Ханенки

Проте своїм сучасникам Терещенки були відомі не стільки як власники маєтків у Волинській, Київській, Чернігівській, Катеринославській, Курській, Брянській, Орловській губерніях з численними ґуральнями, цегельнями, свічкарнями, не стільки як торгівці збіжжям, волами, спиртом, що їх вони постачали навіть за кордон, а передусім — як доброчинці, піклувальники й фундатори, утримувачі лікарень, пологових будинків, нічних притулків для бідних, торгівельних шкіл, училищ, церков — як у Києві, так і в рідному Глухові. «Добре тому жити, кому дідусь ворожить», — побутувало в Києві перефразоване прислів’я, з яким пов’язували щедроти Миколи Терещенка. А ще їх знали як колекціонерів, яких шанували і з якими приятелювали найвизначніші тогочасні митці.

Тож не лише маєтності й фамільні коштовності, а найперше високі громадянські чесноти, добродійство, любов до мистецтва успадкували від батька шестеро його дітей. Наша розповідь про сім’ю найстаршої доньки Миколи Терещенка — Варвари Ханенко (9.VШ.1852 — 24.ІV.1922). Нажаль, від її родинного архіву лишився тільки невеличкий стосик документів — решту спонукувана особливими ставинами, вона заповіла спалити.

… У Києві 80-х років минулого століття було лише два музеї, і обидва закритого типу — Церковно-археологічний при Духовній академії та Мюнц-кабінет при університеті. І це тоді, коли в місті з майже 150-тисячним населенням діяли художня школа Миколи Мурашка (з 1875 р.), Товариство заохочування мистецтв (з 1875 р.) університетська кафедра історії мистецтва (з 1876 р.), тут працювали художники, що належали до Південно-російського відділу Товариства передвижників.

Тимто не дивно, що в колі інтелігенції дедалі частіше обговорювалася справа організації міського музею. Перша спроба зацікавити цією ідеєю можновладців скінчилася невдачею: 1889 року збори київської інтелігенції та заможних буржуа (серед них були Терещенки, історики В.Антонович, О.Лазаревський, мистецтвознавець А.Прахов, будівельний підрядник Л.Бродський) надіслали на ім’я губернатора відповідне клопотання і невдовзі дістали відповідь, що в такому закладі потреби немає. Стало очевидним: цю визрілу ідею могла б утілити лише авторитетна, високоосвічена особистість, яка має хист до справи та невідступну волю досягти мети. Такою людиною, за одностайним визнанням, був Богдан Ханенко.

Походив він з роду українських поміщиків, нащадків козацько-старшинської верхівки з Чернігівщини. Простежується вісім поколінь генеалогічного древа цього роду, відколи 1661 року король Ян Казимир видав привілей на шляхетство Сергію та Лавріну Ханенкам (1660-1669). Назвемо найвідоміших предків. Михайло — уманський полковник, гетьман Правобережної України (1670-1674). Його небіж Данило був наказним полковником лубенським, а онук Микола за гетьманства Кирила Розумовського — генеральним хорунжим (з 1741 р.); відомий його «Щоденник», що містить важливі відомості про життя й події в Україні 20-50-х років XVIII століття. Миколиному синові Івану 1772 року Катерина II надала ранг секунд-майора, а його онук, Олександр (Богданів дядько), був активним учасником проведення реформи 1861 року на Чернігівщині, захоплювався минулим України, збирав стародруки, склав «Історичний нарис межових установ на Україні» (1870), «Історичний опис деяких місцевостей Чернігівської губернії» (1889).

Богдан Ханенко народився 23 січня (5 лютого) 1849 року на Чернігівщині. Закінчив Першу Московську гімназію, а 1871 року — правничий факультет Московського університету, здобувши ступінь кандидата права. Працював у петербурзькій адвокатурі, потім — при департаменті юстиції, а 1874 року був рекомендований петербурзькою міською Думою на мирового суддю. Професіоналізм і високі моральні риси допомогли молодому правникові швидко набути авторитету. За два роки його було запрошено на службу до Варшавського окружного суду. Та на цьому й уривається так успішно розпочата кар’єра юриста. 1881 року Богдан Ха-ненко вийшов у відставку. І хоч довічно лишився почесним мировим суддею, його інтереси вже лежали в царині просвіти та мистецтва. Чого ж так сталося?

