Про що мріє янгол


Лялькарством випускниця театрально-декораційного відділення Української академії мистецтва почала займатися у 2000-му. Втім, її ексклюзивні творіння (кожна існує в одному-єдиному екземплярі) можна побачити не тільки на виставках в Україні, а й у США, Франції, Італії, Канаді. Катерина каже, що все почалося з випадку. Якось в одній із київських галерей побачила кілька таких авторських робіт і… заявила про свою участь у наступній експозиції. Звісно, бракувало досвіду, але хіба можна було зупинитися, коли ті техніки, котрими захоплювалася раніше, вже “не проймали”: бракувало простору, об’єму, фактури, кольору. І саме в ляльці вдалося застосувати все, чого навчилася спочатку в мами (викладачки декоративного мистецтва), а згодом у педагогів із художньої школи та академії,— вишивку, батік, скульптуру, театральні костюми, грим. Своїх янголів Катя Петрик майструє з церніту (низькотемпературного новітнього фарфору), бо вважає традиційну порцеляну холодною і бездушною. Для вдяганок підшукує ексклюзивні “відрізи” з раритетних блузок чи суконь, біжутерію й стильні аксесуари їй може навіяти яскравий спогад. І навіть у снах ляльки прохають у своєї мами конкретну зачіску чи певний силует капелюшка…


— Творчість — це як медитація,— пояснює Катерина.— Не так важливо, які матеріали ти застосовуєш, головне, що відчуваєш у той момент, коли в твоїх руках народжується новий образ. Якимось невідомим способом все навколо немовби набуває якогось іншого виміру та змісту. Як бджоли збирають нектар, так і я переповнююся враженнями, кольорами, снами, емоціями, спогадами, звуками, й одного прекрасного дня все це закружляє, закрутиться у вихорі якогось незрозумілого танцю, аж ось з’являються ВОНИ…


Прекрасних пандор одягали паризькі кутюр’є


Її “Лісова царівна”, “Чарівниця”, “Яблучний Спас”, “Наречена-Весна”, “Вальс Квітів”, “Снігурка”, “Принцеса Атеx”, “Кармен”, “Фея ночі”, “Ангел”, “Балерина в білому”, “Балерина в рожевому”, “Українська мадонна” зовсім не схожі на тих своїх далеких родичок, якими пістрявіють полиці в універмагах і супермаркетах. Посміхаються, замріяно чи зажурено дивляться на тебе ну зовсім не пластмасовими очима і… мовчать. Таке враження, що, наче фігурки з казок Андерсена, ці красуні оживають уночі. Може, навіюють нам сни? Чи навіть лікують наші змучені душі?


— Хто взагалі сказав, що ляльок створюють тільки для гри? — дивується моя співрозмовниця, котра давно вивчає історію лялькарства.— У деяких релігіях, наприклад, між ними та людьми вбачали містичний зв’язок. Вважалося: якщо намалювати ляльці очі й рота, в неї вселялася душа. Такими ідолами послуговувалися в своїх ритуалах шамани і маги. Наші предки клали ляльку в колиску, щоб не стояла пусткою до народження дитини. Трав’яну чи солом’яну фігурку, заговоривши на ній чиїсь хвороби, спалювали в печі чи пускали по воді. А ще майстрині минувшини вміли плести вузлові тотеми (без жодного стібка голкою), мотанки, робили іграшки з тіста і глини. Сімейні ляльки передавалися з посагом від бабусі до матері, від матері до доньки…


У католицьких костелах в Італії чи Іспанії, як свідчать історики, виготовляли ляльок, що зображали Богоматір з немовлям, апостолів. Ці фігури біблейських персонажів брали участь у різдвяному вертепі. Завдяки прекрасним порцеляновим пандорам, що їх, вдягнених за останнім писком паризької моди, доправляли в усі країни Європи, пані й панянки дізнавалися про новітні тенденції у світі “от кутюр” (журналів у сімнадцятому столітті ще не видавали). Кажуть, що й під час кровопролитної війни між Англією та Францією міністри обох королівських дворів розпорядилися безперешкодно пропустити скриню з посагом такої ляльки. А в слов’ян свого часу навіть існувала Гільдія лялькарів, до якої міг вступити тільки той, хто у своїй роботі дотримувався встановлених професіоналами жорстких вимог. Дореволюційні митці створювали справжнісінькі шедеври, ювеліри робили для ляльок прикраси, модні кравчині шили стильний одяг, який гаптували золотом. На жаль, майже все це було згодом знищено…


Тоталітарній державі потрібні були одноликі люди


У двадцятих роках ХХ століття в Радянському Союзі було видано указ про знищення всіх порцелянових ляльок, а тому, хто насмілиться виготовляти “ці буржуазні витребеньки” загрожувало ув’язнення. Отож “Маш” і “Даш” стали штампувати на фабриках. В часи війни всі вони були медсестрами або червоноармійцями (тоталітарній державі потрібні були одноликі діти й одноликі дорослі). І лише зовсім недавно в Україні почало відроджуватися мистецтво авторської ляльки. Сьогодні такому художньому витвору знайдеться місце не тільки в оселі чи на виставці, а й навіть в офісному інтер’єрі.


Міксуючи жанри, художники прагнуть відсторонитися від агресивного креативу епохи науково-технічного прогресу, від хаосу сучасного життя в цілковито інший, камерний простір, створити в ньому свої правила гри. А ляльки, створені для споглядання, часом вражають своєю глибиною. Чи не тому психологи почали навіть застосовувати новий термін: “лялькотерапія”…


Є ще одна причина великого інтересу до “цариці іграшок”. Відчуваючи нагальну потребу висловити свою думку, ставлення до тієї чи тієї події, не кожному і не завжди вдається зробити це напряму. Ось, скажімо, в політиці чи у великому бізнесі. Тоді на допомогу приходять ляльки. І хоч би там як до них ставилися опоненти, але цих порцелянових янголів не можна не любити. Чому? Просто, вони відображають наші заповітні мрії та бажання і цим так схожі на людей.


ЖЖ майстрині з її роботами: http://lialki.livejournal.com/