Список продовжують і екстравагантний «Киевский альбом» від видавничого дому «Перископ», знімки для якого були зроблені з висоти пташиного польоту, вже охрещений у народі «колекцією київських дахів», і «Київ та кияни» А.Анісімова, з чотирма сотнями архівних ілюстрацій. Перелік друкованих праць, присвячених Києву, можна озвучувати годинами: від «Путівника по Києву» за ред. Ф.Ернста 1930 року видання до праць А.Макарова, П.Толочка та захопливих історичних розвідок В.Ковалинського. Зі столицею навіки пов’язані творчі світи А.Ахматової, М.Булгакова, В.Підмогильного, М.Вороного, Б.Бойчука, Н.Королевої, Н.Коржавіна, наших сучасників В.Діброви, А.Куркова, С.Хрещенської, М.Гримич та ін. Отже, маємо низку фотоальбомів, перелік історичних розвідок та цілу бібліотеку художніх творів «у вимірі Києва».


Знещодавна серед них з’явилася ще одна книга – альбом поезій (чи збірка світлин?) Олеся Ільченка «ДЕЯКІ СНИ, або Київ, якого немає». До рук читачеві потрапило розкішне видання – благородні відтінки сірого, вишукане поєднання матового зі сріблястим в оформленні обкладинки альбомного формату. Але всередині чигає експеримент. Якщо згадувані вище книги можна сяк-так перемежувати за жанрово-стильовими ознаками – фотоальбоми, наукові дослідження, поезії, романи, есе, то наразі маємо цілісну працю на межі жанрів і смаків. Єдине, що можна сказати беззаперечно: ідея нова, розрахована на широку аудиторію і завдяки «стильному» оформленню непоміченою не залишилася. Тим паче, що була грамотно представлена відповідній аудиторії (захоплене інтерв’ю в «Україні молодій», публікації в Інтернеті, презентація в книгарні «Є»).


Автор – колишній укладач питань для «Останнього мільйону», «Найрозумнішого» та «Форту „Буайяр”», колишній журналіст, науковий редактор у науковому видавництві, біолог за однією освітою та літератор за іншою – Олесь Ільченко після семи років «поетичного мовчання» вирішив поєднати аматорські світлини Києва початку 1979-1982 років із власною лірикою майже цих років. Здобривши все це післямовою товариша зі студентської лави Костянтина Москальця, який, на думку поета, «володіє унікальним даром — всі його післямови чи передмови до книжок не псують ці книжки, а тільки поліпшують» («Україна молода» від 14.12.2007). Післямова, слід визнати, настільки вдала, що сприймається як інструкція до прочитання: розставляються у свідомості всі крапки над «і», отримує назву та пояснення все те, що спантеличувало, змушувало озиратися і повертатися до обкладинки – чи це та ж сама книжка, що й на початку?


Найчіткіше враження, що вимальовується з перших сторінок – це книга-хвиля, книга-синусоїда, в якій емоційна наснаженість синхронізована зі способом подачі тексту: світлина на розворот і назва розділу, наступний розворот – світлина і шматок тексту, ще один далі – строфа, розбита на рядочки, впереміш із клаптиками світлин, розкиданих по сторінках. Ще далі – знову строфа, кілька світлин, переколажованих між собою, часом повністю, або частково «вибілених». Деякі з них нагадують кадри старого фільму радянських часів – надто, коли на розмитому зображенні помітні білуваті кружальця та цятки (стор.12). Сторінки з колажами змінюють сторінки з фото і так непомітно читач дістається кінця розділу, де знаходить аж п’ять віршів, один із яких і був перемішаний зі світлинами та колажами на попередніх сторінках. Ви читаєте рядок за рядком, роздивляючись фотографії, потім просто дивитеся фото, потім просто читаєте вірші. Впізнаєте серед них той один, що супроводжував вас протягом мандрівки сторінками книги-міста, порівнюєте своє поколажоване сприйняття з повторним, цілісним, і… правильно, падаєте разом із хвилею, розбиваєтеся об берег, пригальмовуючи розбурхану уяву кількома досить традиційно зверстаними віршами. А далі – знову перегортаєте сторінку, читаєте назву наступного розділу (також рядок із поезії) і … хвиля-синусоїда знов починає рухатися вгору. При цьому розворот із назвою кожного нового розділу обов’язково буде візуально ділитися на дві частини – кольором, композицією світлини, колажем. І кожен наступний розділ-хвиля-синусоїда нестиме вас, доброзичливий читачу, вгору, до емоційного піку, збагачуючи естетичний досвід вашої трохи спантеличеної свідомості (це ж треба водночас сприймати й світлини, і тексти, а часом і якось узгоджувати їх для себе, прокладаючи стежечки алюзій, розгадуючи багатопланові коди та впізнаючи майже містичні знаки). А коли потім (якщо на вас, звісно, не нападе «морська хвороба» від такої хитавиці вражень) чорно-білі хвилі таки винесуть вас до кінця-берега, згадувана післямова «Деякі сни Києва» плавно приведе вас до тями і ненав’язливо допоможе осягнути, як можна, наприклад, «податись знову до Європ,//сказавши всім і всьому fuck», спостерігати, як «вітчизни пиво п’є якийсь дебіл//і позирає на гладку блондинку», залишаючись при цьому «свіжим і живучим пагоном неокласичного древа».