Мистецька атмосфера Петербурга, Ермітаж, численні антикварні крамниці міста, «четверги» знаменитого колекціонера Ю.Дружиніна, а відтак спілкування з шанувальниками мистецтва, одруження з Варварою Терещенко, батько, брати й сестри якої вже з середини 60-х років призбирували колекцію тогочасного вітчизняного малярства, — усе це остаточно захопило Богдана Ханенка ідеєю колекціонування. Ось як він сам згадував про це: «Я досить близько зійшовся з пейзажистом І.І.Шишкіним, бував у І.М.Крамського, зустрічався з Айвазовським, Ріццоні, Куїнджі, досить часто навідували мене прибулі з Одеси М.Д.Кузнецов та Бодаревський. Я зацікавився російським живописом, почав відвідувати виставки картин, ходив по робітнях художників і почав приглядатися до їхніх картин… Передімною відкривався новий світ, і відтоді покликання моє визначилося, — я безповоротно вже взявся вивчати старовинне малярство й поклав собі збирати його твори». Серед перших придбань були твори Боровиковського, Левицького, Кіпренського, Брюллова, Перова, Рєпіна.

Починаючи з кінця 70-х р-ків подружжя довгий час живе за кордоном, знайомиться з найбільшими художніми га-лереями Італії, Німеччини, Франції. Запізнавшись з відомим ученим-географом, колекціонером і авторитетним знавцем голландського малярства XVII століття П.Семеновим-Тян-Шанським, Ханенки стають активними учасниками європейських аукціонів, зав’язують стосунки з антикварами Парижа, Рима, Флоренції, Відня, Берліна, Мадрида, Мюнхена, Варшави, Неаполя. Формуючи колекцію, вони консультуються в професора Київського університету А.Прахова, Одеського — Е.Фон-Штерна, київського вченого М.Біляшівського, уже згадуваного Семенова-Тян-Шанського, а також іноземних фахівців.

Чимало придбань завдячувало подружжя антикварним та букіністичним крамницям Петербурга, Москви, Києва. Траплялися й приємні несподіванки. Так, під час випадкової розмови з московським кіннозаводчиком М.Малютіним з’ясувалося, що той, нещодавно ставши власником будинку з багатьма старовинними картинами, викинув їх як непотріб на горище. Богдан Ханенко одразу ж оглянув той «непотріб» і вирішив купити все. Тієї ж ночі він перевіз до себе майже 100 малярських творів, і серед них такі перлини, як натюрморт Сурбарана «Посуд та млинок для шоколаду», «Портрет старого в східному одязі» школи Рембрандта, «Воскресіння Лазаря» школи Рубенса, «Танцюючі німфи» Креспі, твори італійської, голландської, фламандської шкіл.

Тривалий час Богдан Ханенко був покупцем у петербурзького колекціонера Баранова («Амур та сплячі німфи» Йорданса, «Натюрморт із забитим зайцем» Венікса) та реставратора Ермітажу Сидорова, який скуповував те, що йому приносили на експертизу. Вартісними були придбання італійських полотен у киянина Попова, понад 20 творів голландського, фламандського та італійського живопису із збірки князя В.Кочубея, ікон XVII століття — у В.Кибальчича. До речі, саме ікони були «примхою» Варвари Ханенко, їй пощастило зібрати їх 70.

Невдовзі колекції стало затісно в петербурзьких апартаментах. Подружжя вирішило будувати майбутню галерею на ділянці землі, подарованій Варварі Миколівні батьком. Мусимо дякувати долі за це, бо ж інакше колекція осіла б у Петербурзі (петербурзька частина збірки лише після смерті колекціонера перевезена до Києва).

