Сценічне життя «Зайців» почалося 4 листопада 1883 року в Києві. Щоправда, на тодішніх афішах писали іншу назву, яка відповідала поширеній традиції використання народних прислів’їв: «Панська губа, та зубів нема». І лише в дужках додавали: «За двома зайцями». Авторів, які «скомпонували» п’єсу, теж було двоє: Михайло Старицький та Іван Нечуй-Левицький. Утаємничені київські театрали знали, що твір, за яким поставлено спектакль, був переробкою давньої, написаної ще 1875 року, «міщанської комедії» І.Нечуя- Левицького «На Кожум’яках». П’єсі Івана Семеновича свого часу не пощастило: за нею закріпилася репутація твору, мало придатного для сцени. І ось у березні 1883 р. Старицький звернувся з листом до Нечуя- Левицького, в якому, посилаючись на доручення Драматичного комітету, запропонував ознайомитися з планом нової версії комедії та дати свою санкцію на постановку. Заперечувати проти наміру Старицького «пририхтувать до сцени» п’єсу, яка залежалася, Нечую-Левицькому не було ніякого сенсу…
М.Старицький зберіг практично весь ансамбль персонажів комедії, а також суть інтриги. Хитрий «цилюрник», аби врятуватися від банкрутства, залицяється до двох панночок одразу, не без успіху «крутить» з ними романи, які начебто ось-ось мають закінчитися весіллям, проте зрештою зазнає фіаско: його викривають і осоромлюють. І все ж після переробки в комедії з’явилося й чимало нового. Її сюжет став значно динамічнішим. Скоротилися «балачки» персонажів, зник наліт мелодраматизму. Змінилися імена більшості персонажів: Рябки стали Сірками, Єфросина — Пронею, а Гострохвостий — Голохвостим. А головне, зазнали трансформації характери центральних героїв. Образ Свирида Гострохвостого в Нечуя-Левицького роздвоювався; в деяких сценах «цилюрник» з київського Подолу нагадував сентиментального парубка з рідної письменникові Богуславщини. У Старицького ж Голохвостий набув яскравої колоритності, ексцентрики. Чимось він навіть приваблює, цей джигун, пройдисвіт, пустомолот, брехун, дурисвіт Голохвостий-Голохвастов! Може, тим, що перед нами відчайдушний і натхненний авантюрист; такий собі маестро, який нагадує канатоходця, для якого вихід на арену — не тільки прагматика буденної роботи, а й мистецтво ризику, захват публіки, тріумф можливостей свого «Я»?!
«Зайці», за якими погнався Свирид Петрович, — Проня Сірко і Галя Лимар, між іншим — двоюрідні сестри. У М.Старицького це цілком контрастна пара. Панночці, яка цурається батька- матері, пнеться з усіх сил, аби відірватися від простолюду, й не помічає при тому кумедної жалюгідності своїх «благородних» манер, протиставлено «дівчину з народу», з усім набором відповідних чеснот. Так веліла певна літературна традиція: не забуваймо, що «За двома зайцями» — це переробка твору Івана Нечуя-Левицького, а для цього письменника подібний контраст був «фірмовим знаком». Варто згадати хоч би його роман 1871 року «Хмари», де теж є своя Галя (з тим же ім’ям!) і її антипод Ольга Дашкович, яку, втім, Пронею назвати важко, оскільки змальована вона без застосування прийомів шаржу.
Проня ж Прокопівна — «чистоє амбре», як каже Голохвостий; комедійний персонаж чистої води. «В пенціонє всє науки проізошла», хоча витерпіла там усього три місяці, за які «змарніла та знівечилась». Театр любить не дуже, більше — цирк («акробати занятніші мінє: такії красиві мущини…»). «Удньом» любить гуляти «в царському саду з книжкою безпремінно, бо так приятно під дубом романа читати». А читає Проня «душещипательне» — «Кровавую зведу», «Чорний гроб», «Єруслана Лазаровича«… Чи ж дивно, що досвідчений серцеїд Свирид Петрович, блискавично зорієнтувавшись, обирає для своїх «зізнань» відповідний стиль. «В грудє моєй — Везувій так і клекотить…» Екзальтація та «страсть», спеціально для Проні Прокопівни («Во мне трепещет вся моя физика…», — казав у подібній ситуації незабутній пан Халявський з однойменного роману Г.Квітки-Основ’яненка). З Галею М.Старицькому було складніше. Зрештою, вона й місця займає в комедії незрівнянно менше, ніж Проня. Швидко розгадавши в Голохвостому пройдисвіта, Галя стоїть на своєму: «Я вам не пара». І, здається, готова навіть суперечити волі своєї матері, яку таки проймають медоточиві слова Свирида Петровича, адже він і в цій ситуації знаходить потрібний стиль!
