Завод входив у попередній режим роботи і нарощував потужності. Покращувалася інфраструктура: 1908 року було відкрито ширококолійну залізничну гілку між станцією Святошин і територією заводу, довжиною близько 5 верст. Будівництво колії коштувало 103 тис. рублів, зате тепер завод міг розраховувати на безперервне підвезення необхідних виробничих матеріалів, зокрема чавуну. Набагато прискорився процес відправлення готової продукції на київські залізничні вузли, оскільки дідівський спосіб перевезень — на конях — із збільшенням виробничої номенклатури ставав украй нерентабельним.

 

Завод на Шулявській околиці — найбільше підприємство Києва на початку ХХ ст

Завод йшов у ногу з часом — 1909 року його фахівці почали випуск першого дизельного двигуна вітчизняного виробництва. Підбиваючи підсумки зборів, присутні акціонери вітали один одного з виходом підприємства з економічної депресії, викликаної подіями нещодавньої революції.

Але випробування лише починалися. 1912 року завод одержав досить великий підряд на будівництво і монтаж зернових елеваторів біля великих і середніх залізничних вузлів, але через два роки Перша світова війна перешкодила його виконанню. У Російській імперії почався масовий відплив іноземних капіталів. 2 лютого 1915 року Микола II затвердив положення Ради міністрів, що стосувалося бізнесу іноземців у Російській імперії. Коментуючи цю постанову, газета «Киевлянин» писала: «У товариствах на паях і акціонерних товариствах, заснованих на підставі діючих у державі Російській загальних або місцевих законів, особи, що належать до австрійського, угорського, німецького або турецького підданства, не допускаються до обіймання посад членів ради, правління та всіх інших комітетів».

Торкнувся цей законодавчий акт і заводу Гретера і Криванека. Основні акціонери, Гретери і Станіслав Кукш, швейцарські та російський піддані репресіям не піддавалися. Криванек, австрійський підданий, на той час уже помер, а от одному з акціонерів і директорів правління не пощастило. У травні 1915 року загальні збори акціонерів ухвалили «вважати І. А. Покірного (який мав австрійське підданство і володів 10 іменними акціями підприємства. — Прим. Контрактів) таким, що вибув зі складу правління, але якби до 1 жовтня 1915 року І. А. Покірний був би прийнятий у Російське підданство, то вважати тоді І. А. Покірного знову відновленим у його правах і таким, що вступив до складу Правління».

Проте не зміни в складі правління стали головним лихом заводу. У країні панував цілковитий безлад, притаманний воєнному часу. Залізниця не перевозила комерційні вантажі, ділові й технологічні зв’язки руйнувалися, чавун подорожчав у кілька разів. Відчутно зменшилася кількість замовлень. З жовтня 1914 року по квітень 1915 року завод Гретера і Криванека працював чотири дні на тиждень. Багатьох фахівців забрали на фронт, а ті, хто залишився, вимагали підвищення зарплат, які з’їдалися прогресуючою інфляцією.

З 1916 року завод почав працювати на потреби оборони, виготовляючи артилерійські снаряди. В умовах воєнного часу за виконання замовлень підприємству платили мало. Зате військове відомство дозволило використовувати дешеву робочу силу німецьких військовополонених. На кінець 1916 року з 840 працівників військовополонені становили 200 осіб.

Власники заводу, переконавшись у тривалості економічної і невідворотності політичної криз, продали підприємство і залишили Росію. На зборах акціонерів, що відбулися в грудні 1918 року, прізвища ні Гретерів, ні Кукша не фігурують. Потім збори акціонерів взагалі вийшли з моди. Завод Гретера і Криванека більшовики націоналізували і назвали його 1919 року Першим державним машинобудівним заводом, а 1922-го до річниці революції дали йому ім’я «Більшовик», яке він зберіг і донині.