Так 1882 року «в Либідській міста Києва ділянці на Терещенківській вулиці під № 15», як зазначалося в документах, виріс особняк у стилі ренесансного італійського палацо, з ліпним родовим гербом Ханенків на фасаді другого поверху, між першим і другим вікнами. Архітекти Мельцер (екстер’єр) та Марконі (інтер’єр) лише виконували бажання замовника. Музей (відтепер Ханенки вважали збірку музеєм) було задумано як низку зал з окремими етноісторичними стилізаціями. Так, «Зелений кабінет», де розміщувалася середньовічна частина колекції, був псевдоготичного стилю з італійським каміном XV століття (придбаний у антиквара Сімонетті, він, за легендою, належав герцогам Урбінським), над каміном — намет із зірчастих полив’яних кахель, два крісла з італійського костелу XV століття, відповідно дібрані шафи-вітрини та стінне оббиття. ,»Червона вітальня» була своєрідною оправою для малярських творів доби Ренесансу. «Дельфтська їдальня» імітувала голландський будинок XVII століття: з вітражами у вікнах, виробами дельфтського фаянсу на стінах, високими дубовими панелями. До речі, у цій залі на стелі М.Врубель намалював один з трьох гербів Ханенків. „Золотий кабінет» репрезентував епоху Людовіка XIV: свічада певної форми, європейські меблі XVII століття, золоте ліплення, мармурові скульптури — погруддя Марії Антуанетти роботи Буазо та «Амури, що борються за серце» Гудона, дві вітрини із саксонською порцеляною, а як тло — чотири шпалери брюссельської мануфактури на тему подвигів Дон Кіхота. У «Кабінеті карельської берези» меблі й мистецькі твори представляли добу російського класицизму. Вестибюль і сходи — у стилі Ренесансу, і навіть неве-ликий простір під сходами був оздоблений під «Лицарську залу».

Архітектура музею разом із меблями, стінним оббиттям, зброєю, посудом, іншими речами мала підкреслювати мистецько-стильові особливості експонатів, ніби продовжувати розмову «на задану тему». Музей Ханенків був для киян справжнім «вікном в Європу».

Загалом фахівці схильні критично ставитись до еклектичного архітектурного стилю будівлі, до перенасичення зал декором, меблями, речами, вони закидають Ханенкам поклоніння перед історією, гру в історизм, аматорське розуміння поняття експозиції. Візьму на себе сміливість розставити інші акценти.

Коли в оцінках науковців стверджується перенасиченість експозиції («Немає того, чого не було б у музеї», — зауважив перший його директор В.Лукомський»), — хочеться, навпаки, подякувати Ханенкам за те, що вони не дійшли до такого «винаходу», як запасники і, розплановуючи будівлю, виходили з наявної кількості творів, підпорядковуючи архітектурний задум потребам експонування колекції, а не навпаки. Ознайомившись з інтер’єрами за фотоматеріалами 90-х років минулого століття, коли в музеї все відповідало смакам господарів, я (нехай дарують мені музейники!) наївно замислилась: а чого б не відтворити цей первісний вигляд музейних зал як музей-пам’ятник нашим славетним землякам? Усупереч усім науковим критеріям!

Спростую й закиди Ханенкам про нібито їхню некомпетентність у формуванні експозиції. Таке оформлення приватних галерей було типове. Стилеві «хатнього затишку» зі шпалерним розміщенням малярських полотен і включенням меблів відповідали експозиції галерей П.Третьякова, І.Цвєткова, С.Щукіната інших.

Та повернімось до самої колекції. У наступні роки Ханенки закупили на аукціонах твори з престижних збірок графа Паара, кардинала Феті і, принца Боргезе (зокрема, диптих нідерландського мистця «Поклоніння волхвів»), абата Піррі («Мадонну з немовлям» Перуджіно, «Мадонну з немовлям та янголами» школи Боттічеллі), герцогів де ла Вердура та де Камастро — в Римі, консула Вебера (зокрема «Портрет інфанти Маргарити» Веласкеса) — в Берліні, Борго де Бальзано — у Флоренції, Ганса Маккарта — у Відні та інших. Богдан Ханенко не нехтував і можливості пошуків старовинних творів по закинутих італійських монастирях.

