Олена Теліга народилася 21 липня 1907 року. Імперський Санкт-Петербург став містом її дитинства і юності. Олена походила з української родини. її батько — Іван Шовгенів, родом із околиць степового Слов’янська, був інтелігентною й освіченою людиною. За фахом — інженер, спеціаліст з гідротехніки.

Мати — родом з Поділля. Чуйна і добра жінка. Слід одразу зауважити, що в родині Шовгенівих панувала російська мова. І хоч батьки ніколи не цуралися свого українського походження, цей факт мав свій вплив на формування світогляду майбутньої поетки.

Дитинство Олени було доволі безтурботним. Батьки жили заможно, а тому діти: Олена і двоє старших братів мали все необхідне, щоб здобути добре виховання й освіту. Часто Шовгеніви подорожували: виїжджали на Кавказ, милувалися краєвидами Фінляндії. Змалку Олена вивчала іноземні мови: добре засвоїла французьку і німецьку, не знала лише української.

Культурне середовище, читання книжок, відвідування театрів спонукало дівчину взятися за перо. Правда, перші спроби були незграбними й про них пізніше О.Теліга говорила лише жартома.

Перед революційними подіями 1917 року інженера Івана Шовгеніва запрошують на роботу до Києва. Він стає професором Київської політехніки. До Києва перебирається Олена й опановує науку в одній із гімназій столиці.

Загалом київське життя дуже відрізнялося від петербурзького. Передовсім у Києві Шовгенівих застала українська революція. Вперше у двадцятому столітті постала Українська держава. Шовгеніви приєднуються до активного українства. Так, Іван Шовгенів стає міністром уряду Української Народної Республіки (УНР). Старший брат Сергій — вояком армії УНР.

Як відомо, доба УНР була недовгою. Після поразки української державності батько і старший брат змушені податися на еміграцію. Олена разом з матір’ю і молодшим братом залишаються в окупованому більшовиками Києві.

Невдовзі приходить голод і розруха. До значних матеріальних нестатків додається постійне цькування. На Олені міцно закріпився ярлик «петлюрівки». Дуже скоро мати Олени зрозуміла, що в умовах радянської влади вона не зможе дати дітям не лише доброї освіти, але й зберегти їхнє життя.

Навесні 1922 року мати з дітьми покидає Україну. Дорога на Захід була важкою, сповненою великих небезпек, але саме в дорозі, Олена по-справжньому пізнавала Україну і її народ.

Шлях пролягав через Вінницю, де червоноармійці затримують і на деякий час заарештовують втікачів. Потім — Кам’янець-Подільський, далі довга дорога, перехід кордону й Олена опиняється в польському містечку Тирнові, де на той час вже було чимало інтернованих вояків Української Армії.

Олена чи не вперше отак зблизька побачила людей, які зі зброєю в руках воювали за Україну. Зустріч з батьком принесла щасливі хвилини радощів, які так доречні були після важкої і небезпечної подорожі.

Родина Шовгенівих разом з Оленою перебирається до Чехословаччини у Подєбради. Там батько Олени дістає призначення ректора Української Господарської Академії, а сама Олена записується на матуральні курси, щоб згодом вступити на історико-філологічний факультет Українського Педагогічного інституту ім.М.Драгоманова в Празі.

Подєбрадський період життя Олени надзвичайно цікавий, сповнений різноманітних знайомств і зустрічей. Тут поступово почало кристалізуватися її українське «я». У Подєбрадах вона знайомиться із Леонідом Мосендзом, який не лише готує її до вступу в інститут, але як колишній вояк Української Армії, талановитий поет і відомий вчений допомагає знайти те середовище, яке могло не лише її зацікавити, а й виявити творчі можливості. 

Відтак Олена знайомиться з Євгеном Маланюком, Юрієм Дараганом, Василем Куриленком, Наталією Лівицькою-Холодною, Оксаною Лятуринською, Олегом Штулем.

Особливе враження справляє Микола Сціборський, чий інтелект, ерудованість, сила переконань, неабиякі ораторські здібності захоплювали багатьох. Олена часто відвідує різноманітні студентські зібрання, бере активну участь у гарячих дискусіях.

Не обходилося і без сутичок. Так, на одному із зібрань в Народному Домі, де були присутні російські емігранти-монархісти, пролунали образливі випади проти української мови. Олена одразу ж знайшла в собі мужність, щоб безкомпромісно заявити: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас вже більше не хочу знати».

На одній із таких вечірок вона знайомиться з Михайлом Телігою, високим вродливим юнаком, який походив з Кубані й був старшиною армії УНР. Знайомство Олени й Михайла переросло в кохання й незабаром вони одружилися.

Навчаючись у Празі, О.Теліга розпочинає свою літературну діяльність. її вірші з’являються на сторінках «Літературно-Наукового Вістника», інших часописів.

