Міське землеборство

Він стверджував, що ділянка належить… місту, а отже, скарбниця не повинна нічого платити за неї монастирю. Чиновники не повірили людині Божій, але та надала документи про муніципальні володіння, які, вочевидь, загубилися колись у бюрократичній машині міської управи. Почалися переговори з монастирським начальством, під час яких світська влада відновила право власності на територію площею ні багато ні мало 65 десятин землі (понад 70 га). Трапилося це 120 років тому.

Моніторинг земельних ресурсів у дореволюційному Києві був далеко не ідеальним. Раз у раз заповзятливі ділки захоплювали віддалені муніципальні землі, а офіційна влада не реагувала. І навіть якщо реагувала, то не завжди вдало, оскільки чимало документів на нерухомість просто загубилися в канцелярії управи.

Так, на Лук’янівці значну ділянку прибрав до рук відомий київський збирач старожитностей Турвонт Кибальчич. Захоплену ним садибу на нинішній вулиці Мельникова він оголосив своєю власністю й охрестив її Раймістечком. Досить довго батьки міста не звертали на це жодної уваги, але зрештою оговталися, і проти Кибальчича було порушено судову справу. Він, однак, примудрився не тільки залишити при собі неправедно придбану нерухомість, а й… скористатися нею як підставою для балотування у гласні міської думи! На причини такої невразливості цього пана проливають світло спогади сучасників, які мали підстави припускати, що колекціонер Кибальчич був за сумісництвом таємним агентом царських спецслужб.

Згадуючи про випадки розбазарювання міських володінь, київський міський діяч, адвокат і журналіст Сергій Ярон блиснув університетським знанням римського права і саркастично зазначив: «У нашої управи був своєрідний погляд на земельну власність, що належала місту. Земля вважалася нею res nullius (нічия річ), що підлягає захопленню кожного охочого, як колись було в Америці. Будь-який громадянин міг володіти землею без жодних кріпосних актів, а на правах primi occupanti (першого, хто заволодів)…»

Скільки коштує Володимирська гірка?

Зухвалі самозахоплення могли стати наслідком того, що належним чином не було вирішено питання про складання докладного «земельного інвентарю» (за нинішньою термінологією — кадастру). До того ж недосконалість тодішніх засобів межування і топографічної зйомки призводила до помітних похибок, які теж часом ставали приводом для конфліктів між містом і приватними власниками.

Проте влада все ж таки намагалася проводити хоч якусь інвентаризацію, а з кінця позаминулого століття регулярно публікувався «звіт інвентарного стола» при Київській міській управі. У звіті докладно перераховувалося все міське майно з вказівкою їхньої точної вартості. Це не були марні підрахунки: муніципальну нерухомість можна було не тільки продати або здати в оренду, а й врахувати як забезпечення міських позик, що відігравали тоді вагому роль у розвитку комунального господарства.

Володимирська гірка коштувала близько $1 млн царських рублів

Так, окремими рядками в інвентарний звіт вписувалися міський театр (нинішня Національна опера) за ціною 953 740 руб. 93 коп. і ретирад (вбиральня) на Житньому ринку за 2450 руб., Олександрівська (Жовтнева) лікарня сумарною вартістю 834 997 руб. 21 коп. і поліцейська будка біля Щекавицького цвинтаря за 290 руб. Особливій оцінці підлягали хутори на околиці, міські орні землі, городи, косовиці, пасовища, а також сади і парки. Приміром, уся Оболонь з її луками коштувала близько 155 тис. руб., Бабин Яр з ріллями і вигоном — 9900 руб., а Володимирська гірка оцінювалася у 947 338 руб. 69 коп. Цифра взята аж ніяк не зі стелі. Вона складалася з вартості земельної ділянки площею 18 460 квадратних сажнів по 50 руб. за квадратний сажень (приблизно 4,6 кв. м) і вартості міських будівель на гірці, оцінених у 24 338 руб. 69 коп. Зазначимо, що до цієї суми потрапила ціна пам’ятника Святому Володимирові, оскільки знаменитий монумент було збудовано бюджетним коштом і належав він не місту, а державній скарбниці.

Багато в ньому лісів, полів і рік

Пуща-Водиця — престижне дачне містечко навіть за дореволюційних часів

У розпорядженні міського самоврядування були великі земельні володіння, що почасти належали містам історично, почасти передані їм на баланс з відомства державного майна. То були не тільки вулиці, площі, ринки або сквери. Муніципалітетам було надано значні ділянки за межами міста з лісовими угіддями, пасовищами, сінокісними лугами, ріллями тощо. У результаті Київська дума у 1870-х роках розпоряджалася більш ніж 9 тис. десятин (приблизно 100 кв. км) однієї тільки заміської землі, при тому що площа самого міста в цей період становила лише 46 кв. км.