1896 року подружжя видало каталог своєї збірки „Собрание картин итальянской, фламандской, испанской й других художественных школ» (друге видання — 1899 р.). 1908 року полотна їхньої колекції мали успіх на виставці творів з палаців та приватних збірок, організованої часописом „Старые годы» в Києві та Петербурзі. Вони привернули до себе увагу знавців, шанувальників мистецтва. Окремі твори київських колекціонерів увів до своєї фундаментальної праці з історії голландського мистецтва К.Гофстед де Ґроот, їх було анотовано в брюссельському виданні, присвяченому вищеназваній виставці, з’явилися ілюстровані статті про ханенківську збірку й у журналах «Художественные сокровища России», «Аполлон», «Солнце России».

З колекцією були добре обізнані й не раз консультували Ханенків такі іноземні фахівці, як Бредіус, Фридлендер, Ґроот, Боде — директор Берлінського музею. Зали музею, книгозбірня з питань образотворчого мистецтва (налічувала понад 2,5 тисячі одиниць) приймали дедалі більше зацікавлених відвідувачів.
Уже в перші роки колекціонування Ханенки знали, що подарують свою збірку співвітчизникам. Така була їхня громадянська позиція. Яскраво ілюструють її слова з виступу Богдана Ханенка на церемонії освячення Київського художньо-промислового та наукового музею: «Мати, наприклад, картину Тиціана чи грецький мармур V століття й не показувати ці речі — те саме, що привласнити собі одному неопубліковані твори Пушкіна, Ґете або Шекспіра. Творіння геніїв своєю суттю не повинні належати тільки тим, хто ними володіє».

Музей зарубіжного мистецтва — найулюбленіше, але не єдине дитя Ханенків. 1896 року з ініціативи Богдана Ханенка було створене Товариство торгівельних шкіл. Ставши його головою, він переконав Державну скарбницю, міську владу, а також заможних буржуа (насамперед — тестя) в доконечній потребі фінансувати навчальні заклади, які готуватимуть економістів. Чоловіча торгівельна школа була відкрита в Києві вже через кілька місяців після заснування Товариства, а перша в Росії жіноча — 1899 року. Жіночій освіті Богдан Ханенко приділяв особливу увагу (створив Фонд дамського комітету), вважав за важливе поряд з бухгалтерською справою навчати дівчат «практичного домоведення», вміння ощадливо вести хатнє господарство. За цю діяльність Ханенко дістав ранг дійсного статського радника.

Загальновідомі були здобутки Ханенків і в царині опіки над археологічними дослідженнями. Вони фінансували археологічні розкопи на Київщині. Найцінніші знахідки популяризували в шести випусках збірників «Древностей русских» та «Древностей Приднепровья» (1899-1907) — розкішних виданнях зі вступними статтями й великою кількістю світлин. А в 1911-1913 роках подружжя видало альбом автотипій експонатів з античного відділу свого музею (речей, знайдених під час субсидованих ними розкопів у Причорномор’ї).

Богдан Ханенко був дійсним членом Імператорського Археологічного товариства. Імператорського Одеського товариства історії та старожитностей, Історичного товариства Нестора Літописця, Церковного археологічного товариства при Київській духовній академії, членом-кореспондентом Антропологічного товариства в Парижі.

Про різноманітність сфер діяльності Хііненка свідчить також те, що він був головою правління Товариства бурякоцукрових і рафінадних заводів братів Терещенків, Головою Київського комітету торгівлі та мануфактур, членом Державної ради, правління Південно-російського землегосподарчого синдикату, головою Товариства поширення комерційної освіти в Києві, членом головного управління Червоного Хреста, Київського біржового товариства, почесним членом Петербурзької Академії мистецтв, губернським і земським гласним по Київській губернії, повітовим — у Подільській тощо. Наведу цитату з некролога Ханенка, складеного від імені членів Товариства торгівельних шкіл: «На загальних зборах ради він виступав з… питань… зміни постанов про промисловий податок, із законопроектів про побудову Амурської залізниці, про закриття портофранко у Владивостоці… із законопроекту «Про деякі заходи, спрямовані на розширення діяльності наявних цукроварень і на відкриття нових»… з питань селянського землеволодіння і землевпорядування… із законопроекту про запровадження загальної народної освіти…». Крім того, Ханенко був щедрим меценатом будівництва російського павільйону на Міжнародній виставці у Венеції, де й тепер виставляються наші мистці.