У 1929 році помирає мати Олени, й вона разом з чоловіком переїжджає до Варшави. Закінчується дещо романтичний період студентства й розпочинаються нелегкі емігрантські будні.

У пошуках роботи, засобів до існування О.Теліга не полишає мистецької й громадської праці. У Варшаві знайомиться з Дмитром Донцовим, стає постійним автором його «Вістника» і дуже скоро одним із чільних представників «Вісниківської квадриги», яка у духовному житті української еміграції відігравала провідну роль.

Оцінюючи творчий доробок О. Теліги, відомі науковці, дослідники літератури й мистецтва ставлять її в один ряд з Лесею Українкою. Так, Юрій Бойко писав: «Загально характеризуючи світ образів, створених поеткою, доводиться констатувати близькість її до Лесі Українки. Ця близькість випливає головно із споріднености духового комплексу обох поеток».
Як у Подєбрадах чи Празі, так і Варшаві Олена є учасницею майже усіх святкувань, академій чи літературних дискусій. Правда, тепер вона частіше виступає сама, виголошує реферати, читає власні поезії.

У Варшаві О.Теліга не була байдужою до громадського й політичного життя. Її цікавила кожна звістка, що приходила з поневоленої України. З болем в серці вона сприйняла повідомлення про загибель двох українських патріотів — Василя Біласа й Дмитра Данилишина й відразу відреагувала на цей факт своїм віршем «Засудженим».

Вона цікавиться діяльністю Організації Українських Націоналістів (ОУН), яка поступово набирала сили й ставала найвпливовішою громадсько-політичною силою на Західній Україні.

У 1938 році у вогні визвольних змагань постає Карпатська Україна. ОУН скеровує на Срібну Землю кращі свої кадри. О.Теліга не брала безпосередньої участі в подіях Карпатської України, але пафос революційної боротьби, тріумф і трагедія молодої Карпато-Української держави мали великий вплив на формування світогляду Олени, зокрема її політичних переконань.

Тим часом Європа жила у передчутті нової світової війни. Після трагедії на Карпатській Україні в Олени Теліги не було жодних сумнівів щодо політики Німеччини і Гітлера відносно України. Якщо війна і мала дати шанс українцям здобути незалежність України, то розраховувати слід було лише на власні сили й важку боротьбу.

У вересні 1939 року німецькі війська окупували Польщу. Вперше О.Теліга безпосередньо зіткнулася з нацизмом. Вона бачила, як на вулицях Варшави німці безкоштовно роздавали їжу і, хоч голоду не було, але поляки не полишали можливості скористатися «щедрістю» окупанта. Це викликало обурення. Рабства Теліга не терпіла.

У грудні 1939 року Олена зустрічається з Олегом Ольжичем. До цього вони зустрічалися не один раз. Але ця зустріч була особливою, небуденною, а для О.Теліги такою, що зумовила цілий етап у подальшій долі. 
Ольжич на той час вже був відомий не лише як талановитий поет, а передовсім як громадський і політичний діяч, один із керівників націоналістичного руху, заступник Голови Проводу ОУН. За його плечима був досвід революційних боїв за Карпатську Україну, організаційна робота з проведення Другого Великого Збору Українських Націоналістів.

Теліга на ту пору була ідейно й світоглядно сформованою постаттю й виявила готовність стати членом ОУН, влитися в організований український націоналістичний рух.

Як член ОУН вона активно займається працею в Культурній референтурі ОУН, що її очолював О.Ольжич. На плечі молодої жінки одразу впала важка, але цікава робота. Вона готувала ідеологічні й вишкільні матеріали, які відправлялися на українські землі.

Складала тексти листівок, відозв, летючок. Мала публічні, але нелегальні виступи перед членством ОУН, яке приходило з України.

Коли революціонери-підпільники вперше побачили Телігу, то поставилися до неї з недовірою, оскільки, на їх думку, така молода і вродлива пані не годилася для небезпечної підпільної боротьби. Однак вже після перших слів О.Теліги вони пройнялися до неї цілковитою довірою, бо скоро розгледіли в ній полум’яну націоналістку, готову не лише словом, а й ділом прислужитися українській революції.
У Кракові О.Теліга очолила мистецьке товариство «Зарево», яке шукало нові шляхи для українського мистецтва, гуртувало навколо себе творчу молодь, вирішувало чимало практичних питань, пов’язаних із функціонуванням українських культурних і наукових установ.

В ці роки О.Теліга інтенсивно студіює літературу, яка приходила з підрадянської України. Вона інтелектуально, морально і творчо готувала себе до повернення на рідну землю.

У 1940 році в ОУН стався розкол. Теліга важко переживала розбиття Організації, але залишилася на боці Голови ОУН полковника Андрія Мельника.