Від цукру до паровозів

 

 

Яків Гретер

Історія «Більшовика» почалася задовго до виникнення більшовизму. У грудні 1881 року швейцарський бізнесмен Яків Якович Гретер викупив у київському передмісті Шулявка приблизно 4,4 га казенної землі. На цій ділянці він разом з німецьким інженером Філіпом Мозером відкрив Київський чавуноливарний і механічний завод. Підприємство мало виробляти устаткування для цукрових і цукро-рафінадних заводів. У той час в Російській імперії і, зокрема, на території України спостерігався бум цукрового виробництва. Кількість цукрових заводів постійно зростала, їхнє будівництво стимулювала протекціоністська політика уряду. Устаткування втридорога закуповували за кордоном. Вітчизняний бізнес тільки-но придивлявся до нової перспективної ніші. Її і зайняв заповзятливий Гретер з товаришами.

Спочатку завод мав малі виробничі потужності. Складної продукції не виробляли, переважно — просту чавунну арматуру, рафінадні форми, болти і гайки. Часто грошей на дорогу виробничу сировину не вистачало, доводилося викручуватися різними способами. Зокрема, Гретер дешево закупив на складах київського Арсеналу велику партію знятих з озброєння російської армії після війни з Туреччиною (1877-1878) гвинтівок Бердана (знаменитих берданок). Застарілий інвентар після переплавлення пішов на виробництво залізних товарів.

 

 

Атестат АТ»Київсього машинобудівного та котельного заводу Гретер та Криванек»

1888 року батьки-засновники заводу посварились, і Філіп Мозер, забравши свій капітал, залишив підприємство. Гретер почав пошук інвестора. Він покликав у компаньйони випускника Празького політехнічного інституту Йосипа Криванека, а також польських фінансових тузів, власників однойменної відомої будівельної фірми Лідке і Кукша. Статутний капітал підприємства становив 1 млн рублів. Контрольний пакет (324 акції) залишився за Яковом Гретером, Станіслав Кукш одержав 101 акцію. Йосипу Криванеку, якого призначили директором підприємства, дісталося лише 10 іменних акцій. Але роль чеського інженера в управлінні АТ важко переоцінити. Адже саме він був мозковим центром, а часто й обличчям компанії, що не випадково одержала назву «Київський машинобудівний і котельний завод Гретера і Криванека».

1890 року розпочалася масштабна реконструкція підприємства. Основними цехами стали чавуноливарний, котельний, токарський, ковальський і рафінадних форм. Завод був одним з найбільших київських роботодавців. Уже 1894 року на заводі працював 931 робітник. За кількістю працівників підприємство поступалося в Києві лише Головним залізничним майстерням.

Завод Гретера і Криванека зайняв майже монопольне становище в області постачання устаткування для цукрових заводів. Серед основних клієнтів підприємства були такі цукрові гіганти, як Товариство Цукробурякових і Рафінадних заводів братів Терещенків, Грушевський і Смолянський буряко-цукрові заводи графів Бобринських, цукрові заводи братів Бродських. Але Гретер не задовольняється однією «солодкою» галуззю. Він вчасно звертає увагу на залізничне будівництво, навколо якого крутились просто величезні на ті часи гроші. Завод почав виробляти рейки та підвісні мости, що постачалися Товариству Московсько-Києво-Воронезької дороги, Товариству Київської міської залізниці, Польській і Миколаївській залізницям.

Постійно відстежуючи останні технічні інновації, керівництво підприємства 1903 року провело чергову модернізацію відповідно до німецьких технологій. Спорудили мартенівську піч, монтажний цех. Незадовго до цього, 1902 року, Гретер і Криванек, завдяки своїм блискучим технічним можливостям і лобі високих чиновників, виграли тендер на виготовлення конструкцій даху для будівлі Київської контори Державного банку (вул. Інститутська). Щоправда, як свідчать архівні документи, замовники невдовзі пошкодували про свій вибір, оскільки керівництво заводу було буквально завалене гнівними листами з Київської контори з доріканнями на повільність виконання конструкцій, що гальмувало інші роботи. Але, з огляду на те що договір не було розірвано, можна припустити, що загалом київська влада виконанням підряду залишилася задоволеною.

