Графи, барони, романтичні коханки

Цей будинок було зведено у 1898 році. Він стилізований під середньовічний замок, але хто його побудував і хто володів ним спочатку – широкій публіці невідомо. Сто минулих років кияни задовольнялися легендами. Мозаїчний напис біля входу породив легенду про якогось графа і тютюнового фабриканта Сальве (у Києві дійсно довгий час випускалися сигарети з такою назвою). Його ясновельможність пан Сальве нібито побудував цей імпозантний палац для коханої жінки. Утриманка жила у млості та розкошах, а граф, пов’язаний узами морганатичного шлюбу, час від часу навідувався до неї інкогніто. Все це нагадує стилістику німого кінематографа і романів Дюма, але в народі легенда жила довго. Утім, більшість все ж вважала власником будинку барона Максима Штейнгеля, відомого підприємця та винаря. Від нього і пішла назва – Замок Барона. Проте це теж легенда, і її походження стає зрозумілим при знайомстві з рекламним оголошенням тих часів, яке збереглося в архівах: «Виноградные вина барона М. Штейнгеля из садов имения Туихшо в Черноморской губернии.Винный погреб в Киеве, на Большой Подвальной, 3. Большой запас старых выдержанных вин. Заказы, которые передаются в погреб на Б. Подвальной, 3, почтой или телефоном №91, исполняются немедленно». 

Велика Підвальна нині має назву Ярославів Вал. З чого видно, що відомою адресою барона був усе ж таки будинок під №3 на цій вулиці. Коли ж поряд звели дивовижну будівлю з представниками нечистої сили на еркері, чутки, природно, приписали його баронові Штейнгелю. Заради справедливості слід зазначити, що наприкінці позаминулого століття «будинком Штейнгеля» назвали ще одну будівлю на нинішній вулиці Воровського, 27. Це будівля в готичному стилі, її можна побачити і сьогодні. Належала вона, щоправда, не Максимові Штейнгелю, а його молодшому братові Рудольфу Васильовичу – інженеру шляхів сполучення і статському раднику, який жив тут з 1877-го по 1892 рік. Влітку 1877 року Максим Васильович взяв участь у зведенні нових будівель на території сімейної садиби, серед яких виділявся флігель, що дивним чином нагадує замкові обриси будинку на Ярославовім Валу, 1. Проте, якщо придивитися уважно до торцевої частини Замку Барона, можна виявити геральдичний щит зі схрещеними шпагами, навіть близько не схожий на родовий герб Штейнгелів, на якому були зображені леви, орли і косулі у поєднанні з королівською короною.

Інтриги проти таланту

Реальна історія будівлі прозаїчна і зовсім не легендарна. Наприкінці ХІХ – початку ХХ століть Київ був охоплений будівельним бумом. Архітектурна мода того часу вимагала екзотичності та оригінальності стилю. Забудовники намагалися вразити уяву публіки – саме тоді народилися проекти і Замку Річарда, і Будинку з химерами та інших архітектурних родзинок Києва. Не хотів відставати від інших в оригінальності й поміщик-шляхтич Михайло Підгірський (це його родовий герб зі схрещеними шпагами відбитий на торці будівлі). Він прагнув здивувати городян архітектурною екзотикою і осоромити своїх конкурентів – купців та промисловців. Підгірський найняв у архітектори Миколу Добачевського, молодого цивільного інженера, який, проте, встиг об’їздити півсвіту і навіть брав участь у будівництві Панамського каналу. Креативний Добачевський запропонував ескіз – архітектурно оформлену і детально прораховану ілюстрацію до казок братів Грім або романів про мандрівних лицарів. Будівлю було зведено, замовник залишився задоволений. Одначе доля була немилостивою до архітектора Добачевського. Не всім припали до душі його ліричні новації в архітектурі. Інтриги недоброзичливців увінчалися успіхом – одразу ж після закінчення будівництва Замку Барона молодому талановитому архітекторові довелося покинути Київ. 

На жаль, будучи не менш талановитим і яскравим, ніж знамениті київські творці архітектурних шедеврів Владислав Городецький, Олександр Шиле, Карл Шиман і Георгій Шлейфер, Микола Добачевський не залишився в історії Києва, і його ім’я нічого не скаже більшості киян. Лише легендарний, дивний і романтичний «лицарський замок» біля Золотих воріт височіє безіменним пам’ятником талановитому архітекторові. 

Сам же поміщик Підгірський прожив тут лише два роки. Смерть його була раптовою і неочікуваною. У спадкоємців Підгірського «лицарський притулок» придбав дворянин Карл Ярошинський. Згодом будівлею володів Лев Бродський, знаменитий «цукровий король». Але і це тривало недовго. Одразу ж після зведення будівлі в ній відкрилося популярне кафе-кондитерська, яке так і звалося – «Біля Золотих воріт». З 1912 року на першому поверсі функціонував кінотеатр.

Війни – комунальні та міські

Будинок пережив бурхливий кінець революційних 10-х років ХХ століття і смутний початок 20-х. У середині 20-х, які трохи заспокоїлися під радянською владою, його заселили мешканцями. Квартири були комунальними, і в такому вигляді Замок Барона проіснував аж до 2000 року. Звісно, комунальне життя-буття із загальними кухнею і туалетом раєм не назвеш, але будинок все ж був розташований у самому центрі, що не могло не радувати тих, хто там жив. 

Тож коли 12 років тому тодішня міська влада затіяла виселення мешканців, то зіткнулася з жорстким опором. Боротьба була запеклою, військові дії супроводжувалися відключеннями води і світла. На початку двохтисячних років команда мера Омельченка могла святкувати перемогу – Замок Барона було звільнено від мешканців. Відтоді будинок на Ярославовім Валу перебуває у приватній власності. Він порожній, проте охороняється професійною охороною, яка не допускає відвідувачів усередину. Останнім часом пильність і строгість охорони посилилася в багато разів. А ще зовсім недавно з охоронцями можна було полюбовно домовитися. Таким чином, групі ентузіастів історії Києва вдалося побувати всередині. За їхніми розповідями, в «будинку Штейнгеля» вражають величезні розміри кімнат і величезна висота стель. А також еклектичне переплетіння залишків минулої дореволюційної розкоші з явними ознаками радянського комунального побуту.