Тим часом сама ОУН готувалася до війни. Центром підготовки став Краків. Сюди з’їхалися майже всі члени ПУН (Проводу Українських Націоналістів), які розпочали підготовку до повернення в Україну. Полковник Роман Сушко проводив військові вишкільні курси. Микола Сціборський організовував штаб пропагандистів, готував відповідну літературу й листівки.

Інтенсивно працювала «Комісія державного планування» під керівництвом О.Ольжича, яка апробовувала проекти програм в ділянках економічно-господарського, культурного та адміністративного життя в Україні, на випадок утворення самостійної держави.

За дорученням ПУН Микола Сціборський підготував проект Основних Законів (Конституції) Української Держави, які мали унормувати державне життя в перехідному періоді: від здобуття до закріплення української державності.

Навесні 1941 року Голова Проводу Українських Націоналістів і Організації Українських Націоналістів полковник Андрій Мельник особисто в нелегальний спосіб відвідав українські землі Холмщини, Полісся і Лемківщини, які тепер опинилися під німецькою окупацією й розглядалися ОУН як плацдарм для походу на Схід.

Провідникові Краєвої Екзекутиви (управи) ОУН Ярославу Гайвасу було доручено підготувати перехідні пункти на річці Сян, через які мали вирушити в Україну похідні групи ОУН, перед якими ставилося завдання активізувати українське життя, розбудувати мережу державних адміністрацій, охоплювати своїми впливами господарське, культурне, церковне життя.

Перед початком німецько-совєтської війни у Кракові відбулося засідання ПУН, де були зроблені організаційні зміни для більш ефективної дії ОУН на українських землях. Зокрема, було утворено Секретаріат ОУН, у склад якого призначено О.Ольжича, Володимира Мартинця та Зиновія Книша.

Ольжича призначено першим заступником Голови ПУН-ОУН та головою центрального керівництва ОУН на Східні й Осередні Землі України з осідком в Києві.

У липні 1941 року в складі однієї з похідних груп ОУН Олена Теліга разом з Уласом Самчуком перейшла Сян в районі Ярослава і вирушила до Львова. А вже 22 вересня 1941 року вона виїжджає до Рівного, яке було перехідним пунктом у переправі груп на Київ.

22 жовтня О.Теліга прибула до Києва. Так сповнилася її мрія. Вона повернулася до міста своєї юності, столиці України.

У Києві на той час вже працювали українські націоналісти. В різний час і спосіб до столиці прибули Олег Ольжич, Олег Лащенко, Марко Антонович, Іван Ірлявський, Іван Рогач, Олег Штуль, Михайло Михалевич, Микола Кузьмик-Петренко та ін.
Теліга одразу ж береться за організацію літературного життя. Вона стає головою Спілки українських письменників. У Києві починає виходити літературно-мистецький альманах «Літаври» як додаток до газети «Українське Слово», редагований О.Телігою. За короткий час довкола Спілки, «Українського Слова» і «Літаврів» вдалося згуртувати чимало інтелігенції.

Вперше за довгі роки більшовицького поневолення у Києві відкрито почали говорити про державність, з’явилася національна символіка, в церквах українською мовою почала правитися Служба Божа.

Велика роль у піднесенні рівня національної свідомості у ті роки належала «Українському Слову», яке виходило накладом 50 тис. примірників й поширювалося далеко за межами Києва.

«Національнотворча роля київського «Українського Слова» передусім у тому, що воно ані на хвилину не припиняло пропаганди ідеї української державності, — писав Юрій Бойко. — Це було те, що являло пряму небезпеку для імперіалістичної політики Третього Рейху. Редактори це добре собі усвідомлювали. Але вони йшли напролом. Важливо було зробити в цьому напрямку якнайбільше, коли ворог почне свої репресії».

Як «Українське Слово», так і «Літаври» широко знайомили своїх читачів з творчістю поетів і письменників, які нещодавно замовчувалися в Україні, оскільки були репресовані або розстріляні. Чи не вперше кияни мали змогу пізнати творчість українських митців еміграції. На шпальтах видань друкувалися твори О.Ольжича, У.Самчука, Л.Мосендза, Є.Маланюка та інших відомих поетів та письменників.

Видання українських націоналістів мали яскраве антимосковське забарвлення. Постійно наголошувалося на відмінності й окремішності не лише української культури і духовності, але й стилю роботи, поведінки й думки.

Були випадки, коли до «Українського Слова» чи «Літаврів» приносили статті, в яких автори славили фюрера і його «новий порядок». Такі статті заверталися і не друкувалися, навіть з огляду на те, що це дуже часто було приводом для доносів у гестапо.

