Іван Степанович написав вже більше 2 тисяч картин — і це не межа. Працьовитий і плодовитий художник створює все нові й нові шедеври. Марчук відомий і тим, що постійно змінюється. Дев’ять різних стилів вже створено ним і визнано світом, зараз триває робота над десятим. Майстер винайшов свою унікальну техніку — «плентанізм», від українського слова «пльонтати» — «заплітати». Мистецтвознавці кажуть про неї, що Марчук «вишиває фарбами».


Багато хто вважає, що Іван Марчук за допомогою своїх робіт передбачає майбутнє. Перед помаранчевою революцією Марчук написав портрет Ющенка на помаранчевому фоні, а перед Чорнобильською аварією створив декілька робіт, які символізують катастрофу. Сам Марчук не відкидає цього припущення, але і не надає своїм «пророцтвам» великого значення. Створення своїх світів, ознайомлення з ними усіх охочих і присвячення своєї праці Богові — це і є те, для чого він наполегливо працює.


— Чи процвітає сьогодні мистецтво в Україні?


— Дуже процвітає. Зараз є ті, хто може представити Україну за кордоном.


Відомим художником у нас в Україні стати теж дуже легко. В сучасному мистецтві зірку можна зробити з будь-кого. Якщо в тебе є якийсь родич з великим гаманцем, то тобі відкриті всі дороги. Так само, як і у співаків: немає голосу, зате є гарненьке лице і спонсор. В образотворче мистецтво України теж прийшли шоу і комерція. Треба відрізняти солідне сучасне мистецтво від попси. В поп-мистецтві дуже легко зробити ажіотаж. Це те, що пропонує ПінчукАртЦентр. Погляньте на ті заспиртовані голови, що виставляє там Деміан Херст. Це ж просто біологічні експонати! В Києві є археологічний музей, в якому таких експонатів значно більше, і вони там більш цікаві. А його другий експонат — ванна, повна смердючих недопалків, — тут ніякої задумки художника немає. Але люди йдуть на це дивитися. Така попса дуже популярна в усьому світі. Але в нас всюди таке сміття, вся країна засмічена. Україна — найбрудніша держава.


— Тим не менше Ви мешкали у Нью-Йорку, але повернулися до України…


— Бо дурний був. Все ж таки це земля, якої більш ніде в світі немає. Рідна земля. Чи буде ця влада існувати чи ця держава, — а рідна земля все одно залишиться. В нас ще не перевелися і добрі люді. Я якщо щось реалістичне малюю, то тільки село, тільки землю. В нас зараз панує свара й бардак. Країну можуть просто розірвати. Це все від заздрості, яка українцям притаманна. Коли я в радянські часи був під пресом, то мені ніхто не заздрив. А коли я став успішним, тут зразу пішло і поїхало. От на Заході — там заздрощів немає. Той, хто лежить на вулиці, не заздрить тому, хто живе в палаці.


— Як боротися із заздрістю?


— Треба, щоб всі добре жили, щоб було таке життя, як в іншому світі. Де б я не жив — не бачив, щоб людина, яка не має роботи, бідувала так, як в нашій країні. Кожен повинен бути забезпечений своєю державою. В Америці непрацююча людина має щомісяця 500$ соціальної допомоги і може нормально жити. Принаймні м’ясо і ковбаса там дешевше. А в нас за одною бідою інша.


— На щастя, хоч війни немає…


— Як немає? В нас постійно йде громадянська війна! Як почитаєш ті наші дурнуваті газети — там катастрофа, там когось вбили.


— Може митець якось змінити своїми творами світ? Обумовити якусь зміну на краще?


— Художня думка знаходиться десь в освітянській площині. Митець може просвітити людей, дати їм добро, красу, дати людям побачити, що світ не такий вже і брудний. Я відкриваю для них інші світи. Мені хочеться постійно щось відкривати, щоб було щось нове. Було вже дев’ять різних Марчуків. Зараз я працюю над десятим. Це нова серія. Я знайшов таку манеру, в якій до мене ще ніхто не працював. Малювати так, як усі, — це не моє.


У 30 років я був «нормальний» художник. Мені казали, коли вчили малювати, що те, що я бачу і зрисовую, — то не є мистецтво.


Коли я вчився в інституті, а до того в училищі, в мене була думка стати критиком. Бо художників багато, а критиків — одиниці. Тобто ще тоді в мене були думки робити те, що ніхто не робить. Коли навчили малювати «правильно», то я вже не хотів робити так, як навчили. Я собі сказав, що якщо не знайду свій шлях у мистецтві, я кидаю пензель та беру лопату, кирку або сокиру. Тим більше що я дуже люблю землю, часто буваю на природі і дуже тягнуся до неї. Тож я з такими думками приїжджаю до Києва за направленням працювати в Інститут надтвердих матеріалів. Ми там робили всілякі дурниці. Наприклад, прикрашали автобуси під трафарет. Тоді, згадавши Євангеліє, я сказав собі: «Я єсмь!», поклав перед собою стандартний листочок паперу та почав малювати. Почав робити зовсім не те, чому мене вчили. Я сам не знав, що роблю. Але я знав, що я на вірній дорозі. Ось я малював, малював — і виносив кожного дня повну папочку. А потім приїхала зі Львова славнозвісна тоді художниця Софія Караффа-Корбут. Я їй показую, значить, ці малюнки. А вона, така сердобольна жіночка, хапається за серце і каже: «Що з Іваном зробилось?». (Сміється).


