Відома вона ще з середини XV ст., а з XVI ст. згадується під назвою Гнила, бо пролягає під горою, звідки витікали численні струмки, та й сама вулиця була схожа на струмок. З давніх давен на Подолі існували купецькі двори, у нижній частині цієї вулиці була колись колонія вірменських купців з дерев’яною вірменською церквою. У середині XVII ст. вона згоріла і більше не відбудовувалась.


У XVII ст. на підвалинах старої вірменської церкви грек Тернавіот збудував дерев’яну православну церкву Покрова Богородиці. Цю невеличку церковку з дзвіничкою на стовпчиках під дахом у XVIII ст. замінила кам’яна Покровська церква. Відтоді й вулиця називається Покровською за радянських часів її було перейменовано на вул. Зелінського). Колись майже всі вулиці Подолу отримували назви від церков, які стояли на них або поруч. Так трапилося і з цією вулицею, що зберігає пам’ять багатьох століть існування Подолу, наочно демонструючи це своїм плануванням, якого майже не збереглося у Нижньому місті. Вигнутий малюнок Покровської і сьогодні промовляє мовою старовинних подільських вулиць — нерегулярних, вільно прокладених, як у будь-якому середньовічному місті. Вона вціліла у жахливій пожежі Подолу 1811 р., бо була майже всуціль забудована кам’яними спорудами, і вже тому є унікальною.


Уся вулиця забудовувалась невеликими будиночками, що тяжіли до торгового майдану, вони були і житловими приміщеннями, і лавками водночас. Торговий характер прочитується у такому будинку-лавці на Покровській, № 1. міожна уявити тут чотири лавки, у кожній — вікно та двері. Будиночок вирішений у стилі класицизму, характерний для староподільської забудови з її одно-, двоповерховими будиночками невеликих розмірів, характерним рустуванням а також набором деталей класицизму, пофарбуванням, невеликим масштабом та розміром садиб. їх так багато було колись на вулицях старого Подолу…

Забудовувалась Покровська від нинішньої Контрактової площі, від садиби київського підприємця і купця Назарія Сухоти. Садиба ймовірно, розпланована за проектом архітектора А. Меленського) складалася з двоповерхового будинку по вулиці Покровській та одноповерхового — фасадом на площу. Н. Сухота мав тут крамницю та «австерію» ресторацію), а при садибі — кінну пошту. З тих часів будинок змінився невпізнанно. Спочатку він був двоповерховим, виконаним у стилі класицизму, мав ефектні портики.

1838 р. сюди було переведено міську думу і магістрат. Після переведення думи на Хрещатик 1876) будинок було реконструйовано з надбудовою двох поверхів) архітекторами О. Шілс, В. Прохоровим, В. Ніколаєвим для Третьої чоловічої гімназії. Тепер тут міститься Будинок дитячої творчості Подільського району. Наприкінці XIX ст. його перебудував архітектор Казанський. Сьогодні цей будинок сприймається, лише як відгомін класицизму, одразу впадає в око характерне двоколірне пофарбування — жовті стіни з білими архітектурними деталями, а ще він приховує у собі глибокі склепінчасті підвали, асиметрію плану… Здогадатисяпро те, який він давній, можна лише з огляду на фасад, що виходить на Покровську: невеликі віконця у простих обрамленнях, товсті стіни, враження від яких посилюють старідерева.

На Покровській вулиці жили найзаможніші купці — Сухота, Балабухи, Стрільбицький. Так, будинок під № 5 колись належав відомому золотареві Самсону Стрільбицькому, що виготовляв художні ювелірні вироби для Києво-Печерської лаври, Михайлівського Золотоверхого монастиря, був головою міської ремісничої управи. Будинок Стрільбицького зведений 1808 р. Згодом тут містилася казенна аптека. Новий власник будинку, російський купець П. Дехтярьов, відписав його шпиталю, і з кінця XIX ст. у ньому розмістилася богодільня, де на кошти Дехтярьова жили старі самотні люди.

Будинок Стрільбицького особливо цікавий для вивчення історії забудови старого міста. Його було споруджено ще до введення типових проектів. Це оригінальний зразок приватної класицистичної будівлі: два з половиною поверхи, портик, трикутний фронтон, вишукані фронтончики над вікнами. З боку дворового фасаду — дерев’яні галереї, а посередині вуличного головного фасаду — вхід. Авторство цього будинку приписують А. Меленському.

На Покровській вулиці, № 4 колись містився старий Контрактовий будинок. Він тут найдавніший і пов’язаний з контрактовими ярмарками, що відбувалися у Києві, починаючи з 1797 р., коли їх було переведено з Дубна і об’єднано з Хрещенським ярмарком, що діяв на Подолі з XVI ст. Контрактовий ярмарок спочатку проводився у приміщенні Магістрату, а з 1800 по 1811 р. — у старому Контрактовому будинку.

