Найбільш помітних результатів було досягнуто у спробі створити в Києві на початку ХХ ст. монумент Тараса Шевченка. Попри спротив царської адміністрації, яка постійно побоювалася проявів “малоросійського сепаратизму”, ця ідея здобула широке громадське визнання. Її підтримала й Міська дума, при якій було сформовано Комітет зі спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченку (голова — мер І. М. Дьяков, секретар — гласний І. І. Щітківський)59 Проводився збір пожертв (сума яких поступово перевищила 100 тис. руб.). Ініціатори тричі організовували конкурси проектів монумента (1910, 1911, 1912). Через незадоволення їх підсумками було влаштовано ще й закритий конкурс серед провідних вітчизняних і зарубіжних скульпторів (1914) [60].

Здавалося б, така бурхлива діяльність неодмінно мала принести успіх. Проте, на жаль, справа не пішла далі ескізів та моделей. З одного боку, їй завадили певні протидії з боку проросійських кіл. Як уже відзначалося у розповіді про пам’ятник княгині Ользі, Міська дума у березні 1909 року відвела під пам’ятник Шевченку місце на Михайловській площі перед Реальним училищем, але під тиском Київського відділу Воєнно-історичного товариства (за яким стояв генерал-губернатор Ф. Ф. Трєпов) у березні 1911-го вона ухвалила інше: “Отвести под памятник поэту Т. Г. Шевченко место в центре площади, образуемой пересечением Караваевской, Пушкинской и Б.-Васильковской улиц и, по утверждении настояшего постановления, считать постановление думы от 19 марта 1909 г. об отводе под означенный памятник места на площади у сквера перед реальным училищем — отмененным” [61]. Місце на нинішній площі Льва Толстого, про яке йшлося в цьому рішенні, відзначалося зовсім іншими містобудівними властивостями, ніж місце біля Реального училища, тож попередні зусилля проектувальників пам’ятника були, по суті, змарновані.

З іншого боку, ще більше заважали справі непорозуміння й суперечки між її учасниками. Зокрема, журі останнього (закритого) конкурсу підтримало варіант російського скульптора Л. В. Шервуда, але комітет зі спорудження пам’ятника зупинився на варіанті італійця А. Шіортіно. Про невтішні наслідки цього протистояння з сумом писав у щоденнику відомий український громадський діяч Євген Чикаленко:

“Сторонники проекту Шервуда, на чолі з членами журі В. Кричевським та М. Біляшевським розвели страшенну агітацію проти проекту Шіортина, кажучи, що це “канфетка” (цукерка), а не пам’ятник Шевченкові. До Кричевського та Біляшевського пристали українські художники, які й не бачили проектів, і надрукували в “Сяйві” і “Дзвоні” та “Раді” протест проти проекту Шіортина. Дійсно, статура Тараса Григоровича на проекті Шіортина являє з себе поета, що пообідав, випив добре і розлігся з цигарою в руці на кріслі. Але проект Шервуда ще гірший <…> Комітет каже, що він примусить Шіортина переробити статуру Тараса, а сторонники Шервуда кажуть, що яка рація примушувати грати симфонію Бетховена людину, яка не знає гами; що Шіортино бездара, анальфабет у скульптурі і нічого путнього він не зуміє зробити. Але комітет, незважаючи на протести, викликав Шіортина для переговорів щодо переробки статури Тараса. Противники, кажуть, вдарилися до… начальства: післали, кажуть, Федора Кричевського в Петербург, агітувати, щоб Академія мистецтв не затвердила проекту, коли їй передасть Міністерство внутрішніх справ” [62].

Чи треба дивуватися, що за таких непримиренних взаємних амбіцій організаторів кияни так і не дочекалися в ті роки пам’ятника Кобзареві? Не раз у Києві лунали пропозиції встановити пам’ятник Миколі Васильовичу Гоголю. З нагоди 100-річчя з дня народження письменника (1909) ініціативу в цій справі взяв на себе Київський клуб російських націоналістів, що ухвалив відповідну резолюцію [63]. При Міській думі було утворено комітет для збору пожертв на чолі з віце-головою клубу А. О. Моссаковським [64]. Відчутних практичних наслідків його діяльність не мала. Київське відділення Воєнно-історичного товариства, крім “Історичного шляху” та пам’ятника Кочубею й Іскрі, на початку 1914-го запропонувало для Києва ще один монумент — кінну постать Олександра ІІІ. Міська влада висловила готовність надати для нього місце або у сквері навпроти Бессарабського ринку, або на нинішній вул. Михайла Грушевського [65]. На 1 вересня 1914 року було призначено подання проектів цього пам’ятника у рамках міжнародного конкурсу. Проте війна, що почалася, змусила організаторів подовжити конкурс до 1 грудня. Наприкінці жовтня того ж року київський міський голова І. М. Дьяков отримав з Італії повідомлення про те, що скульптори Е. Ксіменес і А. Шіортіно вже підготували свої проекти, але не мають змогу переправити їх до Києва, — адже Італія належала до табору супротивників Росії [66]. Зрештою, конкурс не відбувся.

