У 2005 році світові літературні кола були неабияк здивовані вибором лауреата однієї з найпрестижніших літературних премій Франції — імені Теофраста Ренодо. Уперше, майже за 80 років існування, нагорода була присуджена посмертно.

«Французька сюїта» Ірен Немировськи, видана через 62 роки після трагічної загибелі авторки, декого з читачів шокувала і викликала відторгнення, інших – змусила заговорити про «забутого генія» французької літератури.

Ірен Немировськи (Irène Némirovsky) народилася 110 років тому, 24 (11 за Юліанським, «старим» календарем) лютого 1903 року у єврейській родині в Києві.

Батько, Леонід (Арьє) Немировський, був багатим банковим службовцем, він народився у Єлисаветграді, а його родина походила з Немирова на Поділлі, де з часів Речі Посполитоїіснувала велика єврейська громада.

Матір, яка наполягала, аби її називали на французький манер Фанні, ненавиділа доньку, оскільки та була живим свідченням її віку, і намагалася тримати її подалі від себе. Взаємини з матір’ю стали ключовими сюжетами деяких творів майбутньої письменниці.

Окрім того, Фанні вимагала, аби донька говорила з нею французькою мовою, в чому їй допомагала гувернантка з Франції. Зрештою, через роки, це допомогло Ірен легко влитися не просто в життя тогочасного Парижу, а у його літературний світ.

З початком єврейських погромів та революційних подій, в 1914-му батьки разом з Ірен, переїхали в Петербург, а в 1917 році – в Москву, подалі від столичних політичних потрясінь. Проте після приходу до влади більшовиків були змушеті тікати на Захід, у грудні 1918-го — у Фінляндію, потім у Швецію, далі – Францію, де опинилися влітку 1919 року.

У Парижі батькові Ірен вдається повернути свої статки (він очолив місцеву філію свого банку) і сім’я знову починає вести життя «багатих буржуа». Молода Ірен обожнює танці та світське життя, зі званими обідами та балами, шампанським, курортами. Вона проводить час, «спалюючи життя» в найкращих традиціях Парижу 20-х років.

Ірен Немировськи у 1928-му. Їй — 25 років

Та їй вдається знаходити час і для літературної діяльності. Ірен починає з невеликих оповідань та казок, які друкують в журналах, та кількох більших творів.

А вже в 1929-му році редактор Бернар Ґрассе отримує поштою рукопис «Давида Гольдера». Прочитавши, загорівся бажанням надрукувати твір. Проте Ірен, побоявшись провалу, не повідомила ні імені, ані зворотної адреси. Довелося дати оголошення про пошук автора в газети.

Відгукнулася вишукана молода пані (Ірен тоді мала 26 років), редактор довго не міг повірити, що саме вона автор такого «дорослого», жорсткого та змістовного твору. Був упевнений, що Ірен – підставна особа, а справжній автор, якийсь вже відомий і шанований письменник, вирішив залишитися в тіні. Проте після розмов сумніви зникли.

«Давид Гольдер» здобув популярності, а з ним Ірен Немировськи. Вже 1931 року твір був екранізований майбутнім класиком французького кінематографу Жульєном Дювів’є (Julien Duvivier) — iсторія пристарілого і хворого багатія, якого ненавидить дружина, відкрито живучи з коханцем, а донька, разом із матір’ю, бачить в ньому лише джерело грошових надходжень.

Того ж року на екрани вийшли французька та німецька версії «Балу», за однойменним твором Ірен, які зафільмував Вільгельм Тіле (Wilhelm Thiele). Твір є відбитком відносин Ірен з матір’ю, їхньої взаємної ненависті, яка знаходить вираження у пошуках принизливої невдачі один одному.

Молода героїня «Балу» «мститься» матері по-дорослому виважено і, по-дитячому, жорстоко та холоднокровно.

Кадр із фільму «Бал». Джерело: allocine.fr

Ці та більшість наступних творів відбуваються в єврейському середовищі, серед емігрантів з Одеси, Києва та інших українських та російських міст. Герої часто наділені негативними рисами та характерами.

Таке зображення євреїв добре вписалося в контекст наростання фашистських настроїв. Але критика власного народу в Немировської має дещо інший характер — «батьківська», подібна гоголівській у «Мертвих душах».

В 1926-му році Ірен одружилася з Мішелем Епштейном — він теж був утікачем із обільшовиченої Російської республіки і теж сином банкіра (і не просто банкіра, а голови Синдикату імперських банків). У них народилися дві доньки — Деніс та Елізабет — відповідно, 1929-го та 1937-го років народження.

Мішель Епштейн та Ірен Немировськи. Грудень 1930 року 

Але попри літературне визнання французьке громадянство Немировськи так і не отримує, як і її чоловік. Зі зростанням фашистської лихоманки, 2 лютого 1939-го року Ірен приймає католицьку віру та разом із доньками проходить обряд хрещення.

З початком Другої світової війни та вторгненням німецьких військ у Францію, Ірен з чоловіком відвозять дітей в сільську місцевість у Бургундії, а самі повертаються в Париж. Проте Мішель, як єврей та іноземець, не має права працювати в банкові. А Ірен, у свою чергу, забороняється друкуватися, оскільки всі видавництва змушені пильно слідкувати за арійським походженням їхніх авторів.

Ірен та Мішель повертаються до своїх доньок в містечко Іссі-Левек, звідки спостерігають за сумною участю Франції, та чекають – своєї. Вони єдині, хто носить жовті зірки в усьому містечку.