У залах Контрактового будинку проходила ярмаркова біржа, реєстрували контракти та угоди, влаштовували бали, маскаради, бенкети. До пожежі 1811 р. це було найтісніше місце: навкруги стояли крихітні будиночки, тож проїхати до нього було важко, для розташування екіпажів зовсім не було місця.

Після пожежі від Контрактового будинку зосталися кам’яні погруби та нижній кам’яний поверх горішній був дерев’яний і згорів). Меленський перебудував його. У 1819-1820 рр. тут містилися Київська управа магістратських цехів, а також різні ремісничі цехи. Згодом будинок належав міській думі, з 1871 р.— Подільській жіночій гімназії. У 1878-1879 рр. надбудовано другий поверх архітектор С. Рикачов). У 1900-1901 рр. будинок реконструйовано, зведено третій поверх архітектор Є. Толстой). Внаслідок цієї реконструкції цілком змінено фасади.

Після пожежі 1811 р. для проведення ярмарків було споруджено новий Контрактовий будинок під керівництвом А. Меленського 1871). На ці ярмарки контракти) з’їжджа-лися купці та поміщики з багатьох куточків України, Росії, Австрії, Прусії, Франції, Англії та інших країн. Контракти були своєрідними щорічними з’їздами дворянства Південно-Західного краю.Одно-, двоповерхові будиночки, серед яких вивищувалися церкви з дзвіницями, тривалий час створювали образ Нижнього міста. У середньовічному місті, а Поділ дуже довго ним був, силует місцевості здебільшого утворювали ансамблі церков з дзвіницями. Тож перед нами — дивовижний острівець подільської старовини, одне з найкращих архітектурних творінь видатного українського зодчого Івана Григоровича-Барського, який багато зробив для створення образу Подолу XVIII ст.,— Покровська церква, зведена у 1772 р. Тут архітектор розвинув тип українського храму: три бані церкви розташовані в один ряд — це відгомін українських трибанних дерев’яних храмів — грушоподібної форми, притаманної українському бароко, якому А. Меленський надав ампірного звучання після пожежі 1811 р. Пожежа позбавила цю споруду пишного декору. Зараз церква не має того розкішного ліплення, що прикрашало її стіни до пожежі, але з трьох боків залишились привабливі ґанки. Білостінна із зеленими банями церква має багато різноманітних вікон. Стіни, прикрашені пілястрами, завершуються мальовничими фронтонами. У середині XIX ст. церковний інтер’єр прикрасив іконостас, виконаний архітектором І. Штромом. Барокові мотиви І. Григоровича-Барського прозвучали тут інакше, ніж у творінні Б. Растреллі — Андріївській церкві.

Покровська церква з її напівкруглими вигнутими жіночими фронтонами, вигадливими лініями, вікнами та ґанками надзвичайно своєрідна. Вона приваблює мальовничістю та м’якістю форм, створюючи враження спокою та умиротворення. Теплий приділ з заходу, прибудований до церкви у XIX ст. Він вирізняється жовтим пофарбуванням від білої церкви з зеленими банями кольори українського бароко).


Праворуч від Покровської церкви — дзвіниця другої половини XVIII ст. Перебудована після пожежі, вона набула нового оздоблення: її прикрасили класичні елементи, ампірні баня та шпиль, що посилило «звучання» всього ансамблю Покровської церкви, підкреслюваного чарівною мелодією Андріївського храму, який увінчує гору.


Напроти Покровської церкви № 7 розташована дзвіниця № 6 ще одного чудового храму, що прикрашав колись Поділ — Миколи Доброго, одного з трьох подільських Микол. З давніх-давен тут стояла Опанасівська церква. Дерев’яна церква Миколи Доброго, що стала її наступницею, споруд-жена 1600 р. коштом гетьмана війська запорозького Самійла Кішки На плані Києва другої половини XVII ст., вико наному І. Ушаковим, її зображено п’ятибанною з трьом. вівтарями. У 1661 р. церква згоріла. А в 1716 р. на її місці замість дерев’яної, звели кам’яну, що виявилася не досить міцною, і наприкінці XVIII ст. її розібрали, а замість неї, 1897 р. А. Меленський звів храм Миколи Доброго у стилі класицизму з новим іконостасом.


До нас дійшла лише дзвіниця церкви Миколи Доброго, збудована 1716 р. у три яруси, з церквою у середньому ярусі. Дзвіницю, пошкоджену пожежею, 1781 р. перебудував архітектор І. Григорович-Барський. А після пожежі 1811 р. знову пошкоджену дзвіницю відбудував А. Меленський. Приземкувату, прикрашену галерейкою на стовпчиках, дзвіницю завершує шатро високого зеленого даху з типовими для московської архітектурної школи «слухами»*, своєрідним декором.