Після того, як у вирі революційних подій перестала існувати Російська імперія, чимало київських монументів опинилися під загрозою. Уже 16 березня 1917 року після гучної народної маніфестації було скинуто з п’єдесталу статую переконаного монархіста Столипіна (див. про це також у Розділі VII). Це була перша подібна акція на теренах колишньої імперії — перша, але далеко не остання…

Навесні 1918-го, в період незалежної Української Народної Республіки, міністерство внутрішніх справ внесло пропозицію (за переказом Ф. Л. Ернста) “ликвидировать памятники Александру II на Царской площади, Кочубею и Искре возле крепости, и остатки памятника Столыпину; памятник Николаю I перенести во двор университета, надписи на памятнике Богдану Хмельницкому заменить иными” [67]. Втім, встановлення гетьманського режиму призупинило діяльність у цьому напрямку.

Справжній рішучий наступ на монументи царської доби повела наступна влада – радянська. У квітні 1919 року на засіданні міської колегії комунального господарства було ухвалено: “Поручить земельному отделу принять меры к снесению ко дню 1-го мая памятников Александру II (постамент и фигуры на нем будут оставлены), Николаю I, Кочубею и Искре, гр. Бобринскому, генералу Дрентельну, остатков памятника Столыпину на Думской площади” [68] (передбачалося, що ті зі знятих скульптур, за якими буде визнано художню чи історичну цінність, поступлять на зберігання до музею). Це була місцева ініціатива, а вже після Першотравня голова Раднаркому України Х. Г. Раковський підписав декрет “О снятии с площадей и улиц памятников, воздвигнутых в честь царей и их слуг” (7 травня 1919), що проголошував: “Памятники, воздвигнутые в честь царей и их слуг и не представляющие интереса ни с исторической, ни с художественной стороны, подлежат снятию с площадей и улиц и частью перенесению в склады музеев, частью использованию утилитарного характера” [69]. Частину перелічених комунгоспом монументів уже в 1919 році було ліквідовано (зокрема, скинули з постамента постать княгині Ольги та закопали уламки у найближчому сквері [70]), але найбільші бронзові пам’ятники встояли й були лише задрапировані. Доля цих монументів вирішилася у листопаді 1920-го, про що було повідомлено таке: “Работы по снятию памятников императору Николаю I-му и Александру II-му и графу Бобринскому поручены Отделу благоустройства коммунотдела, который в последние дни проводит интенсивную работу по подготовке снятия памятников. Отделом сняты с натуры памятники, сделаны чертежи и составлены проекты устройства лесов для разборки памятников. На эти работы Отделом благоустройства получено ассигнование в три миллиона рублей. Подготовительные работы Отделом ведутся в срочном порядке с таким расчетом, чтобы к 7-му ноября — ко дню торжеств октябрьской годовщины — работы были совершенно закончены” [71].

Більшість знятих бронзових постатей потрапила на територію заводу “Арсенал”. Так, про скульптуру графа Бобринського згодом розповідали: “Завезли графа на подвір’я Арсеналу й у тім місці, де складався ріжний непотрібний хлам, поставили і його — графа Бобринського. Але не сам він там був. Біля нього в самих “непристойних” виглядах в болоті валялися інші такі ж бронзові царі й міністри і блюдолизи… Ось “цар-освободитель”, ось Столипін, ось Микола І і т. д., а он-де під муром заводу “Сумуюча Росія”, колись вона сумувала біля ніг на монументі Столипіна. Тепер вона також усе сумує, але вже під стіною заводу, а Столипін, ніби п’яний, спить у болоті” [72]. Згодом статую Бобринського все ж передали до Всеукраїнського історичного музею, де вона у 1920-ті роки певний час простояла у вестибюлі (її подальша судьба невідома); всі інші були переплавлені.

Настав час радянських монументів. Один з них – погруддя Тараса Шевченка — встановили навесні 1920 року просто на п’єдесталі, звільненому від постаті княгині Ольги (невдовзі, під час польської окупації, його було знищено [73]). А надалі “монументальна пропаганда” перетворилася на потужне знаряддя комуністичної ідейності з усіма відповідними наслідками.

  60 Чимало подробиць про це: Ковалинський В. Київські мініатюри. — Книга перша. — К., 2002. — С. 183–211.61 Щітківський І. “Историческій путь” у Києві. — С. 388.62 Чикаленко Є. Щоденник. — Том 1 (1907–1917). — К., 2004. — С. 327.63 Кальченко Т. Киевский клуб русских националистов: Историческая энциклопедия. — К., 2008. — С. 12.64 Календарь: Адресная и справочная книга г. Киева на 1916 г. — К., 1915. — Стлб. 463.65 Березин А. “Царю-миротворцу” — от сиротского приюта // Киевские ведомости. — 1994. — 5 ноября.66 Киевлянин. — 1914.— 29 октября.67 Эрнст Ф. Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 г. — К., 1918. — С. 16–17.68 Киевский коммунист. — 1919. — 19 апреля. Про джерело повідомив Машкевич С.69 Узаконения и распоряжения РабочеКрестьянского Правительства Украины за 1919 год. — С. 636.70 Під час відтворення пам’ятника княгині Ользі більшість уламків знайшли під землею; нині вони експонуються на Андріївському узвозі.71 К снятию памятников // Коммунист. — 1920. — 5 ноября.72 Павленко М. Пригоди металевого графа Бобринського // Всесвіт. — 1927. — Січень. — No 4–5. — С. 16–17.73 Наруга над пам’ятником Тараса Шевченка // Більшовик. — 1920.— 6 липня.