Отож, сподіваюсь, зрозуміло, чого створення першого публічного музею в Києві доручили саме Ханенкові. Він почав з того, що об’єднав Товариство заохочування мистецтв і Підготовчий комітет для створення музею, організувавши й очоливши 1895 року Товариство старожитностей та мистецтва. Його метою «було створення музею з археологічною, історичною, художньою і художньо-промисловою колекціями, з окремими залами для розміщення виставок картин і мистецьких речей». Комітет при Товаристві збирав пожертви на музей.

Обставини сприяли ентузіастам. 1894 року військовим генерал-губернатором Київським, Подільським і Волинським став граф Олексій Ігнатьєв, людина інтелігентна й освічена. Отже, санкціонування справи «згори» було забезпечено. Ігнатьєв перший зробив внесок у фонд музею. Крім того, Ханенко використав приїзд до Києва Миколи II, зацікавив монарха своєю ідеєю, запропонував надати музеєві його ім’я. Цар також матеріально підтримав цю справу.

Серед інших меценатів були самі Ханенки, родина Терещенків, архітекти В.Ніколаєв і В.Городецький, сумські меценати Харитоненкн, професори Київського й Петербурзького університетів, Київської духовної академії, віцепрезидент Академії мистецтв граф І.Толстой, митрополит Київський та Галицький, художники В.Васнецов, В.Котарбінський, вчені М.Біляшівський, В.Хвойко, промисловці Бродські. барон М.Штенгель, графи — Мусіни-Пушкіни, О.Бобринськиїї, Уварови, І.Красицьки, князі — Рєпніни, Тарновські, Долгорукі, Радзівілли, Строцці та інші. Немало меценатів дарували й свої колекції: Ханненки — унікальну збірку старожитностей Наддніпрянщини, античної доби — пам’ятки з Причорномор’я, речі скіфів, давніх слов’ян; граф О.Бобринський — понад 600 пам’яток античного мистецтва стародавнього Херсонесу; археолог В.Хвойка — особисті знахідки епохи палеоліту й неоліту з так званої Кирилівської стоянки в Києві: Терещенки — малярські твори; В.Тарновський привіз із Качанівки колекцію старожитностей.

Тим часом міська Дума, ознайомившись із статутом товариства, виділила для музею ділянку землі навпроти саду «Шато-де-Флер».

Коли на будівництво музею Зібрали 200 тисяч карбованців, Ханенко очолив будівельну Комісію, 1896 року було оголошено конкурс па проект музейного будинку. Після другого туру за основу взяли ескізний варіант московського архітекта П.Бойцова. Однак автор відмовився од подальшої співпраці, тому його проект доопрацював В.Городецький, він же й наглядав за будівництвом.

Богдан Ханенко волів бачити майбутній музей на кшталт берлінського, тобто з центральною залою, оточеною бічними. У Центральному державному архіві-музеї літератури та мис тецтва України зберігається начерк плану з розрахунками, виконаний на іменному папері Ханенків. Безперечно, це автограф Ханенка, бо ж поринав він у всі тонкощі справи. Так, на його ім’я надходили листи з Думи, від архітекта В.Городецького, цивільних інженерів П.Голандського Й А.Страуса, будівельного підпорядника Л.Гінзбурґа (його коштом, до речі, зводились «з найкращих матеріалів» опорна стіна навколо тераси перед головною спорудою), власника меблевої фабрики М.Даболінга, від друкарні С.Кульженка, художників, дарувальників, керівників різних установ. Колір обличкувальної плитки, зразки скла для ліхтарів, матеріал для сволоків, породи граніту, поперечник каналізаційних рур, а пізніше — (форма експозиційних вітрин, схематичний план виставок, добір співробітників, проблеми реставрації експонатів — усім цим та щс багатьма іншими справами займався Ханенко навіть тоді, коли вже були призначені офіційний директор М.Біляшівський і головний хоронитель В.Хвойка.

