Ви — як художник, я — як учений». 1942 року Абрам Маневич помер.
Його друг Давид Бурлюк опублікував у «Русском голосе» некролог, у якому були такі рядки: «Кончина А.Маневича особливо важке горе ще й тому, що ця криштальної душі людина, котра нескінченно любила свою батьківщину, усіма помислами своїми художник і людина, була віддана великій країні Леніна і Сталіна. І ось пішов зі світу живих, не дочекавшись світлого часу перемоги над клятою бузувірською гітлерівщиною. Маневич залишив нам багатющу спадщину: повні повітря і світла картини природи, полотна-самоцвіти, неоціненна художня спадщина, у якій живе трепетна душа творця, душа майстра».
Творчість
«Маневич сидів, бувало, схожий чомусь на Гоголя, і, примруживши очі, із рукою, що застигла в повітрі з пензлем, вдивлявся в «об’єкт». Із трохи українським акцентом він говорив при цьому повільно: «Что же оно такое?» І потім, раптом, із неймовірною швидкістю обрушуючи на полотно мазок за мазком, задоволено бурмотів під ніс: «Вот оно что». Це не значило, що Маневич раніше щось погано бачив, а потім побачив. Це значить, що Маневич раніш не розумів якусь внутрішню сутність зримого, а потім раптом зрозумів». (А.Луначарський. Газета «Прожектор», № 39, 23 вересня 1929 року).
Світ на полотнах Маневича у своїй основі завжди реальний, хоча форми його іноді й стилізовані — їх підсилено то виразною лінією, то кольором, доведеним іноді до найвищих регістрів звучання. Декоративно-конструктивне бачення природи органічно поєднується у художника з глибокою емоційністю її сприйняття.
Самобутнє мистецтво Маневича формувалося на досягненнях імпресіонізму, новаціях модерну, на традиціях вітчизняного пейзажного живопису передвижників, які славили красу повсякденного, буденного.
Тема батьківщини у Маневича — це збережений ним із дитинства образ забутого богом Мстиславля з похиленими від часу і почорнілими від вологи дерев’яними хатками, із його містечковим побутом, і навіть із його козами —годувальницями багатьох сімей, котрі блукали вулицями. Це і Київ, місто, де народився Маневич-художник. На його полотнах місто постає не у величі древніх пам’ятників, не в експресії нових урбаністичних реалій початку ХХ століття. Митця, звиклого до провінційної тиші, ваблять його околиці — Солом’янка, Куренівка, їхні дворики, будиночки, дахи — той світ, де спокійно тече час і життя «маленької» людини. І звісно ж, Маневича захоплює фантасмагорія дерев, добре, що їх у місті була сила-силенна. Їхня виразна графіка органічно співвідносилася з тими образотворчими задачами, які ставив перед собою живописець — передати внутрішню динаміку життя через ритміку ліній. Покручені, перекручені гілки і стовбури, сплітаючись у вигадливий візерунок, немов якась мереживна феєрична завіса, відокремлює нас від зображеного в глибині мотиву. Вони — прелюдія до тієї головної теми, яка звучить у формах і фарбах реальної природи. У цій пластиці дерев чітко простежується вплив стилю модерн, яким надихався художник, навчаючись у Мюнхені. Для Маневича модерн — це не спосіб світовідчуття з його дуже вираженою символіко-міфологічною основою, а радше спосіб світобачення, де превалює сила і краса лінії, площини та кольору.
Однак художнику був не далекий і пленеризм імпресіонізму. Легкі тіні і сонячні відблиски, що сковзають по землі, стінах будинків, прозорість повітря, тремтливість світлових ефектів блискуче передано в пейзажах затишних провінційних вуличок. У них відтворено ліричний образ світу.
Особливою емоційною силою сповнено колорит його полотен, де фарби, за словами сучасників митця, «живуть, думають, хвилюються, радіють, страждають і борються». Живописне багатство землі Маневич розкривав і в монохромності сірих похмурих днів, й у варварській розкоші золотих кольорів осені, і в блискучих переливах пухнатого снігу. Не випадково Давид Бурлюк називав його «магом і чарівником фарб», «диригентом оркестру, у якому фарби грають в унісон без єдиної фальшивої ноти звучання».
Перебуваючи в Москві, Маневич малює нове для себе місто. Хоча й тут він бачить ті ж околиці, дахи, паркани, але пейзажі несуть у собі іншу енергетику. З них зникають дерева, а з ними і замилування пластичними можливостями лінії. Живопис стає жорсткішим. Маневич іде геть від пленеризму, упритул переходячи до розробки підкреслено декоративної картинної площини. Насичений, напружений червоний колір створює образ фабричного, позбавленого поетики, міста. Виразний чорний контур окреслює межі предметів і барвистих мас, викликаючи асоціацію з вітражами.
По приїзді до Америки художник закінчує один із найдраматичніших своїх творів, початих ще на батьківщині, — полотна «Гетто». Нагромадження напівзруйнованих будинків, червоний, немов кров, захід сонця і чорний цап — чи то жертовна тварина, чи то далекий образ, який прийшов сюди з вуличок Мстиславля. У цьому полотні для художника з’єдналося багато що — спогади його дитинства, жорстокі погроми громадянської війни, біль за втраченим сином.
Під враженням побаченого Давид Бурлюк написав поему «Гетто». Її було опубліковано єдиний раз у його газеті «Русский голос» 1924 року. Ось рядки з неї:
Окошки старые задумчиво, смиренно,
Пороги древние, охваченные снами.