Дохідність різних ділянок була, звісно, неоднаковою. Високо цінувалися, приміром, землі прибережної смуги: їх охоче орендували під пристані і складування товарів, що доставлялися річкою. Наявність у місті великої кількості домашньої худоби робило затребуваними місця випасу та косовиці. Менш рентабельним виявлялося володіння приміськими лісами. Не тому, що вони нікому не були потрібні, просто околишнє населення воліло розживатися деревиною браконьєрським способом, а запровадити спеціальну «лісову варту» на великому просторі було невигідно. Згодом міська влада знайшла дотепний спосіб підвищити віддачу своїх лісових територій: частину їх відвели під дачне селище Пуща-Водиця. Дачники могли брати тут ділянки у довгострокову оренду, а зведення дачного будинку надавало право на приватизацію землі.

Парк бразильського імператора

Закон дозволяв містам продавати свою нерухомість приватним особам. Приватизаційні процеси, втім, ненабагато скоротили площу міських земель. До 1911 року від згаданих вище 9 тис. десятин, що належали Києву сорока роками раніше, залишилося 8,4 тис. Мерія не без вигоди розпродувала ділянки на околицях, які завдяки розвитку транспортних магістралей втягувалися у вир активного міського життя. Переходили у приватні руки і деякі садиби у центрі Києва. Однак тут батьки міста були обережними, боячись прогадати, і віддавали перевагу довгостроковій оренді.

Щоправда, на самому початку дії Міського положення на колишній міській землі неподалік центру утворився цілий квартал приватних будівель. Йдеться про територію, обмежену нинішнім бульваром Тараса Шевченка і вулицями Терещенківською, Льва Толстого, Пушкінською. Раніше безпосередньо перед фасадом університету простягався величезний пустир-плац. Міська Дума збиралася збудувати власну резиденцію із залом засідань на Хрещатику, терміново потребувала грошей — і ось дальня половина пустиря, розділена на 20 ділянок, пішла з молотка. Варто зазначити, що за все про все було виручено не так вже й багато — тисяч шістдесят. Думський будинок коштував значно дорожче. Тому на черзі був наступний лот — ще дванадцять ділянок перед самим університетом, між якими залишалася лише невелика площа з місцем для майбутнього пам’ятника Миколі I. Якби реалізувався цей задум, не було б сьогодні у Києві Шевченківського парку…

Але цього не сталося. Розповідали, що парк з’явився завдяки… бразильському імператорові Педро II, що відвідав Київ у вересні 1876 року. Під час урочистого прийому в залі університету у присутності генерал-губернатора та міського голови гість із заокеанської країни подивився у вікно і сказав: «Які кияни молодці, що передбачили місце перед університетом для великого парку! Ви цілком маєте рацію. Це створить прекрасну панораму, яку рідко можна побачити у великому місті». Мер відразу заявив, що імператор Педро абсолютно точно вгадав намір київської влади. І надалі тут справді з’явився зелений оазис.

Адмінконтроль замість адмінресурсу

Приватизаційні питання вирішувалися в мерії більшістю голосів. Кількість гласних (депутатів) Київської думи в різний час становила від 72 до 80 осіб. Відвідування думських засідань було не таким і обов’язковим, а для кворуму відповідно до закону вистачало однієї третини складу гласних. Щоправда, у Міському положенні зазначалося, що з питань, які стосуються муніципальних позик або міського майна, була необхідна присутність більш ніж половини всього складу. Але все одно у таких умовах, здавалося б, корисливим елементам нескладно було збити в Думі слухняну більшість і проводити рішення у власних інтересах, захоплюючи громадську власність за безцінь.

Однак насправді все було інакше. Будь-які рішення Міської думи, і передусім приватизаційні, були нічого не варті без візи губернатора. Існувала спеціальна губернська у міських справах установа, яка аналізувала муніципальні документи на предмет їхньої законності та правильності. Коли батьки міста діяли на благо суспільства, губернатор не змушував чекати свого підпису. Але якщо «присутствие» отримувало скарги на корисливий намір у думських постановах і ці скарги підтверджувалися, корупційні акти просто підлягали анулюванню.

У міській Думі намагалися ділити київську землю за законом

Зі свого боку, київські думці здебільшого припиняли корупційні діяння, незважаючи на особи. Характерним прикладом цього стала історія з реконструкцією старовинного будинку на вулиці Трьохсвятительській.

Будинок належав заможному цивільному інженерові Гаврилу Познякову. У 1900 році Позняков вирішив зробити вхід у свій будинок зручнішим. Для цього Гаврило Петрович влаштував кам’яний тамбур, причому без дозволу захопив прилеглий клаптик міської землі по фронту Трьохсвятительської вулиці і в сквері на Михайлівській площі. Слід зазначити, що Позняков був не простим домовласником, він був гласним міської Думи і членом її будівельної комісії. Однак міська влада не схильна була йому потурати. Інженера викрили у самовільному захопленні декількох квадратних метрів міської землі. Протягом трьох років тривала бюрократична тяганина, але зрештою закон переміг. І ось 1903 року до будинку Познякова з’явилася ціла офіційна делегація: судовий пристав, міський архітектор Брадтман і шестеро робітників. Робітники швидко взялися за справу, у результаті чого незаконний тамбур зник з обличчя землі.

