ПЕТРОВСЬКІ КАЗКИ

За офіційною версією, гетьман Іван Мазепа помер у ніч із 21 на 22 вересня 1709 року (варто зауважити, що в істориків немає єдиної думки щодо дати смерті Мазепи) і був похований неподалік від молдовського села Варниця. Надалі місце поховання тіла кілька разів переносилося. Рішення перепоховати тіло в столиці Молдови — місті Ясси також було переглянуте через побоювання видачі праху володарем Молдови Кантемиром Петру Першому. Остаточним місцем спочину І.С. Мазепи став монастир св. Георгія на березі Дунаю в місті Галац. Але й тут прах не зберігся, оскільки нібито могила була розграбована турецькими військами. У результаті чесні історики констатують з прикрістю, що «до сьогодні могила гетьмана не збереглася». (Ольга Ковалевська, Київ, 2008 р.). Однак патріоти, всупереч фактам, поквапилися перенести «святі останки гетьмана Мазепи в Україну», в місто Батурин (Микола Шудря, «Лицарі булави». Київ. 2009). Письменник Богдан Сушинський, ініціатор перенесення невиявлених останків гетьмана Мазепи до України, вважає, що довідки, виданої у мерії міста Галаца, достатньо для ідентифікації праху великого гетьмана і тому антропологічним і генетичним дослідженнями можна знехтувати. Петровські ідеологи зловмисно прикріпили до особистості Івана Степановича Мазепи ярлик Іуди і боягуза. Об’єктивний читач, я сподіваюся, розуміє, що срібло, золото та інші цінності в руках гетьмана України були лише засобом для досягнення прихильності сильних світу цього. Він підкуповував російського царя, шведського та польського королів, щедро обсипаючи їх сріблом, а стратегічна мета залишалася незмінною — побудува Української держави. Завдання гетьмана полегшувалося тим, що база незалежності: Печерська лавра, численні церкви і монастирі України, —були вміло ним збережені й продовжували боротьбу з російською імперською політикою. Автор переконаний, що не варто українським історикам переповідати петровські казки про втечу Мазепи з поля Полтавської битви. Йому — великому стратегу і тактику — результат битви був зрозумілий ще до її початку. Геніальний гетьман задля ослаблення противників зіштовхнув лобами дві , ворожі Україні, військові сили під Полтавою, аби не допустити руйнування Києва та Печерського монастиря.

 

ЛЕГЕНДА

Сам же Мазепа при підтримці Митрополита київського Йосафа Кроковського (1707—1718) очолив боротьбу за незалежність української православної церкви. Разом із київським митрополитом, який неодноразово бачився з гетьманом в Борзні, вони створили легенду про важку хворобу Івана Степановича і розробили хибний сценарій про майбутню «втечу» в Молдавію. Ця легенда, що перекочувала з радянських підручників в українські та російські, безнадійно застаріла й не витримує об’єктивної критики. Дослідники, які повірили в легенду, як мені здається, недостатньо звертають увагу на вищу єзуїтську освіту українського гетьмана. Вона дозволила йому переграти російського царя щодо можливого розкриття таємних домовленостей зі шведським королем Карлом XII і безпечно ховатися в Києво-Печерській лаврі — ідеологічному центрі визвольної боротьби проти російського самодержавства. За рік до Полтавської битви гетьман наказав своїм полковникам зарити в землю всі свої скарби і готуватися до підпільної боротьби. Очевидно, що про своє майбутнє, сімейне срібло та золото потурбувався раніше за інших. 1707 року він приїжджав до Києва і давав останні розпорядження, виконуючи волю своєї дев’яносторічної вмираючої матері. Біограф Зоя Хижняк у статті: «Мати гетьмана Марія Магдалена Мазепіна» пише:

«Історики наводять кілька доказів на користь того, що Марія Магдалена була утаємничена в політичні дії гетьмана. Так, на прохання Мазепи вона розслідувала справу з підкинутим листом-пасквілем на гетьмана в Києві, а коли 1707 року виникла в гетьмана потреба передати таємні листи Андрію Войнаровському до Варшави, він запевнив Пилипа Орлика, що найкраще зробить це його мати. Характерно, що Марія Магдалена цих листів не відіслала. Перед смертю передала їх своїй онуці, черниці Марті, щоби та по її смерті віддала їх гетьману. Померла Марія Магдалена восени 1707 року у Вознесенському монастирі. В останні дні її життя біля неї був син Іван Мазепа, який мешкав у Києві з жовтня до 27 листопада. У листі до московського канцлера Федора Головкіна гетьман писав: «Госпожа мати моя вельми болєзнуєт і до кончини життя свого приближається» [13]. Інших даних про останні дні життя Марії Магдалени поки що не виявлено. Дослідники, грунтуючись на наведених рядках із листа гетьмана, пишуть, що саме тоді Марія Магдалена померла. Далі йдуть інші припущення: як ігуменя Вознесенського монастиря вона мала бути похована біля його головної Вознесенської церкви».

Звичайно, Зоя Хижняк не повідомляє про місце заховання сімейних скарбів Мазепи, але таємне місце, де добували і переплавляли срібну руду для карбування срібної монети на Січі, належало Вознесенському монастирю, до якого безпосереднє відношення мала мати гетьмана.

Мати Івана Мазепи з 1686 року була ігуменею Києво-Печерського Вознесенського монастиря, якому належали ліс і копальні срібла в двадцяти верстах від міста. Ці копальні були відомі під назвою Срібній кіл. «Кіл» у перекладі з латиської мови означає —карбування монети. Місце це існує й зараз між станціями метро «Осокорки» і «Позняки» в Києві. Збереглася й назва вулиці Срібнокільська і озеро Срібній кіл. Щоправда, вулицю не впізнати, через новобудови. На місці копалень нині знаходяться каскад озер і негусті дерева.

 

КІСТКИ КРИЧАТЬ, А ВЧЕНІ МОВЧАТЬ

Після поразки шведів під Полтавою та «зради» українського гетьмана, неконтрольований гнів російського самодержця був направлений на Київ і чернецтво. За указом Петра монастирі обклали непосильними податками, а ченцям суворо заборонялось тримати в келіях письмові приладдя і писати. Вознесенський Печерський монастир і зовсім був розорений і ліквідований. За словами очевидця того часу, Київ 1710 року «пуст остался, яко выгнано всех обитателей из Киева и страствоваху от града в град, един другаго чуждаючися — отец детей, дети отца, и мнозех трупы поядаху звери и птицы, псы и свиния. Церкви божественныя опустеша, також и монастыри, и не было ни жертвы, ни приношения, и такое было время, яко ни купити, ни продати, ибо города сталися позапираны, жители изгнаны, и вся яже кто имяще, оставляше и бегаше по пустынях и полях».

Логічно припустити, що численні союзники Івана Мазепи, а також черниці монастиря зробили все можливе, аби врятувати останки своєї ігумені, її дочки та знаменитого сина від гніву Петра. Вони перепоховали тіла поблизу старовинної церкви Спаса на Берестові в саркофагах із рожевого овруцького каменю. 1989 року археологічна експедиція під керівництвом Віктора Харламова, що вела пошуки могили фундатора Москви Юрія Долгорукого, знайшла ці поховання з можливим прахом І.С. Мазепи, його матері Марії Магдалени Мазепіної, похованої за чернечим чином, і його сестри. Харламов безуспішно старався видати знайдені останки за сестру Юрія Долгорукого, а другі останки — за останки самого фундатора Москви. У другому кам’яному саркофагу знаходився скелет чоловіка, що добре зберігся, зріст якого не перевищував 157 сантиметрів. Київські антропологи на базі робочої групи палеонтології Центру анатомії Медичного факультету Геттінгенського університету Німеччини, провели рентгенодіагностику кісток із саркофага і ендоскопічні дослідження. Результати виявилися наступними: скелет належить людині 60—70 років, низького зросту, огрядної статури, з великими — широкими і довгими долонями, який хворів на остеохондроз і хронічний плексит (захворювання нервових сплетень). Гадаю, читачі чув про старечих недуг славного гетьмана України Мазепи, тож висновок напрошується сам собою — археологи наткнулися на сімейне перепоховання сім’ї Мазепи: І.С. Мазепи, його матері та сестри Олександри (Олесі), яка померла 1695 року і була перепохована разом із матір’ю та братом.

