Дзеркальних поверхонь в Києві дуже багато. Починаючи з води у Дніпрі та озерах і закінчуючи відшліфованими дахами чи уламками розбитого скла на вулицях – місто як одне велике, подрібнене на безліч шматків і шматочків з різною відтворювальною здатністю, дзеркало. Місто відбиває все що нагорі і перетворює на радісний рух світла, коли сонце, чи на важкий напівморок, що викликає бажання заховатись від нього подалі, коли дні похмурі. Зрештою, дзеркальні властивості Києва виявляються не лише візуально – звідкись місто щодня і повсякчас віддзеркалює флюїди і струмені енергії, що передаються нам, формуючи наш настрій і впливаючи на вдачу і наше життя. Чимось подібним, я думаю, обумовлена різниця ментальності людей, що мешкають в різних географічних широтах – те, що дається щодня до віддзеркалення зверху у них бо принципово різниться. Або – просто різні ті, що там нагорі, живуть догори ногами в містах, відображених найточнішим у світі дзеркалом, і саме їх ми самі віддзеркалюємо і повторюємо. І таким чином, і самі повторюємось у тому-ж таки невидимому дзеркалі неба, про яке знають лише діти. Час від часу, особливо в ясну погоду, я бачу на вулицях людей, що ненадовго зупиняються з закинутою головою подивитися в небо. Я думаю, вони хочуть дізнатися щось важливе для себе, побачивши нескінченність, адже саме її за всіма фізичними законами візуалізують і унаочнюють два розташовані одне навпроти одного дзеркала – дзеркало неба і дзеркало міста.


З найвищої гори над Дніпром, з дев’ятої колії Залізничного Вокзалу, з вікна будь-якої вулиці, з найменшої кав’ярні … Звідки завгодно – Погляд на Місто, щодня, о 23:15 на Радіо Київ