«Вечірка» згадала культові фільми, де столиця була невід’ємною частиною сценарію.

«За двома зайцями»

Коли 1960 року на кіностудії ім. Олександра Довженка Віктор Іванов розпочинав зйомки малобюджетного фільму за п’єсою Михайла Старицького, ніхто і гадки не мав, що картина стане класикою радянського кінематографа, а її героїв через багато років увіковічать у бронзі. Але історія, що трапилася наприкінці ХІХ століття на київських Кожум’яках, одразу полюбилася багатьом українських глядачам, після чого стрічку було переозвучено російською мовою та запущено у всесоюзний прокат.

Ролі Свирида Голохвастова та Проні Прокопівни стали кращими у творчій біографії Олега Борисова та Маргарити Кринициної, а сам фільм, який знімали у Києві на Подолі, одразу ж розібрали на цитати: «Бариня лягли і просють», «Хімко, підігрій шампанське!», «Хочу скоропостижно жениться» і, звісно ж, драматичне «казали, що у грудях шкварчить, а то шкварчала ваша папіроска…».

«Головною нашою магістраллю був Андріївський узвіз, – розповідає головний оператор картини «За двома зайцями» Вадим Іллєнко. – Ми там знімали і проїзд у віз ку на весілля, і прохід четвірки з гітарою. До речі, під час зйомок цього проходу на Андріївському саме стелили нову мостову, і режисер використав цей момент. Віктор Михайлович тоді роздягнувся до пояса, узяв кувалду і разом з робочими почав забивати здоровезні камені у мостову і так увійшов до картини».

Співаючи веселу пісню про «канареєчку», Голохвастов проходить узвозом, звідки відкривається панорама Подолу, і виходить на старий Житній ринок, де вирує торгівля.

Завершальну сцену фільму знято біля Андріївської церкви, у яку так і не судилося зайти нареченому-пройдисвіту з Кожум’як. А у серпні 1999 року біля церкви було встановлено пам’ятник героям фільму «За двома зайцями», куди вже сучасні молодята покладають весільні квіти. У фільмі Віктора Іванова Київ зображено контрастним, гучним і яскравим, а його мешканці, що присягаються печерськими святими та великим лаврським дзвоном, попри всі їхні недоліки, викликають лише добру посмішку.

«Київські фрески»

У багатьох комедіях Київ постає містом надій і добра. Але у його долі були і трагічні часи, які також не могли оминути чи замовчувати кінематографісти. У 1965 році Сергій Параджанов уже зняв легендарні «Тіні забутих предків» і розпочав роботу над фільмом про Київ. «Я давно мрію поставити фільм про Київ, – казав режисер. – Місто вже не раз було на екрані – історичне, пейзажне, архітектурне, промислове. Але я хочу вдивитися в душу Києва».

За десятиліття після Великої Вітчизняної війни душа Києва все ще була наповне на хворобливими спогадами про жахіття кривавих років. «Київські фрески» мали стати фільмом-імпресією, що без зайвих слів, особливою кінематографічною мовою оповідав би про невимовний біль його жителів. Сергію Параджанову не судилося завершити цю картину, але 15-хвилинні кінопроби збереглися завдяки хитрості оператора Олександра Антипенка, який видав їх за свою дипломну роботу. Змонтована короткометражка була показана у рамках ретроспективи творчості Параджанова на Міжнародному кінофестивалі в Мюнхені у 1988 році, після чого світова кінематографічна преса визнала її «новаторським відкриттям» і «блискучим досвідом кіноавангарду».

«Київські фрески» Сергія Параджанова не містять батальних сцен, війну тут зображено у образах: наречена ріже весільну фату, щоб наклеїти хрести на вікнах під час бомбардування; до пари молодят виїздить дитячий візочок, з якого замість дитини жінка виймає чорну траурну хустку. А бані церков і радянські зірки тут зображено під одним ракурсом – ця війна була однаково жорстока для всіх киян, лишивши у спадок об’єднуючий Вічний вогонь.

Київ смутку і трагедії воєнних років проростає сьогодні крізь минулі цензури у «Київських фресках» Параджанова як пам’ять про незабутній біль величного міста.

«Дні Турбіних»

Усім киянам добре знайомий музей на Андріївському узвозі, 13, де жив колись Михайло Булгаков. Тут же письменник оселив героїв свого роману «Біла гвардія» і п’єси «Дні Турбіних», щоправда, змінивши назву вулиці на Олексіївський узвіз. 1976 року режисер Володимир Басов екранізує п’єсу Булгакова, і в історії радянського кіно з’являється ще один фільм про Київ і його мешканців у епоху переворотів і переосмислень 1918 року.

Олексій Турбін став однією з кращих драматичних ролей у творчій біографії Андрія Мягкова, полюбився глядачам і привабливий Ніколка, якого зіграв молодий Андрій Ростоцький, і незграбний Ларіосик Сергія Іванова, і «не руда, а золота» Олена Василівна, на роль якої Басов запросив Валентину Титову. Київ у «Днях Турбіних» зображено у смутні революційні часи, і у будівлі, де одна влада змінює іншу, глядачі легко впізнають Маріїнський палац.

Усю натуру також було знято у Києві, і тлом до подій, що відбуваються у будинку родини Турбіних, стає засніжений пам’ятник Володимиру, лаврські бані та Київ з висоти пташиного польоту.

2012 року Сергій Снєжкін зняв серіал «Біла гвардія» за романом Булгакова, де головні ролі зіграли відомі актори Сергій Гармаш, Костянтин Хабенський, Михайло Пореченков і Ксенія Раппопорт. Зйомки серіалу були масштабними: до нього потрапили Софійська площа, Володимирська гірка, Андріївська церква, сам узвіз і будиночок-музей з номером 13, що біля нього кілька років тому з’явився бронзовий пам’ятник Михайлові Булгакову, який казав, що немає на світі міста, красивішого за Київ…