Богоугодний бізнес

У комерційних клініках і лікарнях Києва багатії могли почуватися майже як у закладах закордонних медичних світил, куди зазвичай їхали на операції київські мільйонери. Винятковою розкішшю вражала, приміром, так звана Георгіївська лікарня Товариства лікарів-фахівців, обладнана в Георгієвському провулку. З порога відвідувачів зустрічали килими й квіти, вишукані меблі й картини на стінах. Імениті лікарі, люб’язний персонал, світлі палати, оснащені за останнім словом медичної техніки, спеціальні процедурні відділення й рентгенкабінет, на даху — шикарний солярій, з якого відкривалася чудова перспектива на Софійський собор. Безумовно, все це вимагало відповідної оплати, але суми були цілком порівнянні з доходами тодішнього середнього класу. Лікування в стаціонарі обходилося від трьох до восьми й більше рублів на добу, а відвідування амбулаторії — 60 коп. за пораду. Підозрілі кияни могли направити сюди для профілактичного медогляду свою служницю й годувальниць, а також, у разі необхідності, продезінфікувати особисті речі.

Витончений особняк у стилі модерн на нинішній вулиці Олеся Гончара був відведений під приватну хірургічну лікарню лікаря Петра Качковського (ціна лікування — від чотирьох з полтиною на добу), яка після смерті засновника перейшла до колеги Ігнатія Маковського. Назва клініки Маковського увійшла в історію: саме в її стінах лікарі боролися, хоча й марно, за життя смертельно пораненого в 1911 році в Київській опері прем’єр-міністра Петра Столипіна.

Інший гарний особняк, оздоблений під готику, який колись належав баронам Штейнгелям, на початку минулого століття використовувався для елітного неврологічного санаторію професора Михайла Лапинського. Крім ретельного догляду й різноманітних процедур, оздоровленню пацієнтів сприяв великий затишний парк, що залишився від панської садиби (тепер тут, на вулиці Воровського, збудовано комплекс Інституту ортопедії).

Багатопрофільна лікарня «Квісісана» на Великій Житомирській, якою керував відомий лікар Петро Нейштубе, у своїх рекламних оголошеннях діловито повідомляла весь прейскурант. Тут за ліжко в стаціонарі брали від трьох до десяти рублів, за консультацію в амбулаторії — 50 коп. (але можна було за три рублі організувати консиліум із трьох фахівців), а пологи з тижневим післяпологовим доглядом коштували від п’ятірки в загальній палаті до 150 рублів в індивідуальному комфортабельному приміщенні.

Із прибутком і не без моралі

Поряд із клініками й лікарнями масовою формою медичної допомоги були послуги приватнопрактикуючих лікарів (вони особливо переважали в стоматології). Сотні ескулапів доводили через пресу й довідкові видання до широкого загалу дані про свою спеціалізацію, адресу, телефони та прийомні години, вивішували на дверях табличку «Лікар медицини…» і чекали на візит пацієнта або виклик додому…

Спеціальних тарифів за відвідування не було — все залежало від можливостей пацієнта й авторитету лікаря. У «Київських типах» Олександра Купріна є й нарис «Лікар», в якому показана метаморфоза перетворення лікаря-новачка, який невміло бере від відвідувача рубль, на навченого досвідом лікаря, який спритно приймає «зелененьку» (троячку), а то й вагоміші підношення. Лікарі часом не брали грошей з небагатих хворих, а іноді навіть самі непомітно залишали їм якусь суму. Таким був легендарний київський лікар Феофіл Яновський, за труною якого йшов до Лук’янівського цвинтаря неозорий натовп вдячних пацієнтів, а в жалобній панахиді брали участь, за переказом, не лише православний священик, а також ксьондз і рабин.

Цікаві речі розповідають про Федора Мерінга, видатного медика, професора Київського університету. Він був свого часу в Києві одним із найбільших власників нерухомості. А принесла йому це багатство… його щедрість. Якщо вірити мемуарам Сергія Юлійовича Вітте, то професорові допомогли розбагатіти незаможні київські євреї. Федір Федорович ставився до них із великим співчуттям, лікував всю єврейську бідноту безплатно, навіть спеціально їздив до їхніх жалюгідних халуп. Заплатити йому такі пацієнти не могли, натомість приносили відчутну користь іншим способом: дрібні єврейські маклери були в курсі всіх угод на нерухомість і, щойно траплялася вигідна справа, насамперед повідомляли про це Мерінга. А йому залишалося тільки дотримуватися порад своїх добровільних інформаторів і збільшувати багатство не щодня, а щогодини.