Дуже швидко у Києві було зорганізовано мережу професійних, військових і виробничих спілок. Як завершення цього процесу стало створення з ініціативи О.Ольжича Української Національної Ради — національно-представницького органу, який очолив ректор Київської політехніки професор Микола Величківський.

 Одним із секретарів було обрано члена ПУН Осипа Бойдуника. УНРада у своїх установчих документах нав’язувала себе до традицій Української Центральної Ради.

Заходами УНРади вдалося налагодити зв’язок з усіма областями України, була відновлена робота Української академії наук, Київського університету, Київського політехнічного інституту, створена мережа початкового і середнього шкільництва.

Було відроджено кооперативний рух, зокрема на відтинку споживчої кооперації затверджено статут Всеукраїнської кооперативної спілки. УНРада налагодила регулярну доставку в Київ продуктів харчування. Засновано Український червоний хрест, який опікувався полоненими. Створено Українську церковну раду, представник якої входив до складу УНРади.

Вже після ліквідації німцями київської Української Національної Ради нею було підготовлено низку документів, які свідчили про німецькі репресії в Україні. Після війни ці документи було передано до звинувачувальних актів Нюрнберзького процесу.

Активність ОУН в Києві довго не могла бути поза увагою німецьких властей. Але першого відчутного удару ОУН було завдано на Житомирщині. Тут у листопаді 1941 року неподалік села Базар ОУН з ініціативи невгамовного О.Ольжича провела величну маніфестацію на відзначення роковин від дня розстрілу більшовиками учасників Другого Зимового Походу Армії УНР.

Акція ОУН була масовою, добре зорганізованою і стала виявом самостійницьких домагань українських націоналістів. Після маніфестації почалися арешти в Житомирі, Коростені, Радомишлі, інших містах і селах. У передмісті Житомира, на Мальованці, почалися розстріли. Впродовж листопада і грудня тут було розстріляно сотні українських патріотів.

Київ жив в очікуванні репресій. У першій половині грудня було заарештовано Івана Рогача, Ярослава Оршана-Чемеринського, Миколу Олійника, інших співробітників «Українського Слова». Сам тижневик перестав виходити. Згодом було закрито «Літаври».

Смертельна небезпека нависла над Оленою Телігою. Натомість вона категорично відмовилася покинути місто, а всі свої зусилля сконцентровує на роботі Спілки українських письменників.

 «Олена Теліга живе мов на Клондайку, — згадує Олег Штуль. — Жахливе харчування, в хаті зимно, нема ні води, ні світла. Але поетка щоденно, точно о 9 годині ранку, акуратно зачесана, елегантно вбрана, трясучись від холоду з посинілими пальцями, але з привітною й підбадьорюючою усмішкою — в помешканні Спілки на вулиці Трьохсвятительській.

Це був справжній героїзм, і все для того, щоб дотримати слова своїх засад і продовжувати роботу. Тут виявилася постать Олени Теліги у всій її величі — в житті реалізувала свої засади до останнього».

Неодноразово робилися спроби переконати О.Телігу в необхідності якнайшвидше покинути Київ. Вона категорично відмовлялася.

Відомо також, що у переддень її арешту до Києва повернувся Олег Ольжич, який короткочасно покинув столицю у січні для того, щоб зустрітися з полковником Андрієм Мельником. Він домагався зустрічі з Оленою Телігою, щоб переконати її у необхідності залишити Київ і тим самим врятувати своє життя. Але зустріч так і не відбулася.

Вранці 9 лютого 1942 року Олена Теліга пішла до Спілки українських письменників, де вже була засідка гестапо. За годину туди прийшов чоловік — Михайло.

Поетку та інших націоналістів було розстріляно в двадцятих числах лютого у Бабиному Яру. Розповідають, що у камері, де перебувала О.Теліга перед розстрілом, знайшли напис, зроблений її рукою: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга».

Зверху було викарбувано стилізований під меч тризуб. Кажуть, що один з катів після смерті О.Теліги казав, що не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка.
Загалом втрати ОУН у Другій світовій війні були величезними. Загинуло п’ятеро з дев’яти членів ПУН, серед яких незабутній Олег Кандиба-Ольжич, по-звірячому закатований фашистами у концтаборі «Заксенгаузен», 197 членів керівного активу ОУН.

Ось деякі з них: Іван Рогач, Іван Рошко-Ірлявський, Орест Оршан-Чемеринський, Дарія Гузар-Чемеринська, Микола Кузьмик, Богдан Сірецький, Петро Олійник, Володимир Баранецький, Дмитро Звізда, Зенон Домазар, Степан Чайка, проф. Гупало, Іван Кошик, Євгенія і Тетяна Суховерські та ін.

В цілому близько п’яти тисяч членів ОУН впали жертвами гітлерівського терору у боротьбі за визволення України.

«І в павутинні перехресних барв,
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання».