Цікаві спогади про Ф.Ф. Мьорінга (звичайно називаного, на зросійщений лад, Мерінгом) залишив С.Ю. Вітте, що довго жив у Києві: “…поступово Мерінг набув такої величезної медичної практики, що, можна сказати, на півдні вважався медичним світилом. Його постійно запрошували на всі консиліуми, і його клініка у Київському університеті вважалася відмінною; в цій клініці лікарі набували безліч знань. Взагалі як професор і як медик Мерінг був широко відомий. Він склав собі дуже велику маєтність. Але склав він собі маєтність не стільки платою за лікування й консиліуми, скільки іншим шляхом, а саме: він усю єврейську бідноту лікував задарма і ніколи не брав з них грошей і ніколи не відмовляв цим бідним євреям, і якщо були тяжко хворі, то їздив лікувати їх в їхні бідні єврейські халупи. Відтак Мерінг набув величезної популярності серед нижчого класу євреїв, і для того, щоб йому віддячити, євреї постійно вказували йому різні справи, купівлю різних будинків, маєтків тощо, відносно яких можна було передбачити, що вони можуть бути перепродані на вигідних засадах. І от Мерінг, керуючись порадами цих євреїв, котрих він знав безліч завдяки своїй обширній безкоштовній практиці, постійно купував і продавав різні маєтки і взагалі нерухомість. І по суті статок він нажив саме на цих операціях. Отже у Києві у мій час, у 80-х роках, будинок Мерінга знаходився на головній вулиці — Хрещатику, за будинком простягався величезний парк, що піднімався аж до Липок. Колись він купив це місце, певно, по-десятинно, у мій час воно розцінювалось вже по саженях, а тепер, мабуть, місце ціниться по аршинах. Нині це місце вже розібрано, пролягли вулиці, і на цьому Мерінг мусив би нажити дуже багато грошей. Крім цієї афери, в нього багато було інших різних афер відносно маєтків… Сам Мерінг був найшанованішою людиною; він користувався загальною повагою не тільки в Києві, але й в усьому Південне-Західному краї. У Києві ж, можна сказати, його знав кожен собака”. (Витте С.Ю. Воспоминания. Т.1.-М., 1960.-С.174-175)

Через кілька років після смерті Ф.Ф. Мьорінга, похованого на Аскольдовій могилі, його син Михайло заходився розбудовувати садибу. Ще 2 грудня 1894 р. він звернувся до міської управи за дозволом на влаштування на садибі чотирьох нових вулиць, які зобов’язувався передати у довічну власність Києва. Як видно з пояснювальної записки до проекту проведення цих вулиць, розробив його архітектор В. Городецький, що поставив свій підпис під цією запискою 1 грудня 1894 р.: Міська управа у своєму “присутствії” 16 травня 1895 р. запропонувала міській Думі схвалити погоджене з власником садиби М.Ф. Мьорінгом найменування нових вулиць: від Хрещатика до нового майдану і сам майдан — Миколаївські (певно, з монархічних міркувань, на догоду молодому царю Миколі II), вулицю від Миколаївської до Інститутської — Ольгінською, від Миколаївської до Лютеранської — Мерінгівською та вулицю від останньої до Миколаївського майдану — Новою. Ця пропозиція була схвалена міською Думою одразу ж.

Того ж року спадкоємці продали садибу за 800 тис. руб. новоутвореному та 13 жовтня “височайше” затвердженому Київському домобудівному товариству. В листопаді, по сплаті повністю складового капіталу в 1,8 млн. руб., товариство відкрило свої операції.

Очолив нову структуру відомий київський архітектор, голова Товариства взаємного кредиту Георгій Павлович Шлейфер (1855-1913). Його правою рукою і співавтором у здійсненні ряду проектів став міський архітектор Едуард Петрович Брадтман (1856 — після 1926).

Виконавцями робіт по знесенню старих будинків на колишній садибі Мьорінга були архітектори Г. Шлейфер та В. Городецький, що випливає з документів, датованих червнем-липнем 1895 р.

До початку будівництва при розплануванні вулиць було виконано важливі роботи “нульового” циклу, зокрема, зібрано й скеровано в одному напрямку джерела, що живили водою ставок на колишній садибі Мьорінга. 25 липня 1896 р. В. Городецький повідомляв міську управу, що об 11 годині ночі того дня буде з’єднано “водовідводний магістрал з хрещатицьким колектором”. Варто нагадати, що садиба збирала й поверхневі води з досить великого терену.

Отже, вся колишня садиба Мьорінга була “…розбита на 18 дрібних садиб, мірою в 300—1000 кв. саж., з виїздами на чотири вищезазначені вулиці. Частину дільниці товариство залишило за собою, частину ж продало під забудову різним закладам і приватним особам. До осені 1897р. частина Миколаївської вулиці, що прилягає до Хрещатика, була вже забудована величезними три- й чотириповерховими будинками”,— писав М. Се- ментовський. (Сементовский Н. Киев, его святыни, древности, достопамятности… — К., 1900.- С.157-158)

Це були житлові будинки по Миколаївській, 2, 3, 4, 6, 19, готель “Континенталь” (Миколаївська, 5), меблева фабрика Й. Кімаєра (Миколаївська, 13) та театр на Миколаївському майдані, споруджені Домобудівним товариством. В одному з цих перших будинків оселився і архітектор В. Городецький: вул. Миколаївська, 3, квартира 7 — на третьому поверсі ліворуч у другому під’їзді. Будинок мав загалом вісім квартир та дванадцять крамниць — на першому поверсі. Варто зазначити, що поруч розмістилися й заклади добре знайомих В. Городецькому осіб — у наріжних будинках Миколаївської вулиці та Хрещатика — № 19/1- тютюновий магазин Соломона Когена, караїма — одного з ктиторів проектованої В. Городецьким кенаси; № 21/2 — Південно-російський промисловий банк, директором якого був той самий В. А. Рубінштейн, тепер уже власник села Шолудьки, де народився Владислав Городецький.

Крім участі у розплануванні вулиць, В. Городецький став автором кількох споруд на непраній стороні Миколаївської вулиці, де розбудова почалася одразу ж після продажу ділянок.

Джерело: Дмитро Малаков “Архітектор Городецький” (Архівні розвідки), Київ “Кий” 1999.- С. 53-57)

 

Мерінговський сад – це історична назва місцевості між Хрещатиком та Печерськом, де була розміщена садиба професора медицини Київського університету Ф.Ф.Мерінга. Ф.Ф.Мерінг народився 1822 року, а з 1853 року навчав у Київському університеті. Помер професор у Києві, його було поховано коло Аскольдової могили.

Мерінговський сад являв собою парк з алеями, оранжереями тощо. Наприкінці 1880-х років його було придбано будівельною компанією, яка на місці садиби спланували ряд вулиць – Городецького, Заньковецької, площу Івана Франка тощо. У 1898 році було збудовано театр Соловцова (нині – театр імені Івана Франка).

Взято з енциклопедичного довідника «Київ», ст. 386; Київ, «Головна редакція УРЕ», 1986 р.