Звісно, в великих містах давно вже заведене автоматизоване прибирання вулиць – машини що замітають долівку, машини, що миють асфальт, машини, що прибирають сніг і вивозять сміття. Але в Києві, в старих чи віддалених районах, в тихих подвір’ях і дотепер можна перед світанком почути за вікнами характерний шурхіт драпачА – справжньої, великої, теж як з казки, а взимку, вийшовши вранці з дому, побачити сліди на свіжозаметених від снігу стежках. Саме ці люди з одного, негативного, боку, приречені постійно мати справу з брудом, а з іншого – вони є причетними до нікому, мабуть, крім них невідомих таємниць міста. Йдеться про звичайне, вуличне побутове сміття, яке не є проблемою Києва, бо існує і існуватиме завжди і всюди. Папери і кольорові поліетиленові пакети вітряними днями літають над землею, роблячи відкриті площі міста подібними на майданчики для зйомки психологічних трилерів. Обгортки від шоколаду, пачки з під цигарок і недопалки, скляні і пластикові пляшки і ще безліч різноманітних речей, що їх люди, навіть цього не помічаючи, залишають після себе, створюють іноді ілюзію міста покинутого, але лише на дуже короткий час – поки по сміття не прийдуть. Таке сміття може дуже багато розповісти про день, прожитий містом, адже серед нього трапляються також речі загублені, забуті чи просто навмисне залишені кимсь для когось. А ще восени саме двірники знають, скільки опало листя за ніч, а взимку – скільки випало снігу. Навесні теж саме вони помічають першу черешню чи яблуню, що розпустила вночі пелюстки тендітних квітів. Підмітачі вулиць рідко охочі до розмов, і, я думаю, весь не робочий час, зробивши зранку свою ділянку міста чистою і охайною, проводять у своїх маленьких помешканнях – обмірковують побачене, виокремлюють з нього таємні знаки чи вказівки за якими можна вгадати тисячі дивних і таємничих історій Києва.


З найвищої гори над Дніпром, з дев’ятої колії Залізничного Вокзалу, з вікна будь-якої вулиці, з найменшої кав’ярні … Звідки завгодно – Погляд на Місто, щодня, о 23:15 на Радіо Київ