Кредитна історія

  Пізніше, у 1830-х роках, стимулювання київської економіки за допомогою кредитів узяв на себе уряд. Було асигновано спеціальний «будівельний капітал», який надавався мешканцям міста на пільгових умовах для розвитку господарства та садиб. Однак розрахунок влади не виправдався: хитрі кияни охоче розбирали позички, але використовували кошти не за призначенням.

Не досягнув успіху й експеримент початку 1860-х років, коли місцева контора Державного банку почала враховувати торговельні векселі городян. І цього разу кредит не пішов на користь. Тим часом саме тоді управителем Київської контори Держбанку був відомий фінансист, корінний киянин — Микола Бунге. Він вже добре знав, які саме сфери тутешнього підприємництва потребують матеріальної підтримки та де саме ця підтримка може виявитися найбільш ефективною, без ризику для кредитної установи. Але широко залучити для цих цілей гроші Держбанку, операції якого були обмежені статутними рамками, Бунге не міг.

І тоді Микола Бунге узявся за організацію приватного банку на особливих засадах. Він тонко відчував різницю між державним і взаємним кредитом. Одна справа, коли гроші беруться в борг із державної скарбниці, в абстрактних чиновників, яким байдужне призначення позички. Зовсім інша — якщо городянина кредитує співтовариство таких самих обивателів, сусідів, знайомих. Вони в курсі господарських справ позичальника, і на їхніх очах позичені гроші найімовірніше знайдуть корисне для приватного та міського господарства застосування. Так народилася ідея створення Київського міського товариства взаємного кредиту. Навесні 1868 року цар Олександр II піднесено затвердив його статут.

Правила гри

У першому параграфі статуту йшлося: «Київське міське товариство взаємного кредиту має на меті надати міським мешканцям, котрі займаються переважно торгівлею та іншими промислами, капітали під надійне забезпечення й на короткий термін». На практиці це положення реалізовувалося таким чином. Користуватися позичками могли тільки члени Товариства взаємного кредиту. Вступні внески становили не менш ніж 10 рублів, і з цих сум формувався обіговий капітал.

Кредит надавали в межах десятикратного внеску, терміном до 9 місяців або до запитання. Умови кредиту обговорювалися індивідуально за правилами, встановленими Радою Товариства. Позичальник давав вексель, забезпеченням якого були належні йому товари та цінності. Їхню вартість визначали спеціальні представники Товариства.

Широко практикувався іпотечний кредит під міську нерухомість. У цьому випадку позика зазвичай не перевищувала половини оцінки застави, тобто була цілком гарантована. Векселі, до речі, обкладалися спеціальним збором — по 15 коп. з кожної сотні рублів; на нерухомість оформлялося також нотаріальне заставне свідоцтво, за яке відраховувався актовий збір 50 коп. з кожної сотні.

Товариство взаємного кредиту брало з позичальників приблизно ті ж відсотки, що й інші банки (на початку ХХ сторіччя короткострокову позику в Києві можна було отримати з розрахунку 7-8% річних). Але київські підприємці оцінили вигідні для них нюанси правил діяльності Товариства. Почавши з виплат позичальникам живих грошей, тоді як багато інших банків замість готівки видавали облігації, котрі піддавались змінам біржового курсу, надалі Товариство задовольнялося простими векселями з одним підписом.

В інших банках надавали перевагу передавальним векселям або вимагали підпис аваліста, а відсотки брали наперед; у зазначеному ж випадку система взаємного кредитування городян під надійне забезпечення дозволяла обійтися без цього. Стосунки Товариства з позичальниками передбачали для останніх максимум зручностей: вони могли в будь-який час погасити позику цілком або частково, відсотки нараховувалися від доби.

Багато хто з членів Товариства взаємного кредиту вважали вигідним не брати в нього позики, а, навпаки, розміщувати внески. Після закінчення фінансового року Товариство взаємного кредиту виплачувало дивіденди, — зазвичай, на рівні 7% від внеску, що суттєво перевищувало ренту Держбанку. Але за вкладниками полювали й інші кредитні установи, кількість яких з роками зростала; часом вони пропонували ще вигідніші умови. У конкурентній боротьбі Товариство все ж таки не виходило за межі розумної обачності.

Його керівництво застосовувало диференційований підхід до клієнтів. Серед них були позичальники, чиї відсотки за векселями складали дохід Товариства; були активні вкладники, котрі надавали необхідні для обігу кошти. Звісно, вони приносили Товариству взаємного кредиту більше користі, ніж ті його члени, які тримали невеликий внесок про всяк випадок, — раптом виникне потреба у терміновому кредиті. Тому Рада Товариства виділила частину прибутку на так звані операційні премії. Їх розподіляли між великими вкладниками та позичальниками, для перших стимулюючи розміщення капіталів, для других — здешевлюючи кредит.