Далі я почав переходити на більший простір, на фарби. Ось так почав викреслюватися «голос моєї душі». В 1969 році була моя перша виставка у Москві. Тоді в мене жодна робота не мала назви. В мене було багато друзів поетів та філософів, і я просив їх, щоб вони щось придумали. Але нічого з того, що пропонували, мені не підходило. І тоді виявився мій літературний хист, тим більше що я в дитинстві писав якісь віршики. І по сей день усі дивуються тому, які в мене назви. Але тоді я був під гнітом. У 1972 році я почав їздити до Седнева, у будинок творчості Спілки художників України. Їздив я туди взимку і весною, коли були голі дерева. Всі ходили на етюди. А я собі сиджу в майстерні і думаю щось своє. От я надивився оцього мережива, як гілочки виглядають на фоні неба, і придумав таку нитяну техніку. В мене і дитинство все було в нитках, бо мій батько був ткач. Також я навчався в інституті на відділі художньої кераміки, і звідти деякі моменти мені пригодилися. От так в мене виросла перша гілочка на стовбурі, який я назвав «Деревом своєї души». Після того дерево росте, з’являються все нові й нові гілочки. Після пейзажів у мене з’явилась серія «Цвітіння», далі пішли «Кольорові прелюдії», потім почав писати портрети. Але портретів я зробив півтора десятка і зупинився. Я досяг такого рівня, що далі вже нема куди. В Америці з’явився цикл «Експресії». Зараз я працюю над десятим Марчуком — «Погляд у безмежність». Окрім особливих прийомів з’явилась і якась філософія. Бо ж «голос душі» — це не тільки фарби та полотно, в ньому закодовано ото все страхіття і отой прес, під яким я знаходився. Тому я і виїхав за кордон, щоб хоч якось оздоровитись.


Коли стало можна, я відразу почав готувати візи до Чехії та Австралії. Зі мною сталось те саме, що відбувається із собакою, що довго просидів на ланцюзі, а його потім раптом відпустили.


Так почалася моя Одіссея. Австралія, Канада, потім Америка. Коли я приїхав до Нью-Йорка, я виліз на 107 поверх і думаю: «От я, хлопець із села Москалівка, сиджу на 107 поверсі і бачу всі ці висотки Нью-Йорка». А потім, коли я побачив, як ті висотки валяться, то сказав собі, що досить, — треба їхати до України. Тепер я ділю своє життя на три періоди: життя в неволі, в еміграції та в Києві. Зараз мої картини дозволять мені безбідно жити в будь-якій країні світу.


— Поява нової гілочки на дереві Марчука пов’язується з якоюсь подією?


— Зовнішні фактори на мене ніяк не впливають. Це все внутрішнє. Я встаю раненько і йду в майстерню. І так 365 днів на рік. Коли я починаю працювати, то сідаю за полотно і не знаю, що буде далі. Я люблю імпровізацію.


Я, наприклад, рік працюю в одному жанрі. Коли він мені набридає, повертаюсь до якогось із попередніх. І паралельно малюю пейзажі. Дуже люблю білий сніг. Я намалював близько п’ятдесяти зимових пейзажів, але вони в мене не повторюються. В мене всі пейзажі конкретні. Та багато чого я ще не зробив. Щось не зміг, щось ще не знайшов.


— Коли Ви мешкали у Нью-Йорку, то малювали Україну чи Америку?


— Я малював себе. Як казав Сенека, не знайдемо ми спокою, шукаючи його в усьому світі, бо себе з собою веземо. Коли я виїхав з України, то відчув зразу таке полегшення від того, що можна було робити все, що завгодно. Свобода — це ніби повернутися назад у дитинство, бо в дитинстві я був дуже вільний. У дитинстві я жив у селі. І малював. А так як малювати було нічим, то малював соком з квітів — виходило як акварелька. Пам’ятаю, як малював український прапор блакитними та жовтими квітами.


— Ви згадали філософа Сенеку. Ви брали щось від філософів?


— Ні. Ось мої філософські трактати, які тільки я розумію. (Показує на свої картини). Коли людині пропонуєш інший світ, то вона починає задумуватися, що ж воно таке. Бо коли виникають загадки, то людина задумується, як їх розгадати. Тут ще питання, чи готова вона до цього, чи не готова. Мої роботи зразу визнали фізики, які завжди знаходяться на передовій лінії науки.


Я відкриваю нові світи — і це моя праця. Хтось закручує гайку на конвеєрі. А мій конвеєр — це мольберт. Я беру пензель, підходжу до полотна — махнув один раз і вже від того почав танцювати до тих пір, поки не з’явиться той світ, який я малюю. Моя племінниця як побачила картину у стадії перших штрихів, сказала, що вона теж так може малювати. (Сміється). Але я потім доводжу їх до кінця, проявляю в них зміст. В результаті мої роботи не піддаються копіюванню. Вони так технічно зроблені, що ніхто їх не скопіює — в тому числі і я.


