А проте більшість паранормальних явищ не так уже й просто пояснити. І на десять вигаданих припадає хоча б один випадок, що змушує замислитись про існування таємних невидимих сил.


Привиди переважно мешкають у старовинних замках та будинках. Мабуть, тому найзаселенішою ними країною вважають Англію. Відомо також, що примари є в шотландських замках. У таких українських замках як Олеський та Ужгородський, за чутками, теж помічено «постаті в білому».

Замків у класичному розумінні в Києві начебто немає. Але місць, де можуть мешкати невидимі сили, вистачає й тут. І хоча київські привиди поводяться дуже чемно і здебільшого не виказують свого існування, інколи вони усе ж дають про себе знати.

Невидимка з Косого капоніра

Музей «Київська фортеця», а точніше, його частина – Шпитальні укріплення, – не схожий на місце, де живуть невидимі сили. Адже після реставрації, яка тривала сім років і закінчилася торік, тут так сонячно і світло. І навіть важко уявити, що в Косому капонірі, мабуть, найтемнішій серед інших фортечних будівель, колись таки мешкав хтось невидимий.

Косий капонір було збудовано як оборонну споруду 1846 року. На початку 60-х років того ж XIX століття його перетворили на слідчий ізолятор для військових і політичних в’язнів. Звідсіля арештантів відправляли або на каторгу до Сибіру, або на страту на Лису гору.

Кажуть, що привиди прив’язані до місця, де зазнала якихось страждань чи загинула їхня тілесна оболонка. Але в Косому капонірі людей фізично не катували, не страчували. Кілька арештантів, а серед них письменник Володимир Винниченко, намагалися покінчити життя самогубством, але, наскільки відомо з історичних документів, усі ці спроби були невдалими. Та чийсь страдницький дух таки блукав його коридорами. Кому він належав – ніхто не знає.

– Це трапилося ще до початку реставрації. Тривалий час Косий капонір був захаращеним. Камери перетворилися на імпровізований склад, – говорить директор музею «Київська фортеця» В’ячеслав Кулініч. – Розібрати ці речі доручили сімом працівникам серед яких було тільки двоє хлопців. Якось забігають хлопці до мене. Дуже перелякані. Розповідають, що чули якийсь дивний стукіт, ніби хтось молотком бив, і ще якісь звуки, схожі на стогін. Не повірити їм не міг. Адже вони – ветерани афганської війни і за своє життя бачили багато чого страшного і щось-таки налякало їх так, що вони втекли. Довелося запросити священика з Михайлівського собору. Він освятив капонір. Після цього подібні явища припинилися.

«Наші духи»

Але, як розповів В’ячеслав Якович, у фортеці й нині є щось таке, на що він мусить зважати.

– Скажімо, час від часу на фотознімках, – а ми це перевіряли на предмет дефекту плівки, браку друку, – з’являються сфероподібні напівпрозорі тіні, які мають свою структуру, – продовжує пан В’ячеслав. – «Побачити» їх можна у Коминковій залі, якраз у тому місці, де знаходиться коминок. Ми робили навіть такий експеримент: фотографували, а потім залишали фотоапарат. Наступного дня з тієї ж самої точки знову фотографували. І виходило, що на одному знімку ця штука є, а на другому немає. Тобто, якби це був якийсь оптичний відблиск, він би повторився.

Працівники музею називають цих таємничих мешканців «Наші духи». Як каже В’ячеслав Якович, духи – справжні охоронці музею. Тільки-но вони з’являються, як усі музейні справи покращуються. І навіть здоров’я працівників поліпшується. А ще за їхньою появою можна визначити, що собою являє людина. Адже духи дають про себе знати лише у присутності хороших людей і ховаються, якщо людина погана.

Привид Північної башти

А ще одна таємнича історія пов’язана з Північною напівбаштою Шпитальних укріплень. У ній спочатку розміщувалося близько дестяка гармат, а потім фельдшерська школа. Зараз це – військова поліклініка.

– Трапилося це ще на початку реставрації, – згадує В’ячеслав Якович. – І хоча події здавалися фантастичними, були вони реальними і доказовими… Військові тоді робили ремонт у шпиталі і в підлозі однієї з кімнат знайшли незвичне цегляне склепіння. Коли його розбили, з’ясувалося, що то – заглушка над колодязем у підземелля. Тоді його заново закрили. Але після цього в башті з’явився привид. Сам я, щоправда, його не бачив, але мені про нього розповів військовий офіцер, який на власні очі спостерігав це явище. Він і ще кілька чоловік бачили, як напівпрозора постать пропливла по коридору і крізь двері пройшла в одну з кімнат. Люди кинулися слідом, але пес, який до цього обгавкував привида, раптом став на порозі кімнати і почав гавкати на людей, не пускаючи їх туди. Як відомо, тварини набагато чутливіші до таких речей, аніж люди. І виходить, щось там-таки було. Це була перша і, наскільки мені відомо, остання поява привида в башті.

Зловісна карета

…На заході сонця чи на світанку чорна карета їхала вулицями Києва з Косого капоніру на Лису гору чи до Лук’янівської в’язниці. Кияни дуже її боялися.

Карету було зроблено на замовлення царського уряду в 1903 році. Коштувала вона на ті часи дуже дорого – 10 тисяч рублів. З архівів відомо, що з 1905 по 1916 рік у ній було вивезено на страту понад сто в’язнів.

Кажуть, якщо якась річ чи будівля «бачили» на своєму віку багато доброго чи поганого, то вони насичуються відповідною енергетикою. І хоча зараз чорна карета всього лише музейний експонат Косого капоніра, вона й досі навіює страх. Недаремно ж особливо чутливі відвідувачі музею обходять її стороною.

Так само не кожен може спокійно пройти повз карцер Косого капоніра. Побудували його за наказом останнього коменданта фортеці Медера. І цей карцер відрізнявся від усіх інших, що існували тоді у київських в’язницях. А відмінність ця полягала у тому, що коли арештанта заводили до нього, на підлогу наливали води, щоб людина не могла ні сісти, ні лягти. Вона мусила тільки стояти. Годували ув’язненого раз на день хлібом та водою. Світло у карцер потрапляло з маленького віконця, розташованого високо вгорі. Практично у цілковитій темряві, ізольований від навколишнього світу, довго ніхто не витримував. До речі, останнім в’язнем карцера 1918 року став його винахідник Медер. Там він і помер…