Вигода й користь

Главою першого складу Ради Товариства, вибраного в червні 1868 року, став Микола Бунге, його товаришем (заступником) — місцевий купець Микола Попов. За три роки, коли справи банку налагодили, Бунге поступився керівництвом гідному спадкоємцю — Густаву Ейсману, професору Київського університету, одному з лідерів міського самоврядування. І в наступні роки Рада формувалася із шанованих киян: гласних місцевої думи, домовласників і купців, інтелігенції — юристів, економістів, заможних лікарів.

Завдяки грамотному керівництву Товариство взаємного кредиту незмінно сприяло поступу київської економіки. Важко переоцінити, зокрема, його роль у пожвавленні комерційного домобудівництва. Бажаючі спорудити новий будинок могли оперативно отримати позику під заставу ділянки й навіть розпочатого будівництва. Потім її можна було продовжувати скільки завгодно, поступово розраховуючись.

Втім, до кінця XIX століття в Києві вже був відомий довгостроковий будівельний кредит, коли позику видавали терміном на кілька десятиліть і позичальник розраховувався регулярними аннуітетними платежами, з яких частина йшла у відсотки, а частина — у погашення (аж до повної компенсації позики до кінця терміну). Це була досить зручна система, але вона ефективно працювала вже після того, як споруджений будинок починав давати прибуток.

У підсумку різні банки чудово один одного доповнили. Зазвичай, забудовники зверталися до Товариства взаємного кредиту спочатку за короткостроковою будівельною позикою, а потім розраховувалися за неї облігаціями, запозиченими в установі довготермінового кредиту.

За участі Товариства взаємного кредиту здійснювалися й інші корисні для міста проекти. Так, воно всіляко сприяло облаштуванню в Києві каналізації, купивши до 40% каналізаційних акцій. Причому ця добра справа невдовзі винагородилася: саме тоді, в 1893 році, повсюдно відчувався дефіцит кредиту, і вільні кошти каналізації, що потрапили в розпорядження Товариства, виявилися дуже доречними.

«Кредитна установа, яка стоїть міцно»

Зважена фінансова політика дозволяла Товариству успішно витримувати коливання ринку. Одного разу йому вдалося впоратися навіть із наслідками великої розтрати. Це трапилося в 1882 році, коли віце-управителем і касиром Товариства взаємного кредиту був такий собі Михайло Свиридов. Готівки в коморі виявилося так багато, що ревізія вимагала декількох днів.

Відзначимо турботу про зручності клієнтів: навіть у ході перевірок банк продовжував щоденні операції, під час проведення яких ревізія переривалася. Свиридов помітив, що в момент перерви вже перевірені цінності не ізолювалися від підлягаючих перевірці, залишаючись у його розпорядженні. І касир піддався спокусі.

Він розтратив велику суму, і це деякий час залишалося непоміченим, тому що під час перевірок він показував для декількох позичок ті самі забезпечення. Викриття відбулося завдяки випадковості. Виявилися деякі неточності в записах позик, що вимагали позачергової перевірки, і ось тут завідувачу рахунковою частиною Товариства спало на думку замикати вже переглянуті документи окремо…

Як з’ясувалося, Свиридов і його підручний Рейнман привласнили ні багато ні мало 273 374 рублі 19 копійок. Розтратників, звичайно ж, віддали під суд. У місті ця історія викликала шокову реакцію. З вуст у вуста передавали куплет, що пародіює відомий вірш поета Хом’якова:

Высоко передо мною
Старый Киев над Днепром,
                                          Где украл кассир Свиридов
                                  Триста тысяч серебром.

 

Повернути назад хоча б частину цієї величезної суми було проблематично (згодом від продажу конфіскованого майна Свиридова вдалося виручити всього-на-всього шість з половиною тисяч). Проте Товариству взаємного кредиту не довелося торкнутися обігових коштів: нестача активів цілком покривалася річним прибутком і частиною резервного капіталу.

Однак внаслідок розтрати членам Товариства доводилося залишитися без дивідендів за минулий рік. І тоді Густав Ейсман, тоді вже не керівник Товариства, але член Ради й міський голова, запропонував для підтримки престижу установи зробити складчину. Він перший виклав із власної кишені сто тисяч рублів. Щоправда, Ейсман був мільйонером, великим домовласником, а тому й міг дозволити собі подібний жест. Деякі колеги підтримали його (хоч і не так щедро), і в результаті Рада зібрала 140 тисяч рублів для обернення в дивіденди.