Хотілося б сподіватися, що уряди України та Росії відповідально підійдуть до спільної історичної спадщини, яким є Спас на Берестові, виділять достатньо коштів для проведення необхідних досліджень і визначать, чий прах покоїться на землі України: фундатора Москви чи героя боротьби за незалежність Української держави.

 

БОРОТЬБА ТРИВАЄ

Плутанина з датами смерті гетьмана і відсутність його праху підтверджують наполегливо живучу легенду про те, що гетьман не помер, а інсценував свою смерть, вміло направляючи хижих переслідувачів помилковим слідом. Сам же Іван Степанович добрався інкогніто до Київської лаври і під прикриттям свого союзника київського митрополита Йосафа Кроковського прийняв чернецтво, потім схиму і скінчив свої дні в покаянні. Українські історики цією версією не займалися, і вона чекає своїх дослідників. 1718 року Кроковський був викликаний до Петербурга у справі про зраду, заточений у тверський Архангельський монастир, де за загадкових обставин помер 1 липня 1718 року.

 

ВЕРХОВНИЙ ПАСТИР

Після відомого указу Петра Великого про знищення звання патріарха Православної церкви 1721 року і скасуванні православної патріархії, російський цар почав називатися «верховним пастирем». Верховний пастир заснував 1722 року при Найсвятішому Синоді посаду обер-прокурора, що призначається зі світських осіб. Тепер світська особа почала керувати церковними справами української православної церкви, і вона потрапила під жорсткий постійний імперський державний контроль. Обѓрунтуванням петровських церковних реформ була недовіра до патріарха, митрополитів православної церкви, а також острах щодо змов: «Від соборного правління не можна боятися Вітчизні заколотів і збентеження, що надходять від єдиного правителя духовного, бо простий народ не відає, як відрізняється влада духовна від самодержавної…» — писалося в першій частині Регламенту собору пастирів Церкви Руської.

Як бачимо, боротьба на релігійному ідеологічному терні була не менш запеклою, ніж на полях битв. У цьому контексті стає зрозумілим знищення Петром I Вознесенського монастиря 1710 року і будівництво на його місці в Печерській лаврі «Гарматного будинку», а також спустошлива пожежа 1718 року, яка знищила всі дерев’яні споруди Печерського монастиря, безцінні скарби мистецтва та документацію. Тож печерська братія, на мій погляд, зберегла для історії України останки сім’ї славного гетьмана України, мудро перепоховавши їх у церкві Спаса на Берестові.

Абсолютно логічно, що вже в наш час, у незалежній Україні, вулиці Січневого повстання дали нове ім’я — Івана Мазепи. Обурює інше: будівництво «Мистецького арсеналу» на заповідній території Вознесенського храму і древнього міста Аскольда, повна зневага до збереження церкви Спаса на Берестові і знайдених поховань.

 

КОМЕНТАР «Дня»

Матеріал, із яким ознайомився читач, багато в чому суперечить «канонічним», загальноприйнятим уявленням про останні місяці життя Івана Мазепи. Вочевидь, тут є чимало підстав для полеміки, дискусій, багато суперечливого (документальна база і джерела, на яких засновується версія автора — вважатимемо його погляд версією, — вимагають ще солідного уточнення й зміцнення). І все таки в статті Михайла Волгіна є один «позитив» — вона дає простір для зіткнення різних поглядів фахівців щодо постаті Мазепи. Цим і цікава для читача.