Старовинну подільську церкву Миколи Доброго, що височіла напроти Покровської, було зруйновано у 30-х роках XX ст. Її настоятелем був протоієрей, магістр богослов’я, професор, керівник кафедри єврейської мови та біблійної археології Київської духовної академії Олександр Олександрович Глаголєв 1872-1937), що став прообразом отця Олександра у булгаківському романі «Біла гвардія». Ця високоосвічена людина — він володів 18 мовами, був неабияким знавцем Ветхого завіту та іудейської історії — була другом родини Булгакових. У церкві Миколи Доброго, «что на взвозе», квітневого дня 1913 р. він вінчав Михайла Бул-гакова і Тетяну Лаппу, а пізніше й одспівував матір письменника.

Отець Олександр Глаголєв був одружений з дочкою хранителя бібліотеки Київської духовної академії Слєса-ревського. Кияни дуже поважали отця Олександра, що став легендою Києва. У 1905 р. ця лагідна, спокійна людина йшла на чолі хресного ходу назустріч розлюченій юрбі, переконуючи її припинити нехристиянські дії. Участь у процесі 1913 пов’язаному з так званою«справою Бейліса », Де він доводив абсурдність звинувачень Бейліса у ритуальному вбивстві, зробила ім’я цього відважного священика, відомим у всьому світі. Виступаючи проти єврейських погромів, він неодноразово зупиняв погромників на вулицях Києва. Отець Олександр виступав на захист Петроградського митрополита Веніаміна. Його 35-річне священницьке служіння проходило під знаком захисту знедолених, безвинно засуджених, незалежно від їхнього віросповідання та національності.

Отець Олександр був членом правління Духовного училища, благочинним Києво-Подільських церков, а на початку 1920-х років — ректором Православної Богословської Академії, яку закінчив, продовжуючи сімейні традиції, і його син Олексій, який народився 2 червня 1901 р. Олексій досконало володів кількома європейськими мовами, а також давньогрецькою, читав Євангеліє 12 мовами. Був учасником релігійно-філософського товариства, що таємно збиралося на квартирі професора Київської духовної академії В. І. Екземплярського. Дружиною Олексія Глаголєва стала Тетяна Павлівна Булашевич. Оселилися молодята у церковному будиночку на Покровській, що належав Добромиколаївській церкві, який потім відберуть, а церкву знесуть. Довелося поневірятися по чужих квартирах. Олексій Глаголєв, людина високоосвічена, працював сторожем, вантажником, чорноробом, сезонним робітником. Напередодні війни він закінчив математичний факультет педінституту, продовжуючи жити у духовній сфері, входив до громади священика Журавського, який став на захист церкви у 30-і роки XX ст. Отець Олексій і матушка Тетяна надавали свою квартиру в будиночку на Дегтярній вулиці для таємних богослужінь.

У 1937 р. був заарештований і загинув отець Олександр. Він не зрікся віри, не лжесвідчив. Олексій уночі ховався на Лук’янівському кладовищі. Тут він знайшов братську могилу, де було поховано його батька. Пізніше родичі Глаголєвих встановили там пам’ятник.

У 1941 р. Олексія Глаголєва було посвячено у сан священика. Він став настоятелем Покровської церкви. Парафіяни пам’ятали доброту його батька, отця Олександра, а тому зверталися по допомогу й до сина. І він допомагав їм, особливо у роки, коли німці хазяйнували у Києві.

У парафіях Добромиколаївської і Покровської церков зусиллями родини Глаголєвих та тих, хто їм допомагав, було створено невеличкий острівець святої землі, де нерідко з ризиком для життя рятувальників робилось усе для порятунку людей різних національностей та віросповідання.

Приміщення під храмами були схованками, де під час окупації мешкали нужденні із родинами. Отець Олексій, який сам жив упроголодь, годував їх, багатьох легалізував як служителів церкви, забезпечуючи відповідними документами, які він виготовляв разом із псаломщиком Олександром Грабовським. Євреям видавав свідоцтва про хрещення, змінюючи їхні імена на православні. Не одне людське життя було врятоване і в будинку під № 6, що на вулиці Покровській.

Багатьом допомогла и матушка Тетяна. Одну єврейську жінку вона врятувала від гестапо, віддавши свій паспорт і відправивши її у село до своїх знайомих.