Були й інші приклади. У «Записках лікаря» Вікентія Вересаєва розповідається про київського лікаря Проценка. Коли його викликали до хворого й виявлялося, що той не може заплатити за візит, лікар повернувся й пішов, не зробивши призначення. Оскільки клятву Гіппократа все ж таки ніхто не скасовував, ця історія викликала скандал, і корисливий ескулап навіть потрапив під арешт (між іншим, це той самий Василь Проценко, який пізніше, на початку минулого століття, обирався київським міським головою). Коментуючи цей епізод, Вересаєв засуджує колегу, але все ж таки відзначає, що закон чомусь тільки від лікарів вимагає бути людинолюбними, однак не зобов’язує домовласників надавати притулок усім бездомним, а крамарів — годувати всіх голодних.

Гримаса бюджетної медицини

Медичне обслуговування за старих часів було доступним для всіх станів киян. Київ як губернський центр із розвиненим міським самоврядуванням фінансував медичні установи і з центрального, і з муніципального бюджетів. Багато пацієнтів сплачували за перебування в стаціонарі або за амбулаторні поради посильну суму, а що понад неї, виділялося централізовано у вигляді дотацій.

Саме на таких умовах діяла стародавня Кирилівська лікарня, яка з 1830-х років була у віданні губернського Приказу громадського піклування. Хворі або їхні родичі вносили за лікування й утримання, за даними на 1890-ті роки, 7 руб. 20 коп. на місяць. Це було не дуже багато, і на кількасот ліжок Кирилівки постійно існувала черга (що складалася переважно з психічно хворих і сифілітиків). Розширення лікарні вимагало нових витрат, бюджет не завжди покривав їх, тож траплялося, що за відсутності грошей заклад просто тимчасово припиняв прийом хворих.

1875 року місто відкрило власну Олександрівську лікарню (тепер Центральна клінічна). Її статут передбачав різноманітні умови оплати лікування. Утримання в окремій палаті коштувало пацієнтові один руб. за добу. За місце у загальній палаті жителі Києва сплачували по 30 коп., іногородні — 80 коп. Місту доводилося зі своїх коштів доплачувати більше ніж рубль за кожного хворого, на муніципальні кошти будували й нові корпуси. Коли потреба в розширенні приміщень особливо загострювалася, київська влада виділяла на лікарняне будівництво гроші, отримані з муніципальних облігаційних позик.

Статут лікарні передбачав наявність 116 безкоштовних ліжок. Утримання частини їх мала компенсувати місту міщанська управа. Але, як це трапляється й у наші часи, дотації за пільговиків виплачувалися з великим скрипом. Досить сказати, що, за даними перевірки, за десять років діяльності Олександрівської лікарні міщанська управа внесла до міської каси… аж 1 руб. 60 коп. Брак фінансування негативно позначався на поведінці персоналу, і рідкісний рік обходився без обурених газетних заміток, в яких критикували брутальність і неуважність міських санітарів або доглядальниць.

На користь бідних

Оскільки в бюджетних лікарнях безплатних ліжок хронічно не вистачало, доводилося сподіватися на благодійність. Місцеві філантропи виправдали ці надії, створивши цілу мережу стаціонарів для бідних. Одним із найбільших і найпопулярніших став комплекс лікарень для чорноробів, що відкрився 1894 року (нині в його корпусах на вулиці Чорновола розташована дитяча лікарня «Охматдит»). Відповідно до статуту, лікарня призначалася «для безплатного користування чорноробів і взагалі осіб недостатніх (зараз таких людей називають незаможними. — Прим. Контрактів), що страждають переважно на гострі захворювання». Майже всі її будівлі були зведені за рахунок засновника, славетного цукрозаводчика й мецената Миколи Терещенка та його сина Івана; на облаштування хірургічного корпусу залишив у своєму заповіті потрібну суму інший благодійник — комерції радник Михайло Дегтерев. Що ж стосується коштів на утримання лікарні, то їх первинну основу становили банківські відсотки на спеціальний капітал у сто тисяч рублів, який складався з рівних пожертвувань Миколи Терещенка із дружиною Пелагеєю, Михайла Дегтерева, а також комерсанта-старообрядника Миколи Попова (згодом капітал було збільшено). Крім того, міська влада виділила такій потрібній Києву лікарні щорічну субсидію в 7,5 тис. руб., а до того ж місцеві доброзичливці систематично жертвували на її користь великі й малі суми.