 

Інновація-1896. Модель парової машини виробництва заводу Гретера і Криванека

 

Інженер — це звучить гордо

Управлінський кістяк заводу Гретера і Криванека становили менеджери-чехи. Криванек був зацікавлений у залученні кваліфікованих кадрів і своїх земляків. Але справа не так у земляцтві, як у тому, що в Російській імперії тоді відчувався дефіцит інженерів. А іноземні менеджери завжди коштували дорого, і господарі заводу Гретера і Криванека були змушені розщедритися на солідні зарплати для спеців з-за кордону (у рази й десятки разів вищі від інших працівників заводу). Але разом з тим підприємці розуміли перспективність виховання місцевих, київських кадрів. Їхнє підприємство мало певне відношення до появи в Києві Політехнічного інституту, головний корпус якого побудувала 1898 року варшавська фірма «Кукш і Лідке», власники якої були одночасно акціонерами заводу Гретера і Криванека.

Заощаджували господарі заводу на київських робітниках. «Робочий день на заводі встановлюється з 6 години ранку до 6 години вечора, — наказувало 1901 року правило внутрішнього розпорядку, — з перервою на обід на одну годину… Машиністи й мастильники парових машин мали бути на роботі за годину раніше, тобто о 5 ранку, а ввечері йти на півгодини пізніше… За нічну роботу ніяких доплат не провадиться».

Середній місячний заробіток становив для кваліфікованого робітника 30-35 рублів, учнів — 7 рублів, майстрів — 130 рублів. Крім 11-12-годинного робочого дня, робітникам часто доводилося працювати і в позаурочний неоплачуваний час. За даними Київської фабричної інспекції за 1899 рік, близько 57% всіх працівників відпрацювали по 209 додаткових годин.

На охорону праці Гретер і Криванек теж скупилися, тому травматизм на заводі спостерігався доволі високий. Відпускних через хворобу адміністрація не надавала. Та й чеські керівники не вирізнялися лояльністю щодо шулявських робітників. Періодично виникали локальні страйки. 1898 року робітники токарської майстерні відмовилися продовжувати роботу з вимогою усунути від займаної посади начальника майстерні Колларжа, що «не дає спокою заводським робітникам постійними причіпками, образами, знижує розцінки, звільняє робітників без причини». Адміністрації вдалося зам’яти скандал, нагадавши працівникам про «золоте правило», записане в їхніх розрахункових книжках, а саме про статтю 51 Кримінального кодексу 1895 року: «За самовільну відмову робити до закінчення терміну наймання… без попередження хазяїна за два тижні, винний у тому фабричний або заводський робітник піддається арешту терміном не більш ніж один місяць».

 

Своя людина в Петербурзі

Гретер і Криванек не задовольнялися малоросійським ринком. Час було створювати підприємство загальноімперського масштабу. Але без представництва у Санкт-Петербурзі і надійного столичного повіреного у справах успіху було не досягти. Потрібна була людина, відома і в чиновницьких колах, і серед петербурзької бізнесової еліти. Ним виявився Рингольд Кальнінг, який мав репутацію досить впливової особи. Він почав співпрацювали з Гретером і Криванеком у час розквіту їхнього підприємства — приблизно 1908 року.

Консалтингові послуги Рингольда Кальнінга коштували не дешево — щороку близько 19 тис. рублів (за даними на 1909 рік), але свій хліб він їв не дарма. Керівництво Гретера і Криванека було завалене листами від столичного представника з пропозиціями взяти участь у тому чи іншому прибутковому тендері. Окрім того, Кальнінг займався постачанням виробничої сировини на завод. Та й збут продукції найчастіше здійснювався не через Київ, а через петербурзький офіс Кальнінга.

Лобіст-петербуржець не сидів на місці. Сьогодні Кальнінг представляв інтереси заводу в Петербурзі, а завтра — уже в Ризі чи Нижньому Новгороді. Саме діловій активності Кальнінга приписують участь Гретера і Криванека в будівництві мережі елеваторів, розпочатому Держбанком. Але далеко не завжди лобістські зусилля Кальнінга гарантували успіх киянам. Ціни Гретера і Криванека були завжди високими, що давало перевагу їхньому головному конкурентові — нижньогородському заводу Сормово, що обійшов їх у конкурсі на будівництво казанського залізничного моста через Волгу, моста через Об, постачання для Рязансько-Уральської залізниці та деяких інших об’єктів.