В мене була виставка в Москві «Кольорові прелюдії». Я сидів і сторожував мої картини, малював акварельки. А тут ідуть чоловік і жінка і обговорюють: «Ета харашо, ета тоже харашо, ну а ета — брєд сумасшедшего». Мені було так приємно, що мене так відзначили, ніби гарно похвалили.


— У Вас у майстерні стоїть мікроскоп. Ви використовуєте його у творчості?


— Я люблю дуже у нього роздивлятися. Подивишся шматочок стіни під мікроскопом, а там розсип коштовних каменів. Яку комашку десь зловлю, відразу її роздивляюся.


— Кажуть, що Ви любите павуків…


— Не можу павука вбити. Або як бігає щипалка по хаті, то мені дуже її шкода вбити. В мене на вікні, буває, лежать комашки, що літали, билися об вікно та загинули. Ось їх я потім і роздивляюся у мікроскоп. Дуже дивовижно. Там просто брильянти. Мабуть, воно потім десь у картинах і виходить підсвідомо.


— А тварини більших розмірів Вам подобаються?


— Просто фанатично люблю котів і безмежно люблю коней. Мене дуже дивує, коли така благородна і гарна істота, як кінь, слухається людину. Дуже люблю корову, її очі. Якби я не був волоцюга і якби жінку мав у хаті, то завів би кішку. Я б ту кішку любив би більше ніж жінку. (Сміється). А собак я не переношу. І собачники — то дуже жорстокі люди. Я бачу, як вони отут гуляють у парку. Місце собаки — десь на прив’язі, там, де вона охороняє людей.


Дуже люблю годувати птахів. Коли виходжу на вулицю, то мене там вже всі горобці знають. Вони в мене цілу зиму кормляться на балконі. Одну синицю я годую вже 4 роки.


— У 2007 році Вас було внесено до списку «100 геніїв сучасності». Вам це щось додало?


— Мені це нічого не додає. Але коли я з’являюсь на якійсь тусовці, то всі камери на мене спрямовані. Або чую, коли іду: «Он геній пішов». Але моє життя не змінилось. Яке воно було 40 років тому, таким воно й залишилось. Тільки я себе значно вільніше почуваю.


— Ви придбали собі хатку своєї мрії в селі?


— В мене є хатина на Дніпрі з садом, така, про яку мріяв. У садочку горіхи, груші, яблуні. Зараз такі яблука нікому не потрібні. З Америки привозять яблука та помідори. В тій Америці помідора не можливо купити: вони червоні, гарні, але без запаху. Що в тій Америці їсти? Все погане, позбавлене смаку. Я довго не міг там купити звичайної капусти, щоб зробити салату. Капуста в них ламається, не щільна. Візьмуть її пожмакають, додадуть кетчупу — ото в них і весь салат. Я коли знаходив інколи справжню капусту, робив велику миску салату. Там і морква, і цибуля, і селера, і лимони, наливав туди файної олії. То його ж їсти зразу хочеться, аж слинка котиться. Усі, хто пробував, питали, як я це зробив.


— То Ви любите куховарити?


— Я можу такий добрий борщ зварити, якого ніхто не зварить. Але зараз я не маю часу готувати.


— Ви казали, що Ви сільська людина. А що для Вас є село — це люди, важка праця, природа?


— Все це, але в першу чергу — земля. Я малюю та оспівую сільську землю. Люди в селі теж ще збереглися нормальні. Багато з того, що є голосом моєї душі, прийшло з того сільського буття, з дитинства. Гуси, кури, качки, корови — серед всього цього я ріс. Це такий великій університет. Я любив полями їздити на велосипеді. Або дивитись, як хмари пливуть, і мріяти. А в місті тільки поглянеш на бетон — так зразу розумієш, що тут немає життя.


— А взагалі мистецтво людям потрібне?


— Звичайно! Ви тільки собі уявіть, які б були люди без мистецтва. То в людини половина мозку, ціла півкуля, була б пуста.


— Ви слухаєте критиків? Принаймні тих, хто критикує без всяких заздрощів?


— Я практично всі думки, що про мене є, вже знаю. Я не дозволяю критикам виступати на виставках, які сам влаштовую. Зразу кажу: «Панове, ви пришли споглядати картини. Якщо вас щось цікавить, то ось я серед вас — питайте». У тому ж Нью-Йорку щотижня 20-25 відкриттів виставок. На них приходиш, сідаєш до столика, п’єш вино і спілкуєшся. Але ніколи ніяких лекцій мистецтвознавців. А в нас художник стоїть, як той бовдур, і слухає похвальби, бо ніхто ж не критикує в такий момент. То ж неетично вищою мірою.


— Що дають Вам виставки Ваших робіт? Чи потрібні вони Вам?


— Мене тішить, що я дарую людям радість та насолоду. Виставка — це постійний діалог.