Кияни віддавали належне сумлінній установі. На десятому році існування Товариства взаємного кредиту число його членів досягло півтори тисячі і надалі за жодних фінансових потрясінь не опускалося нижче цієї позначки. Рада Товариства сприяла цьому, нерідко йдучи назустріч позичальникам. Так було, приміром, під час кризи початку 1900-х років, коли істотно впали доходи з домоволодінь.

Багато хто з членів Товариства, які взяли кредити під забезпечення нерухомості, не змогли платити відсотки за векселями. Це могло спричинити масовий розпродаж будинків і обвал цін. Але Рада точно врахувала ситуацію і на час кризи дозволила несправним боржникам відкласти термін платежів, замінивши їх так званими «переборними» векселями (понад статутний максимум позики).

Недарма в 1903 році один з ревізорів Міністерства фінансів відзначив у своєму звіті, що «Київське Товариство Взаємного Кредиту є кредитною установою, яка міцно стоїть і має значну клієнтуру та користується довірою з боку місцевих жителів».

Офіс на Хрещатику

Про солідність банку свідчило й розташування його резиденції. Спочатку Товариству доводилося користуватися одним із приміщень Київської контори Держбанку, яке безкоштовно надав Бунге. Але згодом воно отримало можливість розташуватися в найнятому будинку на центральній вулиці Києва. А потім було піднято питання про спорудження власного офісу.

Спеціальна комісія, що займалася цією справою, однозначно вказала: «Приміщення для банку повинно бути на Хрещатику». Зрештою, в 1890-х роках вдалося скористатися незабудованою ділянкою, наданою за контрактом на 30 років Дворянським зібранням, на розі нинішнього Майдану Незалежності. Тут за рахунок запасного капіталу було зведено споруду Товариства взаємного кредиту з офісними приміщеннями, надійними коморами, архівом (тепер на цьому місці — крило Будинку профспілок з боку Хрещатика).

Оклади службовців Товариства були порівняно скромними. Зате керівництво подбало про їхнє забезпечення після втрати працездатності. Щорічно з доходів Товариства йшли відрахування в пенсійний капітал, у разі особливої потреби виплачувалися цільові допомоги. Суспільство виділяло різні пожертвування на громадські потреби.

У їхньому списку можна виявити й п’ять тисяч рублів на користь Політехнічного інституту, і 50 рублів на пам’ятник Тарасові Шевченку. На відзначення заслуг Миколи Бунге й Густава Ейсмана Товариство взаємного кредиту заснувало стипендії їхнього імені в університеті та Другій чоловічій гімназії.

Складаючи звіт за 1910 рік, Товариство взаємного кредиту в черговий раз констатувало, що «хід операцій і досягнутих результатів відповідають багаторічному сприятливому стану справ Товариства». Сумарний річний обіг за всіма видами операцій становив тоді астрономічну цифру — майже 490 мільйонів рублів. Але то був кінець останнього благополучного десятиліття. Неважко здогадатися, як позначилися на долі поважної фінансової установи Перша світова війна й революція. Зрештою, і будинки, і товари, і цінності були експропрійовані більшовицькою владою під гаслом «грабуй награбоване!».

Між іншим

При видачі Товариством взаємного кредиту будівельних позичок їхній розмір міг збільшуватися в ході робіт, оскільки зростала вартість застави.

Простіше кажучи, другий поверх зводився на гроші, отримані під забезпечення першого.

Саме завдяки поступовому нарощуванню кредиту з каси Товариства побудував свій знаменитий «Будинок з химерами» архітектор і домовласник Владислав Городецький. В архівному фонді Товариства збереглися виконані ним для оцінювачів детальні описи нерухомості по вулиці Банковій, 10.

 

Є дані

Засновник і перший керівник Товариства взаємного кредиту Микола Христіанович Бунге (1823-1895) — онук київського аптекаря Георга Фрідріха Бунге, старости першої в місті лютеранської кірхи. Успішно закінчивши Першу київську гімназію та Київський університет, Микола Бунге був призначений професором політичної економії, не раз обирався ректором університету. Один час Микола Христіанович навіть навчав економічної премудрості членів царської родини. З його ініціативи в Києві розвивалася банківська справа, було створено першу біржу.

В 1881-1886 роках він був міністром фінансів Російської імперії, з 1887-го очолював Комітет міністрів. Микола Бунге зумів оздоровити податну систему, почав переносити вагу податків з найбіднішого населення на заможні класи. Він же свідомо користувався інструментом мита, часом перекриваючи державний кордон для ввезення-вивезення товарів, захищаючи інтереси внутрішнього виробника.