Її територію можна з повним правом віднести до найдавніших ареалів садівництва. Проте справжнього розквіту садівництво набуло за часів Київської Русі. Після запровадження князем Володимиром офіційного хрещення Русь потрапляє під візантійські культурні впливи. Так, успадковане від Візантії містобудівне законодавство передбачало обов’язково залишати проміжки між будівлями, достатні для облаштування садів, а головне, забороняло будь-кому загороджувати види на навколишню природу. Саме тому руські міста, а згодом і більшість українських, мали садибну, нерегулярну забудову. В Києві, наприклад, такий тип забудови зберігався з давніх часів до ХІХ ст. З ХІ ст. маємо перші повідомлення про сади у приміських князівських дворах. Зокрема при резиденції Володимира Великого у Берестовому та при Красному дворі князя Всеволода, сина Ярослава Мудрого. Але провідна роль у садівництві з давніх часів до пізнього середньовіччя належала монастирям. З літописів дізнаємося, що сади існували при Києво-Печерському, Софійському, Кирилівському, Стефаничевому та Германичевому монастирях. Тоді ж сад починає набувати естетичного та символічного значення. Монастирські сади створювалися як праобраз Раю, який, у свою чергу, уявлявся у вигляді вічно квітучого саду. Монастирське подвір’я, зазвичай квадратне, оточене мурами монастиря, хрестоподібно поділялося вузькими доріжками на чотири квадратні частини. В центрі на перетині будувався колодязь, фонтан або інша невелика водойма питної води для поливання саду, яка символізувала “вічне життя”. В такому саду зростали невеликі фруктові або декоративні дерева та квіти (обов’язковою була наявність троянд як символу Богородиці). Сади утилітарного значення —фруктові, аптекарські городи, городи для кухні —були більші за розмірами і влаштовувались, як правило, за межами монастирських мурів. Так виглядали монастирські сади Львова, Кам’янця-Подільського, Києва, Летичева, Бара, Мурафи, Смотрича.
Ренесанс вносить у світосприйняття світськість, інтерес до людської особистості, до принад життя, до різноманіття навколишнього світу. Садам доби Ренесансу притаманні три речі: повернення до античних цінностей; використання в садових спорудах системи символів і алегорій світського характеру (символіка Середньовіччя була виключно релігійною); розширення архітектурного аспекту садів (вони виходять за межі палацу, стають більш складними за композицією). Більшість із них було закладено в регулярному стилі — з прямими алеями, розкішними квітковими партерами, басейнами та фонтанами, розкриттям далеких пейзажних перспектив. Прикладом такого парку, що зберігся до наших днів, є старовинний Підгірецький парк у Львівській області.
Барочні сади — це феєрверк кольорів та ароматів. Для садових архітекторів немає неможливого: майстерна обробка рельєфу, складні водяні системи, сміливе використання усіх форм рослинного матеріалу як “зеленої архітектури”. Сади бароко, як і поезія, мали дивувати і вражати. Характерною рисою є поява іронічного елементу. Звідси кущі і дерева, підстрижені у формі людей, тварин, жартівливі фонтани, які несподівано можуть обдати струмом води, і под. Більшість садів продовжують планувати терасами. Обов’язковою прикрасою залишається велика кількість скульптур на античні сюжети. Взагалі сад ніби стає продовженням палацу і його алегорією, оскільки в ньому є “кабінети” для зустрічей, місця для ігор, забав, “зелені театри”. В цьому стилі було облаштовано парки у Ляшках-Мурованих, Кристинополі на Львівщині, Царський у Києві (в первинному вигляді — за часів Єлизавети Петрівни), Вишневецький на Поділлі, Тинниці на Чернігівщині, Хомутці на Полтавщині.
У дусі рококо велося будівництво у садах невеликих храмів, напівзахованих у паркових хащах. Особливої ролі набуває імітація: паркові споруди не будують, а малюють на полотні, створюючи ілюзію справжніх. Ідилічні мотиви і пасторальність знаходять свій вираз у будівництві на території садів стилізованих молочарень, сільських хат тощо —усього того, що символізувало простий, наближений до природи побут. Найбільш характерним парком цього стилю в Україні була Олександрія (Біла Церква) в її первісному вигляді.
Для романтичних парків важливим був не план, а вигляд саду. Садівники-художники малювали пейзажі, щоб пізніше втілити їх у життя. Вони намагалися уявити і передбачити, яким буде парк через 30, 50, 100 років. У романтичних парках з’являється велика кількість атрибутів (храмів, альтанок, колон, вівтарів, могил), присвячених романтичним поняттям. Вівтарі та храми Дружби, Любові, Суму, Надії, Подяки, Меланхолії були в Аркадії, Софіївці, Олександрії. Велике значення в парках такого стилю приділялось настрою людини, а також явищам природи: воді, яка часто змінює свій стан та барви, небу з хмарами, відлунню, що підкреслює байдужість природи до людської долі. Сад створювали як праобраз світу, прогулянка ним викликала ілюзію мандрівки по різних країнах —звідси існування в романтичних парках античних та готичних споруд, а також будиночків у турецькому та китайському стилі.
Просто пейзажні парки відрізнялися від передромантичних і романтичних тим, що не мали специфічного змістового навантаження. Вони створювались для милування природою, для створення гармонійного настрою, просто для прогулянок. Особливо модними вони стають з другої чверті ХІХ ст. Такими є чарівні парки Качанівки, Немирова, Тростянця, Наталіївки, Куянівки, Хотина.
Сади — багата культурна і природна спадщина кожного народу. Це окремий світ зі своєю символікою, філософією, історією, в якому віддзеркалено стосунки Людини і Природи у різних часових зрізах, виразно виявлено елементи національної культури і світогляду. Цей світ вносить красу і гармонію в життя кожної людини — нам у ньому жити, нам його берегти.
Добавить комментарий