Земельна доброчинність

Хоча земля була реальною цінністю й приносила доходи до скарбниці муніципальної, батьки міста готові були надати її зовсім безплатно тим, хто збирався використовувати ділянку під спорудження якихось загальнокорисних будівель. У таких випадках у разі виділення зазначалася умова: землю надають на необмежений час, але лише доти, доки тут діє установа, що приносить користь городянам. Так благодійні товариства й окремі меценати, не заплативши ні копійки, отримували ділянки під будівлю лікарень, притулків, училищ тощо.

Приміром, на Лук’янівській площі Київський комітет «Піклування про народну тверезість» 1897 року облаштував скромну «народну чайну» у невеликому дерев’яному будиночку. Цей заклад відразу викликав неабиякий інтерес населення. Наприкінці того самого року при чайній з’явилася бібліотека-читальня. Пропаганда вживання досить дешевого чаю разом з культурним проведенням часу в бібліотеці впливала на маси, відволікала їх від алкоголю.

Лук’янівський Народний дім — соціальний проект столітньої давнини

Користь від цієї діяльності визнала й міська влада. Як наслідок — у 1898 році Київському комітету «Піклування про народну тверезість» було виділено ділянку міської землі у 350 квадратних сажнів (близько 1600 кв. м) на тій самій Лук’янівській площі зовсім безплатно, але лише на той час, поки тут діятимуть чайна і бібліотека. «Піклування» відповіло на це зведенням у 1901-1902 роках Лук’янівського Народного дому (більш відомого нинішнім киянам як Клуб трамвайників), що зайняв надану садибу і помістив у своїх стінах крім бібліотеки та чайної безплатну амбулаторію, нічний притулок, зал для спектаклів і лекцій. Так вирішили питання створення культосвітнього осередку.

Ще відчутніше турбота міської влади про освіту мас втілилася в будівництво іншого Народного дому, відомого як Троїцький, позаяк з’явився він на площі між Троїцькою церквою і Троїцьким ринком. Ринкова площа, що виходить на вулицю Велику Васильківську, була досить великою. Коли ініціатори створення Народного дому — керівники Київського товариства грамотності, видатні українські інтелігенти Володимир Науменко та Іван Лучицький — звернулися з клопотанням до мерії, там, розглянувши кілька варіантів, зупинилися на відрізанні від ринку під майбутній будинок 750 квадратних сажнів.

Це, щоправда, викликало заперечення у муніципальної базарної комісії: мовляв, ринкова земля дає в бюджет чималі надходження. Але засідання міської управи на чолі з інтелігентним мером Степаном Сольським «не знайшло їх досить переконливими і дійшло висновку, що клопотання Товариства грамотності повинно бути задоволене, тому що жодна справа не принесе більших баришів, ніж справа освіти народу.

А місцем, що найбільше підходить для такого будинку, тільки й може бути Троїцька базарна площа». Завдяки такій позиції батьків міста до кінця 1902 року було завершено зведення Троїцького Народного дому, що ввійшов в історію як приміщення першого українського стаціонарного театру на чолі з Миколою Садовським (тепер у цих стінах Театр оперети).

З бюджету Києва не завжди вдавалося викроїти кошти для цих цілей, тому батьки міста йшли назустріч добродійникам, принаймні вважали своїм обов’язком допомогти їм хоча б землею

Принципи дорожчі

Здаючи міські землі в оренду, конкретних орендарів визначали на підставі торгів, тобто аукціону: хто запропонує на користь міста більшу суму, за тим і залишиться ділянка. Якось у 1894 році розглядалося питання про наймання на черговий строк міської ділянки в урочищі Копилів (на Куренівці), що на околиці. На торгах найвищу ціну дав купець Василь Шполянський. Здавалося б, питання вирішено.

Але тут гласний міської Думи, відставний ротмістр Микола Рустицький, відомий своєю активною опозиційністю, вчитався у протокол торгів і звернув увагу на те, що колишній орендар ділянки в них не брав участі. Він поцікавився, чи запросили цього наймача на аукціон спеціальною повісткою. Виявилося, що ні: виконавча влада обмежилася публікацією про торги у пресі. Рустицький, за висловом тодішнього журналіста, «повстав проти такого порядку».

На його думку, таким чином здобувачі ставилися у нерівні умови, тому що серед міських орендарів не всі були грамотні й не всі читали газети. Більшість Думи погодилася з його резонами, і торги на ділянку було скасовано. Цікаво, що орендна сума, про яку йшлося, становила аж 7 руб. 25 коп. на рік за всю ділянку. Навряд чи при повторних торгах вдалося окупити навіть канцелярські витрати на їх проведення. Але в цьому випадку дорожчими були не гроші, а принципи!