Ця історія почалася 155 років тому, коли вже вщент вигорів Поділ, а на Печерську почалося будівництво дужої фортеці. Разом з нею почалася забудова нового кварталу, який отримав офіційну назву Урядового і який прийдешні покоління охрестили київським Пентагоном.

Героїня нашої оповіді – будівля Присутственних місць, яка у 1857 році розділила довжезну Житомирську вулицю на Велику і Малу, що зараз вже не переймаються своєю збагнюченою минулістю, а радують киян вишуканістю та елегантністю.

Як Катерина II захотіла побачити місто

«Першу трьохповерхову будівлю Губернського присутствія було зведено ще за часів Катерини, і вона знаходилася на території Маріїнського парку. Її було зруйновано у зв`язку з будівництвом горезвісної фортеці», — пише історик Олександр Анісімов.

«Стара будівля стояла навпроти Кріпосного провулка і була звернута своїм класицистичним фасадом у бік Царського (Маріїнського) палацу», — додає дослідник київської старовини Михайло Кальницький.

За словами істориків, Катерина II під час «візитації» Києва скаржилася: «Вже стільки днів тут знаходжуся, а все не бачу міста!» Після Височайшого ремства «отці міста» і схаменулися: на місці твані, що красувалася на площині між Софійським і Михайлівським соборами та Трьохсвятительською церквою, нарешті почали наводити лад.

«Зі звичайного губернського міста «матір міст руських» після десятиліть «руїни» перетворювалася на місто, негласно прирівняне в правах до Москви та Петербурга. З обох столиць сюди переїжджала знать. Старе місто планувалося за столичним типом, за безцінь відставні військові та робітний люд щоденно перелопачували тонни землі, розчищаючи величезну площу, на якій передбачалося спорудження основної адміністративної будівлі міста та губернії – Присутственних місць у дусі архітектури миколаївського часу», — оповідає Олександр Анісімов.

«Єдине вікно» київської адміністрації

До проектування та будівництва стали київський губернський архітектор Михайло Іконніков, академік архітектори, автор київського кадетського корпусу Іван Штром та титулярний совітник, професор архітектури Ксаверій Скаржинський.

Їх завданням було не тільки звести величаву представницьку будівлю, але й вписати її в ансамбль новостворених вулиць, які спускалися зі старого міста до Хрещатої долини – нинішнього Майдану Незалежності. Одну з найбільших в тодішньому Києві споруду – п’ятикутну і надзвичайно дорогу (на неї виділили близько 300 тисяч рублів) – було зведено за неповних три роки.

Пустку перед фасадом нової будівлі засадили кущами та деревами, розбили сквер з багатими квітниками, поставили лавки та фонтан. «Нам на згадку про цей парк залишився зелений ланцюжок скверів від Софійського до Михайлівського собору, який став своєрідною історичною виставкою просто неба, що її кияни нарекли «Дорогою предків». Тут, приміром, стоїть копія Збруцького ідола Світовида, бронзового лева-водолія тощо», — розповідає київський екскурсовод Лариса Багненко.

Але повернімося у рік 1857-й. Із закінченням будівництва нових Присутственних місць до них переїхали всі адміністративні заклади Києва та губернії: судова палата, окружний суд, казенна палата з губернським казначейством, губернське правління, нотаріальний архів, міське поліцейське управління.

Тут оприлюднювалися закони, видавалися постанови і укази, здійснювався контроль за усіма органами місцевого самоврядування – принцип «єдиного вікна», який довгі роки намагаються створити недолугі нинішні можновладці, ще на початку XX століття працював на повну силу.

Історик Олександр Анісімов доповнює розповідь про завдання нового Присутствія. «Губернське управління віддавало під суд чиновників, здійснювало вищу поліцейську владу в губернії, видавало офіційну газету «Київські губернські відомості». Присутствія втілювали також селянську реформу, розглядали скарги селян, контролювали виконання постанов та розпоряджень земств, призов на військову службу, діяльність фабрик та заводів. Обсяг роботи був колосальним…».

Звісно, незабаром двоповерховий будинок став затісним для Присутствій. «Тому у 1900-му губернський архітектор Геннадій Антоновський надбудував двоповерхові секції до трьох поверхів. Щоправда, при цьому фасад підрівнявся під загальний карниз, втративши колишню виразність», — пише Михайло Кальницький.

«Втім, і цього виявилося замало. Тож у 1908-1909 роках губернський архітектор Володимир Безсмертний звів над частиною будівлі четвертий поверх. Силует отримав колишній вигляд, але на більш високому рівні», — розповідає історик.

«До речі, — додає він, — метаморфози цього комплексу продовжуються й досі: у 1970-ті роки зробили велику надбудову над пожежним депо та біля нього, а у 1986-му тільки над однією з двох трьохповерхових частин було надбудовано четвертий поверх, і тепер Присутственні місця так і стоять асиметричні, з одним «погоном».

Незмінною деталлю «портрету» Присутственних місць залишалося хіба що пожежне депо – його високу башту було видно з будь-якої точки старого міста. На каланчі постійно чергували сигнальники, які, побачивши пожежу, піднімали на високу щоглу причіпні кулі, хрести або ліхтарі. За комбінацією цих знаків пожежні команди дізнавалися, де виник підозрілий дим, і обози з водою вирушали в потрібному напрямку.

