Острів без скарбів

На початку ХVІІ ст. через косу прорили канал, аби зручніше проходити по Дніпру барками до почайнинської гавані Притики. З часом косу розмило, річка замулилася, обміліла, і врешті-решт її поглинув Дніпро. Зі зміною русла повноводого Дніпра в цьому місці утворився цілий архіпелаг острівців навколо великого півострова Рибальського.

У гавань заходили пароплави

На середину 90-х років ХІХ ст. Київ так і не обзавівся пристойним портом. Тому міська управа вирішила оголосити конкурс на облаштування гавані Притики, знаної ще з часів Київської Русі як найважливішої на водному шляху «з варяг у греки». Проект нової гавані розробив інженер Максимович. На місці неглибокої, сповненої мулу та міського сміття затоки — в колишньому гирлі Почайни — роботи тривали понад два роки, з весни 1897-го до липня 1899 року.

Дно вичистили, затока поглибшала до 3,2 м, гавань завширшки від 180 до 240 м простяглася на 2 км. На все про все витратили 436 тисяч рублів. У результаті отримали найбільший в Європі на ті часи річковий порт — з 12 гектарами складської території, розрахований на 600 суден. Гавань розширилася до Рибальського півострова, на західному березі якого обладнали верф.

Плюс електрифікація

Практично безлюдну територію Рибальського півострова почали розбудовувати наприкінці 1920-х під головним для всієї молодої країни девізом електрифікації та індустріалізації. Неподалік гавані 1926 року розгорнули будівництво Київської районної електростанції (КРЕС). Станцію зводили за проектом архітекторів Паруснікова, Бурова та Гольца в стилі конструктивізму.

Найбільша пам’ятка Рибальського- Київська районна електростанція (КРЕС) ім. Сталіна. Підчас війни станцію було зруйновано, потім відновлено і введено до ладу як ТЕЦ-2. У 1930-х забезпечувала електроенергією весь Київ

Загалом витратили майже вісім з половиною мільйонів карбованців, з яких приблизно три мільйони пішло лише на будівництво. 2 травня 1930 року перерізали червону стрічку — КРЕС запрацювала, хоча повністю роботи завершили тільки через три роки. На той час станція була головним джерелом електроенергії для міста. Чотири казани з площею нагріву в 750 кв. м видавали на-гора 21 300 кВт.

На початку 1928 року в радянської влади дійшли руки і до верфі на західному березі Рибальського півострова, ще донедавна найбільшої європейської гавані. Президія Вищої ради народного господарства України затвердила постанову про зосередження річкового суднобудування на заводі «Ленінська кузня».

Ленінською кузнею став 2-й Київський машинобудівний завод, колись Південно-Російський, який знаходився у місті неподалік залізничного вокзалу (квартал між вулицями Жилянською й Комінтерна). Тут до революційних подій виготовляли устаткування для цукрових заводів, винокурень, лісопилень, млинів, а під час Першої світової війни завод отримав замовлення на виробництво гранат і кількох буксирних пароплавів. Саме тоді заводу для складальних робіт виділили територію біля дніпровської гавані.

Проекти майбутнього: таким бачив річковий вокзал поблизу Рибальського півострова студент-п’ятикурсник Бєляков у 1936 році

Закладання на Рибальському першої майбутньої суднобудівної верфі заводу відбулося 8 листопада 1928 року. Завдання першої п’ятирічки — зробити завод найкращим в країні й зосередити на ньому річкове суднобудування. У романтичному запалі будували перший радянський буксирний пароплав «Білорусь» із суцільнозварним корпусом — винахід Патона. На воду його спустили вже 1931 року.

Також у 1928 році розпочали роботи зі спорудження залізничного мосту з півострова на Лівобережжя. Петровський залізничний міст відкрили 8 листопада 1929 року.

Як Рибальський став островом

Жоден з описаних ще в києворуських літописах паводок не був таким великим, як київська повінь 1931 року. Найбільше постраждав саме Рибальський півострів.

Восени пройшли рясні зливи, які зволожили грунт до межі. У грудні вдарили люті морози, і земля відразу глибоко промерзла. До весни випало неймовірно багато снігу — у півтора-два рази більше за середню норму. Відлига, котра почалася 14 квітня, супроводжувалася дощами. Щоправда, температура підвищувалася плавно, і ще за кілька днів до повені метеорологи обіцяли, що розливи Дніпра будуть незначні. Однак 19-21 квітня на весь басейн верхнього Дніпра раптово насунулася хвиля теплого повітря.

Денна температура повітря підскочила до 12-14 градусів тепла. Стрімке танення снігів, особливо у верхів’ях Дніпра, з одночасними сильними дощами різко підняли рівень води в Києві. 25 квітня усі вже зрозуміли: місту загрожує лихо. Наступного дня терміново була створена надзвичайна комісія — у зоні затоплення перебували дві електростанції, які забезпечували енергією Київ: Центральна (ЦЕС) і Київська районна (КРЕС). Їх зупинка паралізувала б міське життя.

Для боротьби зі стихією було мобілізовано міліцію, саперні й понтонні частини КВО, курсантів військових училищ, яким допомагали учнівська молодь і численні добровольці.