Я зумисне надужила терпінням читачів, перелічуючи численні клопоти й турботи Ханенка, пов’язані із створенням художньо-промислового та наукового музею ім. Миколи II, бо ж, по-перше певна, що ця його діяльність, відома небагатьом, а, по-друге, ледве чи маємо ми ще інший приклад такої подиву гідної відданості музейній справі. І останній штрих. Фундатор відписав музеєві весь свій готівковий капітал (100 тисяч карбованців) з процентами «для задоволення його потреб».

30 грудня 1904 року відбулося освячення першого публічного музею Києва.

А Ханенки вже. опікувалися створенням другого, поповнюючи та впорядковуючи свою збірку творів світового мистецтва. Не здаючись і цього разу на підтримку міської влади, Богдан Іванович знаходить джерело прибутку для тогочасних і майбутніх потреб нового закладу. Поруч із будівлею 1882 року (№15) він заходився зводити семиповерховий прибутковий будинок (№ 13) з «підіймальною Машиною» (за що платня в ньому була вищою на 10%). Пересічний прибуток від оренди становив понад 73 тисячі карбованців за рік. Але раптова хвороба змусила його полишити цю справу, і за дорученням дружини її завершив Михайло Ханенко. Мені не вдалося встановити, був це їхній родич чи однофамілець. Та оскільки він оселився в цьому ж будинку відразу після його спорудження (1916 р.) та, ще в шестикімнатному помешканні другого поверху, який сполучався з музейним приміщенням, є підстави припускати, що це був таки Ханенків родич.

«У Богдана капілярний бронхіт, який триває вже три тижні, через що йому тяжко дихати… дуже страждає», — писала Варвара Миколівна в листі віл 18 березня 1916 року з Кисловодська до найменшої своєї сестри Ольги.

Відчуваючи кризовий стан свого здоров’я, 26 листопада 1916 року Ханенко склав заповіт. Згідно з його умовами, колекція зарубіжного мистецтва дарувалася Києву. 10 квітня 1917 року в присутності М.Біляшівського та В.Кричевського заповідач підтвердив свою волю, застерігаючи, що його дружина має залишитися довічним розпорядником колекції та будинку й повинна закінчити справу їхньою життя — підготувати збірку до перетворення її на міський музей.

26 травня (8 червня) 1917 року Богдана Ханенка не стало. Для Варвари Миколівни почалися часи тяжких випробувань. Неспокійно було в місті. Одна влада змінювалася іншою. Вона розуміла, що в такий непевний час колекція може опинитися під загрозою, і з подвоєною енергією працювала над каталогом, разом з директором музею В.Лукомським складала описи художніх творів, книжок, готувала експозицію, перевезла до Києва петербурзьку частину збірки. А коли до неї завітали офіцери з німецького окупаційного командування й запропонували разом із своїми мистецькими цінностями виїхати до Німеччини, після категоричного «ні!» вдова остаточно вирішує долю колекції. Невідомо, яка влада переможе, але за будь-якої з них буде існувати Академія наук, — міркувала власниця однієї з найвартісніших збірок зарубіжного мистецтва в Росії (понад 1200 експонатів, серед них -твори Рембрандта, Перуджіно, Белліні, Тьєполо, Веласкеса, Ван Дейка, Монтенья, Сурбарана, Рубенса, Йорданса, нумізматична колекція, вироби з емалі та скла, брюссельські шпалери, єгипетські й китайські статуетки, японська ксилографія, перська мініатюра, давньоіранські тканини, італійська середньовічна кераміка, антична пластика, давньокитайська й мейсенська порцеляна, зброя, меблі тощо). 15 грудня 1918 року вона склала заяву до щойно створеної Української Академії наук з проханням прийняти від неї в дар пам’ятки мистецтва, бібліотеку та будівлю музею. Але водночас наполягала на дотриманні таких неодмінних умов:

«1. Зазначена збірка пам’яток мистецтва й старовини та бібліотека при ній повинні мати назву: «Музей імені Б.І. і В.М. Ханенків».
2. Згадана збірка пам’яток мистецтва і старовини… не повинна без мене поповнюватися…
5. … щоб у Києві при зазначеному музеї був улаштований Інститут історії мистецтв…
8. Я лишаю за собою право до моєї смерті займати для житла в будинку № 15 на Терещенківській вулиці приміщення на мій розсуд». Всього 10 пунктів.