Свідок процесу Бейліса

За свою довгу історію будівля Присутственних місць прихищала безліч інституцій, і завжди це були урядові, адміністративні, правоохоронні та судові інстанції. Либонь, найгучнішою справою, яку чули ці стіни, був резонансний «процес Бейліса», який слухався у 1913 році і спогади про який залишив письменник Володимир Короленко.


Тоді єврея Менахема Менделя Бейліса було звинувачено у ритуальному вбивстві 12-річного учня Києво-Софійського духовного училища Андрія Ющинського нібито задля отримання християнської крові для приготування маци, і київські Присутственні місця пам’ятають розклеєні біля входу до суду прокламації: «Православні християни! Хлопчик закатований жидами, тому бийте жидів, виганяйте їх, не прощайте пролиття православної крові!».

Абсурдна інкримінація, нісенітна для всіх, хто знає іудейську релігію, яка забороняє вживати кров в їжу, а тим паче проводити «ритуальні заходи», могла коштувати Бейлісові життя. Проте на захист Бейліса виступили літератори, науковці, громадські діячі, підписавши відозву «До руського суспільства (з приводу кривавого наклепу на євреїв)», складену Володимиром Короленком. Підписи під протестом поставили, зокрема, Зінаїда Гіппіус, Дмитро Мережковський, Олександр Блок, Максим Горький, Федір Сологуб, Леонід Андрєєв тощо. Цей документ, який було зачитано на суді в Присутственних місцях, став одним з доказів невинуватості Бейліса, і його було виправдано.

Від Денікіна до нацистської поліції

Ані у непевні часи громадянської війни, ані в криваві роки першої та другої світових воєн будівля Присутственних місць докорінно не змінила свою «спеціалізацію»: у 1917-1922 роках тут розміщалися і підрозділи штабу білої гвардії, і тимчасова адміністрація генерала Антона Денікіна. До речі, деякі події, які відбувалися у київському Присутствії, письменники Ігор Болгарин та Григорій Северський змалювали у своєму романі «Ад`ютант Його Високоповажності» про славетного розвідника Павла Кольцова.

У роки фашистської окупації Києва у будівлі колишніх Присутственних місць знаходився штаб обласного поліцейського управління. «Туди, у поліцію, тягали на допити. Деякі кияни приходили і добровільно: робота в окупаційній поліції забезпечувала продпайок і гарантувала безпеку родичам новоявлених поліцаїв. У когось були, звісно, і кар’єрні амбіції…», — розповідає письменник-києвознавець Станіслав Цалик.

 

Він додає, що згодом доля людей, які служили у колишньому Присутствії, склалася по-різному. «Хтось пішов з німцями, хтось намагався щезнути в інших містах, змінивши прізвище. Були й такі, кого упіймали партизани або кого радянській владі виказали сусіди. Тоді колишнього поліцая заарештовували, а якщо факти підтверджувалися, — до стінки», — веде Станіслав Цалик.

Ми наш, ми новий світ побудуємо…

Дамоклів меч, який не пожалів багато безневинних київських будинків в роки війни та під час володарювання безрозсудного більшовизму, пощадив будівлю колишнього Присутствія. Хоча спроби «під корінь зрізати тяжку архітектуру, характерну для «казенного будівництва 1850-х років», звичайно були.

Приміром, у 1934 році, коли столиця України переїхала з Харкова до Києва, планом забудови міста передбачалося закладення найбільшої в світі Урядової площі, задля чого планувалося стерти з лиця землі Михайлівський Золотоверхий собор, Трьохсвятительську церкву, колишні Присутственні місця, а пам’ятник Богдану Хмельницькому «переселити» в інше місце.

«На той час вже встигли розправитися з Ірининським пам’ятником, монументом княгині Ользі (згідно з Декретом Ради народних комісарів України від 7 травня 1919 року «Про зняття з площ та вулиць пам’ятників, встановлених на честь царів та їх посіпак», — авт.), розібрали Десятинну, Георгіївську та Іоанно-Златоустівську церкви», — пише Олександр Анісімов.

Зазіхали, каже він, і на Святу Софію – на її місті хотіли розбити великий сквер. Проте, на щастя, не встигли. А колишні Присутственні місця ще довго вислуховували критику на свою адресу. «Цей довжелезний цегляний корпус став адміністративною фортецею імперського чиновництва в Києві. Суха і бездушна його архітектура найліпше виявляла внутрішню сутність тогочасної влади», — писав вже за радянських часів академік, історик архітектури Віктор Чепелик. Лунали навіть безглузді заяви про погану енергетику будівлі та привидів, які начебто вешталися її коридорами.

Нинішні «мешканці» колишнього Присутствія навряд чи замислюються про нібито погану ауру своїх кабінетів. І фаху будівлі не міняють. Сьогодні тут привільно розмістилися київські Головне управління внутрішніх справ, Головне управління МНС України, Головне управління МВС України в Київській області, Апеляційний суд Київської області, архівні установи, пенсійні відділення тощо.

Колишні Присутственні місця, на відміну від скляного одоробла готелю «Хаятт», й досі є доладною частиною неповторного архітектурного ансамблю між Софійським та Михайлівським Золотоверхим соборами. І, сподіваймося, на них не чекатиме ані доля «потьомкінського» Андріївського узвозу, ані перспектива спотворення Гостинного двору.