Мирская суета проходит жизни
бренной,
Ломаясь огненно заката облаками.
Кошмар над Гетто тянется веками,
Оно под траурным налетом
покрывала
От тех времен, когда молясь Ваалу,
Толпа, как зверь, терзала жертв
клыками.
Стенанье старых стен, согбенны Гетто крыши,
Безумье улочек и тупиков законность.
Но почему закат, ломая руки, дышит
Пурпурово, пророча тайн
бездонность…
Пейзажі «прозаїчної Америки» (так було названо одну з виставок Маневича) багато в чому, як зазначала преса, відкривали для американців їхню країну. Художник знаходить поетику у похмурих будівлях Пітсбурга, у чистеньких доглянутих вуличках Пікскіля, у негритянських кварталах Нью-Йорка. Він знову малює світ «маленької людини», життя якої застигло серед дешевих крамниць, кафе, бензоколонок і гаражів. Чорний колорит промислових міст сусідить зі світлими, спокійними тонами маленьких містечок і ферм, немов співвідносячись із їхнім ритмом життя. Основою живописної промовистості цих пейзажів стає мазок — тягучий, пластичний, котрий органічно сплавляється з тональними переходами фарб.
«Технічно художник навіть виріс — писав один із російських критиків, котрий жив в Америці. — Цілий ряд картин на теми американської вулиці написано блискуче, але в них немає тих пахощів природи, тієї співучості барв, яку він показував у перших кроках своєї молодої творчості».
Пам’ять
«Я щаслива, що мистецтво мого батька живе на його батьківщині. Душа його завжди була там. Він тужив. Спогади про батьківщину, про рідний пейзаж були дорогі йому упродовж всього його життя» (З листа Люсі Маневич, адресованого Державному музею українського мистецтва).
Пам’ять художника про Київ була з ним завжди… У Америці Маневич шукав образи природи, схожі з українськими. Часто їздив у Канаду писати зимові пейзажі — він тужив за холодом, за красою блиску снігу на сонці. Маневич знову писав свою улюблену осінь, але дерева на його полотнах уже не «палахкотіли» із такою силою, як раніше. Він жив у квартирі, краєвид із вікна якої був далекий від типово американського. Художник називав його «хохлацьким Бронксом». Довгі роки, і в Парижі, і в Нью-Йорку, він носив вишиту руками українських майстринь вишиванку…
Лише через 30 років після смерті майстра Люся Маневич змогла виконати останню його волю. Вона привезла в дарунок музею, де відбулася перша виставка робіт її батька, 48 його живописних творів, створених у різні роки. Ця маленька тендітна жінка зуміла подолати не лише великі відстані, але, що найскладніше — політичні та бюрократичні заслони, що стояли на її шляху. А їх, повірте, виявилося чимало. Дарунок її був більш аніж щедрим. Людина дуже скромного статку, вона не продала картини митця, хоча на них в Америці завжди існував попит, а зберегла їх для України. Дочка повертала творчість батька, пам’ять про нього на його батьківщину.
Під час другого свого приїзду 1981 року Люся Маневич мріяла побачити виставку подарованих нею робіт. І вона відбулася, але не в тому музеї, якому їх було презентовано, а в Музеї західного та східного мистецтва. У такий спосіб чиновники від культури ізолювали Маневича від українського мистецтва.
Пам’ять про художника в Києві жила завжди… І якщо його роботи не виставлялися в музеях (як сказав один із керівників музею українського мистецтва на початку 1960-х років, «не до Маневича нам зараз»), то в кращих приватних зібраннях міста вони ретельно зберігалися. Найповніша колекція була у А.Тульчинського, відданого шанувальника творчості Маневича, особисто з ним знайомого. Сюди приходило багато людей подивитися на такі незвичні полотна, які вкарбовувалися в пам’ять. Саме тут і побачив опальний за радянських часів поет Василь Стус один із найпоетичніших пейзажів опального художника-емігранта — «Симфонію весни». Побачив і перейнявся натхненням та глибиною його почуттів і настроїв:
«Життя симфонія, «Симфонія весни»
і сатанинський, зойками Маневич.
Єврей по горло і по горло невір.
По горло маячний і мудрий сніг.
Пелюсточками, пальцями, руками
Як жалами співучими до віт
Березових, хистких, бузково тканих
В його лірично-фосфоричний світ…»
Час, як кажуть, усе розставить по своїх місцях. Ось і роботи Абрама Маневича давно вже посідають гідне місце в експозиції Національного художнього музею. Вони широко представляють творчість майстра, визначають його місце в історії української культури ХХ століття.
Нещодавня виставка творів художника — ще одне підтвердження нашої пам’яті про нього. Зібрані разом понад сто його картин показали, що мистецтво Маневича, подолавши час, вузькі рамки національних визначень, є близьким і зрозумілим сьогодні багатьом, оскільки в ньому втілено одвічні ідеали добра і краси.
Р.S. «Абрам Маневич повернувся на батьківщину. Уклін воістину великому маестро. Спасибі за зустріч з великим мистецтвом…»; «Роботи Маневича є на сьогодні новаторськими. Це те справжнє мистецтво, яке оспівує красу…» (Із книги відгуків виставки творів Абрама Маневича. Київ. Вересень — грудень 2001 р.)
Добавить комментарий