Тим часом у місті знову змінилася влада — цього разу вже вдруге прийшла радянська. І ось 23 червня 1919 року декретом Раднаркому колекція Ханенків була націоналізована. Оскільки націоналізовувалося тоді все, повсюди й беззастережно, подія ця не мала великого громадського розголосу. Лише місцеві «Известия» ще 7 травня подали звістку про рішення, що передувало ухвалі Раднаркому: «Керівна колегія Наркомосу постановила: київські музеї — Міський (одна з назв Художньо-промислового та наукового музею. — Н.К.), Ханенка і Гансена оголосити державною власністю Української Радянської Республіки і передати у відання «ВУКОП МИСУ» (тобто Всеукраїнського комітету охорони пам’яток мистецтва та старовини. — Н.К.)».

Наприкінці серпня Київ захопили денікінці. Музей повертається в розпорядження Ханенко. Припинилися державні дотації, приміщення не опалювалося, його раз пораз займали то під казарму, то під військовий штаб, співробітники звільнялися, Лукомський емігрував до Парижа (там, до речі, він видав праці, присвячені збірці Ханенків). За кордон емігрували й друзі (деякі з них перед від’їздом віддавали музеєві належні їм твори мистецтва, коштовності) й родичі. Лишилася тільки сестра Ольга та служники, які, зрештою, були одночасно й працівниками музею.

Лише 28 лютого 1921 року Академія наук, після поновного звернення, взяла музей під свою опіку як «Другий державний музей Ханенків». Для його фундаторки останні «радянські» роки були мандрами всіма колами пекла…

Ось один з тогочасних листів її до неодмінного секретаря Академії А.Кримського:

«Ласкавий Агатангеле Євтимовичу. Зі мною скоїлася біда і я прошу підтримки Академії наук, щоб за мене заступилися. Сьогодні був у музеї Юхим Спиридонович Михайлов (голова ВУКОПМИСу. — Н.К.) і, зустрівшись зі мною, сказав, що дістав розпорядження від п.Приходька виселити мене з музею і з єдиної кімнати, яку я займаю, мотивуючи це тим, що в музеї повинні жити тільки люди, які служать у музеї. Відповіла йому, що я консультант при музеї… Я потрібна музеєві як для його охорони, так і для порядку, і, люблячи музей, як своє дитя, якому віддано було стільки років життя, я свідома користі, що її приношу, залишаючись у його стінах, я не виїхала з Києва і цим не заслуговую, щоб ( мене ганебно виселяли з музею, який я передала державі в такому ідеальному порядку. Я заявила п. Михайлову категорично, що з власної волі я не піду… і що мене вони тільки мертвою зможуть узяти звідти, тобто змусити мене вдатися до самогубства… «.

В іншому листі від 15 серпня 1919 року розпачливе благання: «Захистіть від ганьби бути вигнаною з музею. Підтримайте мене!». Безталанна жінка прохала допомогти й професора М.Повнар-Запольського.

Якщо ви зайдете на подвір’я двоповерхового музейного будинку, то побачите, що з тильного боку він має три поверхи. Третій — мансардний, низький. Саме в ньому разом із сестрою і служницею мешкала Варвара Ханенко. Це аж ніяк не заважало функціонуванню закладу, однак усіх їх виселили. Варвара Миколівна доживала останні місяці свого життя (померла у квітні 1922 р.) у своєї служниці. Бідуючи, голодуючи, хворіючи, всіма забута, Можливо, Ольга намагалася не лише морально підтримати сестру, а й переконати їхати до своїх за кордон. Але Варвара не хотіла покинути Києва і музей, що був для неї дорожчий за саме життя, як згадував потім заступник директора професор С.Гіляров.