Родина Епштейн-Немировськи, орієнтовно 1939 рік. Ліворуч — Деніс, яка й зберегла останній роман авторки. Після війни дівчатка, остаточно зневіришись у тому, що знайдуть батьків, поїхали до бабусі, яка весь цей час комфортно жила в Ніцці. Фанні Немировська навіть не відчинила їм дверей: «Якщо батьки вмерли, йдіть до сиротинця!» Мама Ірен померла у віці 102 років, у 1989-му, в її сейфі не було нічого, крім двох книг доньки

У Бургундії Немировськи пише біографічне дослідження «Життя Чехова» та художні «Вогні осені», які вийдуть друком лише по закінченню війни та починає працювати над «Французькою сюїтою» — твором усього свого життя, а якщо врахувати обставини, то й смерті.

Роман задуманий у п’яти частинах, проте часу обмаль, Ірен холоднокровно усвідомлює фатальність ситуації, яка склалася. Встигає написати дві частини, «Червневу грозу» про втечу населення з Парижу та «Дольче», про життя під німецькою окупацією.

Своєму видавцеві Ірен пише: «Любий друже… Я багато написала. Думаю, це будуть посмертні публікації, але для цього має пройти час». Вона дає чіткі вказівки, хто і на які кошти має забезпечувати доньок, якщо ті втратять батьків.

3 липня 1942 року до Немировськиприходять французькі жандарми, 16-го – забирають її у транзитний табір Пітів’є, а через шість днів вивозять ешелоном №6 в Освенцім (Аушвіц). Там вона захворіла на тиф, пройшла через табірний лазарет, де зрештою й отримала смертельну повістку до Біркенау (спільний із Аушвіцем табір смерті, де стояла газова установка).

17 серпня 1942 року, в перші дні Сталінградської битви, уродженка Києва Ірен Немировськи була занесена у список померлих концтабору Аушвіц-Біркенау.

Родині Ірен нічого не відомо про її долю. Мішель намагається бодай щось дізнатися про місцеперебування та стан здоров’я дружини, пише листа до колабораціоністського уряду Віши з проханням замінити собою Ірен у трудовому таборі. Він нагадує, що їхня з Ірен родина «не має жодних симпатій ані до іудаїзму, ані до більшовізму» і завжди перебувала «в стороні від політичних угруповань».

Проте ці прохання — як і клопотання друзів, які залишилися попри ситуацію у Франції — не дають жодних результатів. Зрештою, Мішеля теж арештовують. 6 листопада 1942 року він прибуває в Аушвіц-Біркенау, щоб у той же день опинитися в газовій камері, де три місяці до того скінчила своє життя його кохана дружина.

За доньками Немировськи теж прийшли жандарми, проте няня втікає разом з ними через всю Францію, вони переховувалися спочатку в монастирі, а потім у підвалах неподалік Бордо. З місця на місце возили з собою валізу з сімейними світлинами і документами, де був і рукопис «Французької сюїти».

Лише через кілька десятиліть Деніс наважилася прочитати останні записи матері. Думала, що це будуть щоденникові записи, але під палітуркою виявився «монументальний зліпок» часу та людей.

«Героями» твору тепер стали не євреї, а французи, які в екстремальних умовах теж оголили найгірші свої риси. В першій частині: парижани забирають найцінніше та кидаються навтьоки вузькими дорогами передмістя, де не мають діла до бід інших, готові на все, аби щонайшвидше врятуватися.

Рукопис «Французької сюїти», що його возили з собою доньки Ірен

У другій частині йдеться вже про тих, хто залишився, або повернувся на окуповану територію та влаштовують собі життя там, поряд з німецькими солдатами.

У самому творі Ірен вказує головну причину його написання:

«Всі, хто його оточував — друзі, близькі, — викликали в нього почуття сорому й люті. Таких він зустрічав на дорозі: перед його уявним поглядом замиготіли офіцери в автомобілях, вони драпали, не забувши скрипучі жовті валізи та нафарбованих жінок, чиновники, які кинули свої пости, політики, які втрачали в паніці папки з секретними документами, дівчата — поплакавши, як годиться, в день підписання капітуляції — втішалися тепер з німцями.

І подумати тільки, ніхто про це не дізнається, все це загородять стіною брехні і створять потім славетну сторінку в історії Франції. Не пошкодують сил і відшукають героїчні вчинки, приклади жертовності.

Боже! Чого я тільки не надивився! Наглухо замкнуті двері — їх не відчиняли на прохання про склянку води; пограбовані біженцями будинки; всюди, згори донизу, розвал, підлість, марнославство, невігластво. Так, нема що казати, ми всі хороші!».

Уперше «Сюїту» опублікували в 2004-му році. Твір, витримавши 60-річну паузу, потрапив у суспільний нерв і набув неабиякої популярності. Роман був перекладений 38 мовами, в тому числі й українською, а російський переклад можна знайти і в мережі.

Зараз у Голлівуді триває робота над екранізацією. Фільмувати планує Сол Дібб, відомий своєю «Герцогинею» із Кірою Найтлі. Зіграти головну жіночу роль має тричі номінантка Оскара Мішель Вільямс.

«Те, що «Французьку сюїту» читають, наче повертає мою маму знову до життя, — сказала в інтерв’ю ВВС донька Ірен Деніс. — Що нацисти так і не спромоглися її вбити. Це не помста, але це перемога».