Повінь 1931 року перетворила Рибальський на маленький острівець. Вікна на КРЕС довелося забетонувати

Вода заливала все нові й нові території, увірвалася на вулиці Подолу, затопила селище на Трухановому острові й лівобережні слобідки, де людей знімали з дахів і горищ. Ріка розлилася майже на 15 кілометрів. Потік руйнував на своєму шляху все: вода несла вирвані з коренем дерева, дахи будинків, відірвані від причалів баржі й дебаркадери. Було ушкоджено Русанівський і Наводницький мости, біля Петровського залізничного мосту прорвало шляховий насип. 28 квітня Рибальський півострів, на якому знаходилася КРЕС, перетворився на острів.

До початку травня кияни стримували натиск стихії. Вода залила залізничну станцію Київ-Петрівка, прибережні млини й хлібозаводи, завод «Керамік», шкірзавод і багато інших підприємств Подолу. Великих збитків зазнали комунальники міста: було затоплено водонасосні станції, пошкоджено тротуари й покриття бруківок.

Понад 300 житлових будинків частково зруйновано. З району затоплення довелося тимчасово переселити 6 тисяч осіб. До 2 травня рівень води в Дніпрі був на 8,53 м вищим від умовного нуля. А біля ЦЕС, на розі Набережно-Хрещатицької й Андріївської вулиць, вода стояла на 1,63 м вище від рівня бруківки. Півостровом Рибальський знову став наприкінці травня, коли спала вода.

Промзона півострівного типу

Під час війни завод «Ленкузня» евакуювали до Татарстану. В повоєнні роки міська влада вирішила зосередитися на реконструкції цехів, розташованих на Рибальському півострові. До середини 1960-х тут з’явилися новий майданчик допоміжної філії заводу, кілька житлових будинків, було прокладено кілька вулиць.

Вантовий міст (у народі — Пішохідка) — зв’язує Рибальський з великим містом

Через гавань у 1962 —1963 роках за проектом інженера Володимира Кирієнка звели вантовий міст, у такий спосіб сполучивши Рибальський півострів з Подолом. Металеві ванти утримували залізобетонну балку мостового прогону — ноу-хау того часу. Міст завдовжки 480 м повинен був скоротити транспортний шлях до промзони на півострові. І хоча в цьому місці не передбачалося динамічного руху, відтак і ширина мосту була невелика — по одній смузі в кожен бік, часом його використовували для транспортного сполучення між Оболонню і Вигурівщиною-Троєщиною. Ванти не витримували перевантаження. Тому міст періодично закривали для проїзду автотранспорту. Віднедавна він у народі називається «Пішохідним». Міст і зараз залишається чи не єдиним «зв’язковим» півостровитян, які працювали в минулому на найпотужнішому суднобудівному заводі країни, з великим містом.

У статті використано раніше не публіковані архівні матеріали.

Редакція дякує історикам-києвознавцям Інні Шулешко, Олені Мокроусовій, Михайлу Кальницькому за надані матеріали.

Між іншим

Гордість Рибальського

У сквері на Рибальському півострові стоїть корабель-пам’ятник «Доблестному труду судостроителей и героизму советских моряков». 6 листопада 1936 року на моніторі «Железняков» було піднято військово-морський прапор. Під час Великої Вітчизняної його команда вела героїчну боротьбу на Дунаї, Дніпрі, Дону, в Азовському морі. 1967 року славний корабель відбудували і встановили на постаменті біля заводу. Річковий артилерійський броньований корабель «Железняков» спустили на воду саме з Ленкузні.

До речі

Великий завод

«Ленінська кузня» з’явилася 27 січня 1924 року. В дні трауру за вождем пролетаріату на загальних зборах робітників і службовців 2-го Київського машинобудівного заводу прийняли рішення про його перейменування. П’ятьма роками раніше у відання транспортної секції Ради народного господарства України було передано націоналізований Київський машинобудівний завод. Підприємство організувало Південно-Російське акціонерне товариство 1895 року на базі невеликої приватної механічної майстерні інженера-технолога Федора Доната, котра з 1862 року містилася на Звіринці, околиці Києва за Печерськом. На заводі працювали три з половиною сотні робітників, виготовляли промислові казани, устаткування для млинів, лісопилень, винокурень і цукрових заводів.

Ленкузня — колишній машинобудівний завод, створений акціонерами Південно-Російського товариства. На заводі на поч. ХХ ст. виготовляли обладнання для промислових підприємств, вагони і цистерни

1897 року завод було переведено на нове місце — у великому маєтку на Жилянській збудували корпуси деревообробного, ливарного, механічного, парового, машинного відділень, кузню, інші цехи. Згодом тут налагодили ще й виробництво залізничних товарних вагонів та цистерн. У часи Першої світової війни виробляли гранати й буксирні пароплави. На заводі працювало понад тисяча робітників.

1905 року вони підтримали військових саперів у повстанні під керівництвом Жаданівського. Після громадянської війни, з жовтня 1927 року, продовжило роботу не більше ніж 600 осіб, виготовляли річкові судна. На початку 1930-х років завод розбудовують, з’являються нові цехи, конструкторське бюро. Обсяги виробництва значно зросли, кількість робітників збільшилася до трьох тисяч. З 1931 року завод входить до Річсоюзкорабельні. В часи Другої світової війни підприємство було збережено завдяки евакуації до Татарстану, а пізніше реконструйовано.