Окрім колажної форми, зауважу побіжно, книга знакова і ще в одному ракурсі: широкий читацький загал, як свідчать по те відгуки в пресі та вселенській мережі, сміливо називає сучасною модерною поезією вірші у стилі ранньої Ліни Костенко, ознакою «сучасності» та «модерновості», вважаючи, мабуть, написання назви сигарет латинкою та вживання лексем «флешка» і «дискета». А що – цілком відповідає тезі О.Стусенка про те, що постмодернізм у нас неможливий через відсутність постіндустріального суспільства!


І все ж таки Діана Клочко, шеф-редактор видавництва «Грані-Т»: «Неодноразово спостерігала, як читачі роблять цю книжку своєю… Інакше кажучи, як книжка перетворюється в простір чиїхось спогадів і роздумів про те, якою була наша столиця, якою стає зараз, як можна її частково повернути. Я бачила, як читачі виймали старі альбоми і пожовклі фото, тобто відбувався процес активізації пам’яті. Це зворушливо. І це важливо». Але саме цього, либонь, робити й не варто.


«Деякі сни» — річ дуже візійна, майже потойбічна, це Київ, якого вже справді немає, тому лиш перегорнувши останню сторінку, краще відкласти її відразу, аби зберегти тремке марево дива. Але майте на увазі – воно дуже ілюзорне, тому в жодному разі не намагайтеся зрозуміти, як працює цей фокус. Адже обов’язково ви помітите, що деякі фото повторюються не завжди виправдано, головний прийом колажу – складання «стрічки» з кількох світлин, або накладання ряду світліших фрагментів на трохи темніше тло – не завжди вдалий, як і невиправданий часом добір «фотоуламків» на окремих сторінках. Часто використовувана зйомка крізь гілля дерев до болю нагадує манеру письма художника В.Петровського. А текст, у свою чергу, викликає у пам’яті рядки то Ліни Костенко, то О.Мандельштама, то Б.Пастернака, то А.Ахматової. Продираючись крізь лабіринт алюзій, починаєш згадувати місцини, зображені на ілюстраціях, визначати роки фотографування — і постає бридкеньке відчуття, наче деякі з них «зістарювали» навмисно. І перестаєш вірити, починаючи тим самим руйнувати казку першого враження.


Але все це разом укотре підкреслює: книга О.Ільченка – явище цілісне у поєднанні не лише способів подачі матеріалу в ній, але й репрезентації самої книги. У згаданому інтерв’ю «Україні молодій» автор розповідає: «Свого часу я не друкував усіх плівок, деякі вважав невдалими, якісь мені не подобались, тож дизайн-бюро «Марка Твен», якому видавництво замовило дизайн книжки, вибирало з кількох плівок фотографії на свій розсуд. І раптом у книжці на 30-й сторінці я побачив фотографію своєї покійної мами серед того Києва, якого немає…» Після таких слів починаєш дивитися на деякі речі геть по-іншому, і вже не сердишся на дизайнерів рекламного креативу за побіжну банальність (нехай буде «питання смаку»), і якось миришся з бомжами у фіолетових сутінках (вони там таки водяться, що ж поробиш), адже все це разом – глибоко особистісний авторський погляд на Київ, який існує тільки у снах. Та ще у вимірі ностальгії тих, кому Київ – більше, ніж місто.