«Пририхтовуючи» п’єсу до сцени, Старицький знайшов цікавий хід: Голохвостий і Проня заговорили дивовижною мовою, яку можна вважати ще одним «персонажем» комедії «За двома зайцями». Власне, це якийсь мовний коктейль, суміш квазісалонної лексики, канцеляриту, суржику й просторіччя. Російські слова тут заплутуються в українських, французькі, потрапивши в недоречний контекст, обертаються ляпсусами («ми при боці заведемо таке монпансьє, що тільки пальці облизуй…»); «високий» стиль поглинається побутовізмами й стає схожим на автопародіювання («улюбльон, аж окроп кипить…»). А ще ж є слова-каліки, всі оті «натиральні хвамілії», «чімпанцьке», «пенціон», «апальцини»… Проте в монологах, які адресовані хіба що самому собі, Голохвостий може бути й природнішим. Він людина, яка міняє маски, однак не завжди встигає це зробити вчасно. До того ж маски приростають до обличчя, й це стає помітно для інших. Хлопці з Подолу кажуть, що Свирид Петрович «од міщан одстав, а до панів не пристав», — і це вельми точна характеристика. Голохвостий — у сенсі своєї одночасної належності до різних соціальних верств, професійних і національних ніш, — маргінал, людина, про яку можна сказати, що вона ні там ні сям. Це виказує й мовна клоунада, влаштована героєм М.Старицького. Він Голохвостий, але водночас і Голохвастов. Українську мовну стихію цилюрник намагається перекрити «благородною» російсько-французькою, — а виходить казна-що. Валерій Шевчук, маючи на увазі саме цю його роздвоєність (подвійність?), дійшов до висновку, що «відтак «За двома зайцями» можна трактувати не лише на побутовому рівні, але й на рівні аур: Голохвостий хотів, з одного боку, стати Галахвастовим, а з другого, ще єднався з автентичним українським київським міщанством — оце й були головні зайці, за якими він ганявся, потерпівши при цьому морально. Але реально і він, і Проня Прокопівна вже виходили з української аури, руйнуючи свою українську питомість. Саме тому п’єса й здобула свою непроминальну вартість як значне мислительне узагальнення і залишається популярна й дотепер» (Шевчук В. На березі часу. Мій Київ. Входини. — К., 2002).
Акценти в І.Нечуя-Левицького та в М.Старицького саме такі: кумедна штучність Проні та Голохвастова — результат добровільної втрати природності, якогось аж агресивного заперечення своєї українськості. Обидва письменники тлумачать цю агресивність як початок моральної деградації. І це теж традиція. За нею — моральний імператив, що визначав ставлення Т.Шевченка, М.Гоголя, А.Свидницького, того ж таки І.Нечуя-Левицького до гримас малоросійства. Коли Голохвостий презирливо кидає в бік хлопців із Подолу: «Дурні хахли!»; коли Проня Прокопівна дорікає батькам за те, що вони говорять «по-мужицьки», виникає ситуація абсурду. Криза ідентичності (якщо висловлюватися в термінах сучасної психології). Перекупка Секлета Пилипівна, мати Галі, знаходить куди простіші слова: «Перевертні дурноголові!»
Мотив плачевних наслідків національного «перевертання» в комедії суттєвий, але не єдиний. У літературній ретроспективі Голохвостий Старицького типологічно споріднений з гоголівським Хлєстаковим, а в перспективі — з Остапом Бендером. Усі вони авантюрники, причому талановиті. Авантюрництво мінливе, але ж і вічне, отже, й комедія «За двома зайцями», написана понад 120 років тому, може мати різні режисерські трактування. Цікаво, що прем’єра вистави за твором М.Старицького на сцені київського театру Бергоньє (1883 р.) не була, як свідчать сучасники, особливо успішною. «Марко Лукич (Кропивницький. — В.П. ) чудово зіграв Сірка, Затиркевич — Секлету і Садовська — торговицю- черевичницю, — згадував П.Саксаганський. — Проню грала Заньковецька погано: вона не втілилась в цю дурноголову недоучку, форсила, і виходило, що Заньковецька сміється над якоюсь Пронею. Садовський Голохвастого не обдумав…»
Проте згодом комедія «За двома зайцями» стала одним із найрепертуарніших творів українського театру. Особливої популярності вона набула на початку 60-х рр., після того, як на кіностудії О.Довженка в 1961 р. зняли фільм з Олегом Борисовим у ролі Голохвостого, Маргаритою Кринициною в ролі Проні.
А за кілька годин до початку 2004 року на телеекранах з’явився мюзикл «За двома зайцями». Було не до сміху. Виявилося, що автори нового тексту мають проблеми з гумором. Алла Пугачова спізнилася з роллю Проні років на тридцять. Про Максима Галкіна, якому випало грати Свирида Петровича, щасливий режисер (М.Паперник) в одному з інтерв’ю сказав, що були моменти, коли Галкін перегравав самого Олега Борисова. Перегравав. Але не Борисова… Втім, історія «Зайців» триває. А це означає, що ми іще почуємо: «Цитьте! Он Голохвостий іде!»
Добавить комментарий