Врятував отець Олексій і родину свого сусіда, лікаря Т. Р. Крижановського, та його багату колекцію творів мистецтва. «Божьей помощью я спас нескольких советских граждан, русских и евреев,— згадує він — …Будучи тогда настоятелем… храма при церкви Покрова Пресвятой Богородицьі на Подоле, я хотел, чтобы под покровом этого храма укрылось как можно больше обездоленных, и счнтал помощь зтим людям своим христиаиским долгом. Вот почему в на-шем маленьком и бедном храме оказалось такое огромнее количество певчих, псаломщиков, сторожей, уборщиц, просфорниц и дворников, что их хватило бы на 5 кафедральних соборов. К счастью, немцы мало разбирались в этом, а то мне бы не поздоровилось, да и моєму «штату» плохо бы пришлось,— ведь справки о том, что данные лица находят-ся на службе, освобождалн их от различных принудитель-ных работ».

Отець Олексій та його помічники ходили «по лезу бритви», неодноразово були на грані провалу. Одну єврейську жінку, якій він видав документи про те, що вона православна українка, все ж схопило гестапо і почало переслідувати отця Олексія, якого було заарештовано. Фашисти знущалися з нього. На щастя, йому вдалося втекти.

Отець Олексій Глаголєв був єдиним із священиків, який у 1943-му відмовився правити молебень во здравіє Гітлера, удавшись хворим. Після війни він опублікував свої спогади «За други своя». Всіх вразили його розповіді про звірства, що їх коїли фашисти у Бабиному Яру.

Після визволення Києва отця Олексія, про подвижництво якого стало широко відомо, було затверджено настоятелем Покровської церкви. Там він влаштував школу для бажаючих стати священиками, яку він таємно відкрив у власному помешканні ще за часів окупації. До нього знову потяглися нужденні і стражденні. За роки його настоятельства Покровську церкву було відбудовано, обнесено цегляною горожею.

Навіть коли у 60-ті роки XX ст. церкву закрили, отець Олексій продовжував своє священництво. Багатьох його учнів було висвячено на священиків. Дехто з них і досі править службу Божу, з теплотою згадуючи цю незвичайну людину, яка прожила таке нелегке, але сповнене внутрішнього світла життя. Це й справді була Людина від Бога, як і його батько. Бувало, що й доносили на нього, і допитували його. Та ніколи не було в його душі зла ні на кого з людей, лише віра і терпимість.

Певний час отець Олексій служив у Флорівському монастирі, Воздвиженській церкві. З 1966 р. він — священик Покровської церкви на Солом’янці. 22 січня 1972 р. Олексій Глаголєв помер. Його поховано на Байковому кладовищі. До кінця життя він служив людям. Зарубіжною православною церквою було канонізовано батька Олексія Глаголєва — отця Олександра. Імена отця Олексія Глаголєва та його дружини Тетяни Павлівни, які рятувалилюдей від Бабиного Яру, — у списку «Праведників світу». У центрі Ієрусалима, на горі, є Інститут пам’яті жертв війни. Там, на стіні, що на алеї Праведників світу, викарбувано й імена подружжя Глаголєвих. Радник посольства Ізраїлю від імені єврейського народу вручив родині Глаголєвих грамоту про те, що цю родину визнано Праведниками світу миру), у тому числі й сина отця Олексія — Миколу, який теждопомагав батькові рятувати людей.

Незважаючи на житейські труднощі, батько та син Глаголєви цілковито віддавали себе служінню ближньому. Світлі, щирі люди, вони йшли по землі з добром, даруючи його всім, хто його потребував. І отець Олександр, і отець Олексій любили людей, підтримували й утішали їх. Для скількох вони були світочем, скільки людських душ припадало до чистого джерела їхнього сумління. Завжди приязні, випромінюючи любов, вони жили з любов’ю, з лю-оов’ю и відійшли у Вічність. Але пам’ять про них живе У серцях киян. І старенька дзвіниця, напевне, зберігає пам’ять і про отця Олександра, і про отця Олексія Глаголєвих.

Добре почуваєшся на її подвір’ї, за огорожею з маленькими ворітьми минулого століття домашньо-затишними. Тут — свій, особливий світ, відокремлений від зовнішнього світу вулиці, наповнений тишею, зі своїм масштабом, камерний, зі своїм звучанням та акустикою. Залишивши його, знову опинимось на вулиці, де нас зустрінуть вже цивільні споруди.

Проте ніколи вже не зустрінемо колишніх дворів Подолу, зруйнованих незбагненним начинням кварталів, не здатних справити уявлення про староподільську забудову, характер кварталів, надвірних споруд. Та повернувшись в оазис Покровської вулиці знову, туди, де людині хороше, де вона відчуває внутрішній комфорт, опинимося у одному з найромантичніших куточків Києва — Подолу.