Аж отут і отямлюєшся: виявляється, твої власні враження від книжки витворюють таку синусоїду, наче пишеш і читаєш геть не про той Київ, на чиї вулиці виходиш щоранку, чиї каштани давно ростуть крізь твоє серце – байдуже, в якому місті воно закалатало вперше. Як? Чому? Отут і розгортаєш книжку втретє. Чорно-білі фото, незважаючи на (а може, завдяки?) часом алогічну розбивку (стор.12-13, наприклад, де панорамний знімок розтинає біла смуга, знайшовши розрізаний фрагмент на стор.19, замислюєшся, навіщо його розтинали – може, якраз для того, щоб читач оце думав?), показують Київ щемкий і щирий, тут вхідні двері виходять просто на хідник без жодного натяку на кодові замки, бо цей вхід охороняють дерево чи лавочка для перехожих. А ще у цьому, чорно-білому, Києві двері та вікна будинків, зазвичай прочинені так довірливо… Просто на вулицю. Тут досить місця для пішоходів та автомобілів, але немає сміття та кіосків. Є каплиця у риштуванні та пристойно відреставрований будинок «очима» паркану забудовників (стор.14 – ой, який же цей паркан мені сучасний!). Є старі подвір’я і цегляні двоповерхові будинки з мезонінами (ви ще пам’ятаєте, що це таке?), геть обвиті рясним плющем. Цей Київ – був, є і буде доти, доки його мешканці вміють усміхатися одне одному розминаючись на перехресті за будь-якої погоди.


Але у віршах цього, впійманого об’єктивом, Києва немає. Там є Одеса і «місто F. на річці Майн,//де так смакує апфельвайн», Берлін і рільківський Вільмерсдорф. Є така популярна нині ностальгія. Є тонкі психологічні нюанси, спостережлива любов до деталі, відсторонене споглядання власних почуттів. І десь – поміж тим усім, штрихами різкими, як весняний вітер у старих завулках, і такими ж невловимими, прорізається Київ – завертає за ріг «забрьоханий Поділ//старим бомжем чалапає до ринку», в парку гуляють цегляні доріжки, у ньому «одвічні цвинтарі обсіли кожну гору», а ще там є – наче у справжньому Києві – троє круків на Рейтарській, шкода, що ніхто їх не сфотографував. Цей Київ – Місто у місті, за влучним висловом Костянтина Москальця – це інший вимір, духовний, який «знову зникне на зорі», залишаючи людину милуватися блискучим лезом власної самотності, у натовпі чи удвох – жодної різниці. І навіть спроба утекти на лоно природи, де «птиці//на нас не зважають, живуть і важливе щось знають» тільки ще раз нагадує урбаністичному Мауглі, що його місце – у кам’яних джунглях.


Вертаймось в місто. Ми до нього звикли.
Назад, до алкоголів і безсонь.
Кістки мостів і хмарочосів ікла;
і біль, прикладений вночі до тисяч скронь.
(«Осклілий став до себе не запросить…»)


А час невблаганно минає, і вже поцілунок, що був «як скрик, як дрож на воді, як сірник» десь у «бузковому небі, де прокреслена гілка вільхова», розмінюється на «Килим готельний. Презервативи.//Звідси додому години чотири». І після великодніх цвинтарних споминок, де раділи, що «ми, а не нас поминають», приходить усвідомлення, що «вже час купити метрів два землі,//вже час писати в нотаря папери». І тоді всі дороги раптом змотуються в один невблаганно тугий клубок, пальці навпомацки знаходять чорну лискучу зброю… але окраєць свідомості фіксує, що насправді все досить просто —


Але, знаєте, річ у тім,
що місце, де пишеш, зника.
Минають той час і дім,
як зникає в пісках ріка.
(«Так, Вільмерсдорфу нема…»)


І чого це пам’ять непрохана видає Ліну Костенко: «Мені відкрилась істина печальна, життя минає, як ріка Почайна»? Адже «Деякі сни» – це намагання віднайти самого себе бодай у вже напівіснуючому вимірі, усвідомлення того, що минає не лише час, але й простір, і – щонайголовніше – люди у ньому. А книга – це спосіб хоч на мить зберегти – усіх.


Придбати альбом в Магазинчику