Керувати справами губернії було тоді складно. Насувалася Вітчизняна війна 1812 року. Особливо тяжким став для Росії 1811 рік. А тут ще виникло небесне знамення: на небі з’явилася велика зірка з хвостом (яскрава комета), якою спочатку і захоплювалися, і жахалися побожні співвітчизники, роздумуючи “про призначення появи світила”. Комета, поступово віддаляючись у глиб Всесвіту, блідла і тьмяніла, доки зовсім не зникла з поля зору. А в самому Києві влітку 1811 року, ніби виправдовуючи знамення, трапилося страшне лихо: 9 липня 1811-го на Подолі почалася руйнівна пожежа, яка знищила майже все нижнє місто. Основна частина подільських будов була дерев’яною, тому кількість жертв і масштаб руйнувань, заподіяних стихійним лихом, був величезний. Генерал-губернатор особисто керував гасінням пожежі. Як бойовий генерал, що пройшов не одну військову кампанію, Милорадович був звичний до керівництва людьми в екстремальних ситуаціях. Але далі його чекало набагато тяжче випробування. Це було бюрократичне листування з вищими органами влади, в яких вирішувалася доля погорільців. Його старання в цій справі, його спроби щонайшвидше полегшити долю постраждалих, є зайвим свідченням доброго ставлення генерала до людей, яке увійшло згодом до вітчизняних історичних переказів.

Відродження Подолу здійснювалося під керуванням головного київського архітектора А. І. Меленського. Смету на втілення плану відновлення району, знищеного вогнем, Андрій Меленський представив губернаторові 28 серпня 1811 року. Згідно з новим планом, забудова Подолу вже не була такою тісною, як раніше, тому деяку частину населення довелося поселити на околиці Києва — в Либідській частині. Для того, щоб полегшити життя нових поселенців і привабити людей для розширення цієї ділянки міста, Милорадович запропонував організувати там регулярні ярмарки. Сьогодні на тому місці, де на початку ХІХ століття розташувалися колишні подільські погорільці, розрісся великий район Києва, який тепер уже не здається далеким від центру.

На плацпарадній площі й у саду Маріїнського палацу на Липках, де була резиденція губернатора, за Милорадовича часто влаштовували вишукані феєрверки (ілюмінації), які сам граф дуже любив. Ще одним захопленням Милорадовича були розкішні бали, в яких сам губернатор, неодружений і серцеїд, брав участь. Бали відбувалися в генерал-губернаторському будинку. Отримавши запрошення, великосвітські пані насамперед бігли за новими корсетами. Шнурувалися до самозабуття, до непритомності… Прагнули “не випасти з тона”, сподобатися начальникові краю. “Одвічний неодружений” легко зачаровував їх у танцях, користувався успіхом. Він був закоханий у фаворитку імператора Олександра графиню Марію Наришкіну. При дворі жартували, що він “для її втіхи скаче на одній нозі і кричить півнем”. Ходили чутки, що Милорадович був коханцем імператриці-вдови Марії Федорівни, дружини покійного Павла I.

З початком Вітчизняної війни Милорадович відбув на театр військових дій, де займався формуванням резерву. На Полтавщині, Чернігівщині та Київщині було створено кілька полків із козаків. Пізніше бойовий генерал став начальником авангарду головної армії. У Бородинській битві діяв на правому фланзі “з незвичайним запалом і хоробрістю”.

У мирний час, а саме: в 1818 році Милорадович приймає командування Петербургом. А 14 грудня 1825 року він був поранений на Сенатській площі. Микола Лєсков у біографічному нарисі розповідає про драматичну смерть Милорадовича.

Десь опівдня, в понеділок, 14 грудня 1825 року, Милорадович мчав у санках з ад’ютантом своїм, Башуцьким, на Сенатську площу, де попереду монумента Петру I стояло каре з кількох рот лейб-гвардійців Московського полку і деяких інших полків, захоплених своїми офіцерами. Величезні натовпи людей заполонили значну частину площі. Милорадович обскакав через Синій міст Мойкою на міст Поцілунків і тут зустрівся з генерал-майором Олексієм Федоровичем Орловим, за розпорядженням якого в цей час виїжджала з казарм кінна гвардія.

— Ходімо разом переконувати бунтівників,— сказав Милорадович Орлову (розмова була французькою мовою).
— Я щойно звідти,— відповідав Орлов,— але раджу вам, графе, туди не ходити. Цим людям потрібно скоїти злочин; не надавайте їм для цього випадку. Щодо мене, то я не можу і не повинен за вами йти: моє місце біля полку, яким командую і який я повинен привести за наказом до імператора.

— Що це за генерал-губернатор, який не зуміє пролити свою кров, коли кров повинна пролитися! — закричав Милорадович і, сівши на коня, якого взяв у одного з офіцерів кінної гвардії, поїхав на площу. Його супроводжував пішки Башуцький. Насилу пробравшись крізь натовп народу, Милорадович близько під’їхав до каре і став переконувати солдатів отямитися. Раптом сміливу і гучну мову генерала перервав пістолетний постріл… Відставний поручик лейб-гвардії гренадерського полку Каховський, що стояв попереду каре в групі офіцерів, вихопив у штабс-капітана лейб-гвардії Московського полку, що знаходився поруч, Михайла Бестужева його пістолет і вистрілив в Милорадовича.

— Божевільний, що ти робиш! — закричить Бестужев, кидаючись на Каховського. Пістолет забрав, але пізно. Милорадович упав з коня на руки Башуцького, який з допомогою двох чоловік із простолюду, що товпилися, відніс його в манеж кінно-гвардійського полку… Сюди незабаром з’явився постійний лікар Милорадовича, що супроводжував його в багатьох походах, Василь Буташевич-Петрашевський. Він вийняв кулю, але смерть була неминучою. У три години ночі на 15 грудня 1825 року графа Милорадовича не стало.

Михайло Андрійович Милорадович був не лише одним із найдіяльніших, найблискучіших, а й одним із найшанованіших, котрого любили громадяни, генерал-губернаторів Києва.