Про Київ написано, розказано, проспівано ой як багато. І, мабуть, докопатися, «скільки» всього видано про нього (з часів започаткування друкарства), можна, зайшовши до однієї з бібліотек. Переважно це історичні видання, путівники, фотоальбоми. Усі вони, швидше, позитивні й слугують рекламою «матері міст руських». 

Але не цей збірник… «Як тебе не любити, Києве мій» — рядки з пісні, відомі всім киянам, служать лейтмотивом збірника й перефразовуються, оскільки на запитання «чому» або «за що не люблю» можна відповісти досить витончено. 

Наприклад, у Юрія Андруховича вочевидь «особисті рахунки» до мегаполіса. Для нього Київ — неначе «місто-вбивця». Убивця мови, культури, друга… Нічого дивного. Якщо в його пам´ять вкарбувався приїзд до Києва після смерті товариша. Цей день йому здався «днем м´яса»: «Біля станцій метро, імпровізованих базарів, на сходах, у скверах, і посеред подвір´їв якісь люди продавали м´ясо. З оббитих білою бляхою, схожих на каталки столів, розрубували кусні, трощили кістки, над ними кружляли тополиний пух, оси й мухи, був червень, була липкість і задуха, смертельний київський пил висів у повітрі й осідав на лотках, на мертві туші, на обличчя продавців та покупців, але всі вони продовжували діловито й розмірено робити своє — розчленовувати, зважувати, принюхатися і прицінюватися». 

Цитовані фрагменти відчуттів міста упорядники делікатно віднесли до розділу «Сни». Хоча в самого Андруховича ця частина називається цілком реалістично «Мала інтимна урбаністика». Нею й починається збірка. 

Цим-таки відомим автором збірник і закінчується: «Град Кобрин» — так озаглавлено останній розділ на честь випадкової нічної знайомої повії, в якої на плечі було татуювання — кобра. «Пройшовшись» по Києву своїми дружніми й історичними віхами, Андрухович найбільше печалиться від спогаду про те, що 1986 року зняли трамвайну одноколійку, човник номер вісім, який їздив уздовж Ботанічного саду по вулиці Толстого. 

У своїх «снах» про Київ вторить йому Олександр Ірванець. Місіонерський сон заніс його спочатку до Львова. У чаклунський підвал, де за нічліг із нього взяли послугою за послугу: він мав допомогти позбутися смердючого згортка, в якому розкладалася «Українська ідея». Тобто він або його герой (сон від першої особи) має вивезти й поховати «ідею»: не десь дорогою, а неодмінно в Києві. 

Один із авторів збірника, латвійсько-російський письменник Андрій Льовкін стверджує, що «Киев — место, где все ощущают себя телом». Свою теорію «Телология» він усвідомлено викладає суржиком. Цим відчуттям відведено в книжці спеціальний розділ — «Пространство и тело». Є в ньому й саме тіло. Про нього — безликого жмурика — з іронією пише у «Весне в Полицейском садике» Олів´є Лерик. У ньому начебто міліціонерові Івану Паньку дано спецзавдання: зняти з гілки повішеного і доправити його до міліцейської дільниці… Але транспорту для виконання такого завдання начальство не виділяє. І доводиться Івану викручуватися власними силами. Що він і робить, перевозячи небіжчика в переповненій маршрутці, лякаючи пасажирів та переплачуючи водієві за незручності. 

На тлі всіх цих урбаністичних жахів зовсім інакший вигляд має ідеалістична історія «Телефонна елегія» киянки Євгенії Кононенко. Герої історії — він і вона, люди похилого віку, які зустрілися через років сімдесят у нотаріальній конторі. Їх привезли діти для оформлення дарчої на квартиру. Цю пару батьки розлучили в дитсадівському віці. І ось тепер вони, малорухомі, кожен на своєму кінці дроту, згадують «свій Київ», скверик, лави, дорослішання, зміни в житті, поєднані з війною, переїздами та їх тривалою незустріччю… Незустріччю — від розбіжностей (у часі та місці). 

Ідея збірника чудова. Він показав «одне місто» — у безлічі осіб, відображень і відчуттів… Місто, в якому одні живуть, інші проживають, а ті — просто «проїздом».