Досвідчений в останніх маркетингових тенденціях, Кальнінг не міг не приділити свою увагу рекламі в друкованих виданнях. 1910 року він розмістив інформацію про виробничу номенклатуру Гретера і Криванека в престижному столичному журналі «Покажчик з внутрішньої та зовнішньої торгівлі і промисловості». Перевага орієнтованого винятково на «двигун торгівлі» видання полягала в тому, що журнал розповсюджувався безкоштовно на 50 тис. найбільших підприємствах Російської імперії. «…Не буде в Російській імперії жодної фабрики, жодного заводу, — йшлося в рекламному буклеті видання, — жодної технічної контори, жодного інженера, жодного архітектора тощо, які б не одержували постійно нашого журналу. Ми самі шукаємо читача, а не чекаємо його появи».

Ще однією важливою функцією Рингольда Кальнінга було інформування про податкову політику Петербурга. Гретер, Криванек і Ко активно використовували кожну можливість мінімізувати податкове навантаження. Власне, і саме виникнення заводу на Шулявці 1881 року було продиктоване податковою доцільністю. Відповідно до тодішнього російського законодавства, підприємці, що будували свої об’єкти на державній землі за межами міста, звільнялися від земельного податку й оцінного збору. Але згодом місце розташування заводу переросло з його переваги на недолік. Сьогодні завод «Більшовик», за оцінкою київських чиновників, займає надмірну площу (Шулявка давно вже не околиця, і земля тут коштує чималих грошей) і до того ж становить потенційну екологічну небезпеку. Імовірно, що в найближчі роки колишнє дітище Гретера і Криванека, відоме нині як завод «Більшовик», залишить Київ і перенесе свої виробничі потужності за межі столиці.

 

Ділове листування без e-mail

Хочу до Вас у дилери

Чимало бізнесменів-початківців хотіли стати дилерами такого відомого підприємства, як завод Гретера і Криванека, надсилаючи адміністрації листа з пропонуванням своїх послуг. З далекого Тифліса (нині — Тбілісі) якийсь інженер О. Бертоя писав до Києва:

«Після того, як я відвідав весь Кавказький край як представник різних технічних фірм, я вирішив відкрити в м. Тифлісі комісіонерську контору з продажу різних технічних предметів і машин, а тому маю честь просити Вас не відмовити повідомити мене, чи не бажаєте Ви скористатися моїм посередництвом для збуту Вашого виробництва…

У задовільному випадку прошу Вас надіслати мені Ваші каталоги і Ваші умови».

Тендер капут

До наших днів дійшли деякі листи Якова Гретера і Рингольда Кальнінга. Наприклад, у березні 1911 року петербурзький повірений не зміг переконати хазяїна заводу збити ціну і замінити запаяні цукрові форми на дешевші клепані, які можна продати рафінадним заводам Кеніга.

Кальнінг Гретеру: «…маю честь повідомити, що заявлена Вами ціна в рбл. 3, 60 за штуку виявилася найдорожчою із заявлених наразі цін. Поки що є найнижча ціна в рбл. 3, 15 за штуку…і очікується ще ціна від одного запитаного постачальника… З огляду на викладене і тому, що справа в Кеніга може розвинутися, я б просив Вас не відмовляти дати мені найнижчу ціну, за якою я міг би взяти перше замовлення, залишаючи мені вільні руки заявити ціну, рівну конкуренції».

Гретер Кальнінгу: «Поступитися більш ніж 15 коп. неможливо, тому що наші форми (запаяні. — Прим. Контрактів) набагато міцніші надісланого зразка, якщо вважаєте за корисне, можете особисто від імені Якова Яковича Гретера просити Юлія Леопольдовича Кеніга надати нам перевагу».

Кальнінг Гретеру: «…маю честь повідомити, що утримати замовлення на цукрові форми не вдалося, тому що за рівних цін нам дали б перевагу, а через те, що з урахуванням навіть знижки в 15 коп. за штуку Ваша ціна вища від конкурентної на 30 коп. за штуку, замовлення віддається колишньому постачальникові, формами якого Кеніг також цілком задоволений».