Автор: Оксана Овсіюк

Під час Другої світової війни більшість киян, як і мешканці інших міст окупованих територій, зубожіли до краю. Наприкінці 1943 р. відбулося довгоочікуване визволення столиці УРСР від нацистської окупації, проте воно не принесло швидкого покращення життя. Для більшості киян півтора роки, що залишалися до завершення війни перетворилися на щоденний пошук хлібу насущного, а в багатьох випадках і даху над головою.

На фоні цього загального зубожіння вражає швидке збільшення кількості міських перукарень в той час. Вже на початку січня 1944 р. у місті функціонувало 11 державних та низка приватних цирулень. А до серпня 1944 р. загальна кількість цих закладів у місті збільшилася до 99.

Загалом питання догляду за собою в умовах воєнного часу було досить складним. Звичайно, населення столичного міста, особливо жіноцтво, прагнуло виглядати гарно, однак отримати фахову платну допомогу у цьому питанні мали можливість далеко не всі. А ті, хто все ж наважувався витратити на себе коханого кілька кровних карбованців, не завжди залишались задоволені результатом.

Справа в тому, що довоєнних спеціалістів у місті залишилося мало, а нових працівників готували неякісно та дуже швидко. Термін їхнього навчання не перевищував двох місяців. Тому більшість перукарів столиці мали недостатню кваліфікацію.

Водночас у Києві, як столичному місті, існував значний контингент поважної публіки, яка просто за статусом не могла дозволити собі обслуговуватися неякісно. Чисельні номенклатурні працівники та їхні дружини, а також наукова та творча еліта міста прагнули будь що потрапити до  досвідчених майстрів. А за їхні послуги треба було платити додатково, ясна річ, неофіційно. Таким чином, перукарі першого розряду в той час отримували стабільний щомісячний дохід у розмірі не менше 4 тис. крб. Для порівняння: середня місячна зарплата київського службовця становила тоді 400 крб., а найбільші зарплати отримували керівники державних установ та їхні заступники і їх розмір складав 800 – 1000 крб. Тож, часом перукар, який обслуговував поважного клієнта мав в рази більший дохід за самого клієнта.

Що ж до послуг, які надавалися в тогочасних цирульнях, то вони вражали своїм різноманіттям. Так, відповідно до прейскурантів цін, складених наприкінці листопада 1943 р., чоловікам пропонували поголити бороду та голову, підстригти бороду, зробити фасонну або звичайну зачіску. Крім того, за бажанням клієнта, його могли надушити одеколоном та зробити масаж обличчя.

Киянкам окрім стрижок, пропонувалися різні види завивки: гаряча, холодна та спеціальна завивка локонами. Була також особлива  електрозавивка, що передбачала наступні операції: миття волосся, завивка, сушіння, укладка. До того ж київські перукарі пропонували клієнткам послуги фарбування волосся та брів. Як і чоловіків, жінок у перукарні могли надушити парфумом. Звісно ж, за додаткову плату.

Що ж до розцінок, то вартість послуг для чоловіків коливалася від 1 крб. (підстригти бороду) до 5 крб. (надушити одеколоном). У жіночому ж залі найдорожче коштувала електрозавивка та фарбування волосся – по 50 крб. А от найдешевше киянкам обходилася звичайна стрижка – 3 крб.

У деяких тогочасних перукарнях робили манікюр. Ця послуга вартувала однаково, як для жінок, так і для чоловіків. За гігієнічний манікюр треба було сплатити 5 крб., а за косметичний — 6 крб. Жінки, зазвичай, виявляли бажання покрити нігті кольоровим лаком. Це їм обходилося у додаткові 2 крб.

Проте, на практиці далеко не завжди перукарі дотримувалися встановленого прейскуранту цін. Заради справедливості треба зазначити, що встановлені ціни на перукарські послуги були занижені. Так, відповідно до прейскуранту, в середньому за одну операцію клієнт сплачував 4 крб. 50 коп. Реальна ж її собівартість через подорожчання матеріалів становила 6 крб. 50 коп. До того ж перукарні майже не забезпечувалися парфумерією та матеріалами. Тому керівництво багатьох цирулень змушено було офіційно докуповувати необхідні товари на міських ринках за підвищеними цінами. Це автоматично тягло за собою збільшення вартості послуг.

Ця обставина сприяла поширенню масових зловживань серед перукарів. Вони часто стягували з клієнтів додатково значно більші суми на власну користь, пояснюючи це тим, що змушені в роботі використовувати власні матеріали та косметику.

Спостерігалися у перукарнях і інші проблеми. Приміщення перукарень знаходились в антисанітарному стані, більшість з них потребували негайного ремонту. Крім поганого забезпечення інструментами та матеріалами, не вистачало навіть меблів.

З цієї причини у серпні 1944 р. розпочався активний пошук меблів з безгосподарного міського фонду для потреб перукарень. Особливо не вистачало крісел. Тому підшуковували крісла всіх видів, які більш менш можна було використовувати, як перукарські. Крім того бракувало столів, дзеркал та стільців. Величезною проблемою був брак білизни, через що перукарні ризикували перетворитися на розсадники сипного тифу, спалахи якого час від часу фіксувалися у Києві.

Ось таким нелегким був шлях киян до краси у постокупаційному місті.