Радянська влада це «оцінила». 24 грудня 1923 року Головосвіта надіслала Все-українській Академії наук (ВУАН) резолюцію: «Науковий комітет (Наркомату освіти УСРР. — Н.К.), вважаючи найменування Музею мистецтв ВУАН (іменем Ханенка) непідходящим з огляду на відсутність у Ханенка революційних заслуг, пов’язаних так чи інакше зі служінням пролетарській культурі, просять Академію не відмовити потурбуватись про підшукання відповіднішої особи з-поміж революційних і культурноосвітніх пролетарських діячів останнього часу для найменування колишнього музею імені Ха-ненка відповіднішим чином». А вже за тиждень Академія ухвалила: «… одтепер той музей має зватися: «Музей мистецтв при ВУАН»» (1934 року перейменований знову — на Київський музей західного та східного мистецтва). Загальні збори працівників музею опротестували таке рішення ВУАН, але їхній протест знехтували.

Це був вирок до покари забуттям.

Варвару Ханенко поховали поруч із чоловіком на території Видубицького монастиря. Довгі роки над могилами стояв дерев’яний хрест з написом «Ханенкам от Дуни». Од вірної служниці.

То чи ж можна осуджувати вчинок Варвари Миколівни, яка загадала сестрі спалити весь родинний архів — світлини, щоденники, документи, листи, аби не дістались вони до «їх» брудних рук? Кого ЇХ — зрозуміло …

Жоден з 10 пунктів умов передачі музею державі не був виконаний. З фасаду будинку Ханенків збили герб. Радянське мистецтвознавство не поспішало віддати належне меценатам — подвижникам і патріотам (за стільки десятиліть не вийшло жодної монографії ні про Ханенків, ні про Терещенків, ні про інших земляків-меценатів, тимчасом як чимало знаємо про колекціонерську і доброчинницьку діяльність Третьякова, Морозова, Щукіна, Цвєткова та інших). Унікальна збірка втратила багато своїх перлин (під час другої світової війни німці вивезли 350 малярських полотен, 2 тисячі гравюр, близько півтисячі творів декоративного мистецтва; у різні роки і за різних обставин експонати розпорошувалися, продавалися, мінялися чи «губилися» по численних музеях СРСР і навіть світу). Теперішній музей не має поліфункціонального характеру, замисленого його фундаторами: експозиція, науковий осередок з дослідження образотворчого мистецтва Заходу і Сходу, книгозбірня, лекційна зала. Не зберігся й Дуняшин хрест, а на занедбаному похо-ванні подружжя неправильно зазначено їх життєві дати. Біографії цих незвичайних людей назавжди позбавлені багатьох фактів, і ми, мабуть, ніколи не дізнаємося про світ їхніх почуттів, думок і переживань… Шкода, дуже шкода…

Настав час спокутувати гріхи перед пам’яттю лицарів української культури. У березні 1992 року студія «Тяжіння» «Київнаукфільму» створила проникливий фільм «Музей Ханенків» (режисер Г.Юнда, автор сценарію В.Прокопенко, оператор О.Зорін). У самому музеї нині триває реконструкція, вже відновлено й герб роду Ханенків на будинку. У пресі дедалі частіше з’являються публікації про життєву справу наших славетних співвітчизників. У березні 1991 року, після майже 70-річного «арешту» знову відчинив свої двері для вірних Видубицький монастир.

Згадаймо і ми вдячним словом їхні імена.

Р.S. До наших читачів, які мешкають за кордоном.

Авторитетний дослідник київських некрополів Л.Проценко стверджує, що поховання Ольги Терещенко (нар. 14 квітня 1862 р.) у Києві немає. Отже, можна припустити, що після смерті сестри вона виїхала до родичів (Терещенки осіли в Англії, Франції, Швейцарії). Можливо, архів Ханенків не спалено, як дійшло до нас у переказах, а Ольга вивезла його із собою?! А відтак — рано ставити крапку в нашій розповіді?.. Автор висловлює подяку краєзнавцеві Михайлові Кальтіцькому за консультації під час роботи над цією статтею.

ПУ № 3-4 1996 р.