Були й інші лікарні, що не брали грошей з пацієнтів. Свої безплатні стаціонари мало Товариство швидкої медичної допомоги, Товариство лікарень для хронічно хворих дітей у Києві. Приватним коштом збудували й утримували благодійні хірургічні лікарні видатні комерсанти Іона й Маркус Зайцеви, Ізраїль і Віра Бабушкіни, а Микола і Єлизавета Попови відкрили безплатну офтальмологічну лікарню.

Лікарні в ті часи відносили до категорії богоугодних закладів, отже, багато з них були під опікою релігійних організацій. Усім прочанам був відомий медичний комплекс Києво-Печерської лаври. Зовсім по-особливому було вирішено питання фінансування лікувальних закладів Києво-Покровського жіночого монастиря. Його фундаторка — велика княгиня Олександра Петрівна — 1893 року створила при обителі лікарню з амбулаторною лікарнею й аптекою для незаможних.

Поголос про цю лікарню пішов далеко за межі Києва. За життя велика княгиня не шкодувала коштів на її утримання. Але 1900 року покровителька монастиря померла. У її заповіті, складеному за п’ять років до того, мовилося: «Смиренно прошу Світлішого Батюшку Царя, заступника сірих і незаможних, прийняти дорогі для мене лікарні під своє Августійше покровительство». Внаслідок цього наближені чиновники представили Миколі II пам’ятну записку: «Душеприкажчики за заповітом у Бозі спочилої Великої Княгині Олександри Петрівни клопочуться про Найвище нині ж затвердження згаданого заповіту.

Клопотання це наражається на труднощі в тому відношенні, що в заповіті проситься про прийняття під Найвище Государя Імператора покровительство заснованих Великою Княгинею лікарень при Покровському монастирі в Києві… Але майбутнє утримання лікарні й установ при ній представляється зовсім незабезпеченим… За умови присвоєння нині ж лікарні й іншим установам Найвищого імені, може виникнути спроба покласти матеріальні про них турботи на Кабінет Його Величності, що здавалося б, однак, цілком незручним». Дійсно, перспектива відраховувати з особистого царського бюджету щороку мінімум 80 тис. руб. на утримання київської лікарні не радувала чиновників, які годувалися з того самого бюджету.

І тут душеприкажчики шанобливо повідомили, що Микола II просто забув: ще наприкінці 1897 року він погодився на присвоєння київській лікарні власного імені! Цей факт могли підтвердити два шановніс відки — міністр фінансів Сергій Вітте й генерал-губернатор Михайло Драгомиров. Весь Київ давно вже знав про це. Коротше кажучи, у царя не залишалося іншого виходу. Одразу ж було найвище веління: з 1 січня 1901 року за посередництвом Синоду виплачувати безплатній лікарні Києво-Покровського монастиря 80 тис. руб. щорічної субсидії. Що й виконувалося до лютого 1917 року.

Медичний бюджет зі «скриньки»

Близько 80% населення Києва становили православні — росіяни й українці, але були в місті й представники інших націй і віросповідань. Не всі вони почувалися комфортно в загальних медичних установах, особливо коли потрібно було дотримуватися особливих правил харчування й релігійної обрядовості. Тому основні нацменшини утримували власні лікувальні комплекси, що збереглися до наших часів.

Тепер, щоправда, тільки історики знають, що старий корпус Інституту нейрохірургії на нинішній вулиці Мануїльського спочатку, в 1914 році, був збудований для Римо-католицької лікарні. Основу католицької громади міста складали поляки. Саме на їхні кошти й діяла ця лікарня, яка була побудована за проектом поляка Кароля Іваницького й носила ім’я видатного польського землевласника й суспільного діяча Станіслава Сирочинського. Того самого року на нинішній вулиці Юрія Коцюбинського було споруджено лікарню Євангелічно-лютеранської громади — дітище київських німців, які зібрали на її будівництво й облаштування понад сто тис. руб. Проект її оригінальної будівлі, що нагадує за стилем європейське середньовіччя, складали в Мюнхені, а допрацьовував його тутешній архітектор-німець Едуард Брадтман.

Одним з найбільших медичних комплексів міста була Єврейська лікарня (нині Обласна). Вона діяла з 1862 року в найманих приміщеннях, а у 1885-му перейшла у власну садибу на Багговутівській вулиці, придбану й забудовану, головним чином, за рахунок засновника династії «цукрових королів», мільйонера Ізраїля Бродського. Потім, услід за корпусами першої черги, зводили нові лікарняні будівлі (тоді говорили «бараки», хоча йшлося про солідні цегельні будівлі).

Найзаможніші єврейські родини змагалися між собою, обдаровуючи лікарню приміщенням, обладнанням, грошима. Спеціальні написи на фасадах свідчили, що офтальмологічний барак побудований на кошти подружжя Заксів, неврологічний — подружжя Френкелів, легеневий — подружжя Гальперіних, інфекційний — спадкоємців Лазаря Бродського… Комітет з єврейської благодійності, що існував у місті, з нагоди півстолітнього ювілею закладу заявляв: «Можна сміливо сказати, що єврейське населення Києва вважає єврейську лікарню своєю гордістю, своєю окрасою». Додамо ще, що статут лікарні не забороняв безплатно користуватися її послугами біднякам будь-якої віри, тож кожен сьомий її пацієнт виявлявся християнином.

Основні кошти на утримання єврейської лікарні надходили досить хитромудрим шляхом. Склалася система, відповідно до якої ці суми спочатку виплачувалися до міської каси єврейською громадою, а потім місто вже від себе надавало їх у вигляді допомоги лікарні. Ще незвичнішим було їхнє джерело. Общинні платежі місту відраховувалися у вигляді так званого «коробкового збору» — оригінальної форми інтегрального податку. Для його стягнення був монополізований продаж кошерного, тобто такого, що відповідало правилам іудейської релігії, м’яса. Єврейське середовище виділяло бізнесмена, який брав на себе м’ясний відкуп.

Він передавав до мерії обумовлену суму, що складала «скриньковий збір», а потім, користуючись персональним привілеєм на торгівлю м’ясом, надолужував своє за рахунок накруток до роздрібної ціни. У цьому було раціональне зерно: податок поширювався тільки на прибічників певної релігії, причому не потрібно було займатися складними фіскальними процедурами, і до того ж основне навантаження припадало на людей заможних, які споживали набагато більше м’яса, ніж біднота.

Дореволюційні медичні благодійні заклади утримувалися аж ніяк не за принципом «на тобі, небоже, що нам негоже». Вкладаючи в безплатні лікарні свої гроші, нерідко даючи їм свої імена, тутешні магнати дорожили власною репутацією й усе робили на належному рівні. Обладнання лікарень для бідних купували у провідних фірм, наймали досвідчених лікарів, а для консультацій регулярно залучали професорів університету.

До речі

Створювати безплатні лікарні й клініки, викладаючи на філантропічні потреби десятки тисяч рублів, могли в царські часи тільки досить багаті люди. Що ж стосується представників середнього класу, межею людинолюбних можливостей яких були тоді максимум 3-5 тис. руб., то їм начебто залишалося тільки входити в частку при реалізації чужих благодійних проектів. Однак й у них була можливість реально відчути себе меценатами.

Цю можливість надавала практика створення іменних лікарняних ліжок. Справа в тому, що, за кошторисними розрахунками, річне утримання одного безплатного ліжка обходилося в 200-300 руб. І ось будь-який честолюбний але обмежений у коштах добродій міг надати п’ять тис. руб. для того, щоб на вічні часи в лікарні стояло ліжко його імені, яке фінансувалося б на відсотки із цієї суми. Над іменним ліжком вивішували солідну табличка із прізвищем власника. Такі пожертвування охоче приймали лікарня для чорноробів, лікарня для хронічно хворих дітей та інші благодійні заклади.