Святослав став першим відомим київським князем із слов’янським ім’ям, хоча його батьки мали імена скандинавського походження. У візантійських джерелах X століття його ім’я писали як Сфендослабос, звідки історики, починаючи від В. Н. Татіщева, висловлювали припущення про сполучення скандинавського імені Свен (дат. Svend, швед. Sven) із слов’янським княжим закінченням — слав.

945 року князя Ігоря було вбито древлянами за стягування з них непомірної данини. Вдова Ольга, котра стала регентом при трирічному синові, наступного року пішла з військом у землю древлян. Битву розпочав Святослав. Кинув “спис у древлян, і спис пролетів між вухами коня й ударив коня по ногах, бо був Святослав ще дитина. І сказали Свенельд (воєвода) і Асмуд (годувальник): “Князь уже розпочав, підемо, дружино, за князем”.

Ольга змусила древлян до покори. За літописними даними, Святослав усе дитинство провів біля матері в Києві, хоча це суперечить іншим джерелам. Приміром, в одній із праць, датованій приблизно 949 роком, візантійський імператор Константин Багрянородний пише, що приходили з Русі — з Немогарда — до Константинополя посланці, разом із ними нібито був “Сфендослав, син Інгора, архонта Русі”. Немогардом тоді називали Новгород, яким сини київських князів традиційно володіли.

Ольга в 955—957 роках прийняла християнство і намагалася обернути сина в свою віру. Святослав же до кінця життя залишився язичником, посилаючись на те, що, ставши християнином, втратить авторитет у дружини. Проте був терпимим до віри: хреститися нікому не заважав, тільки насміхався.

Самостійно почав правити, ймовірно, з 960 року. Про його перші кроки як можновладця “Повість врем’яних літ” повідомляє в 964-му:

“Коли Святослав виріс і змужнів, став він збирати багато воїнів хоробрих, і швидким був, немов пардус, і багато воював. У походах же не возив за собою ні возів, ні казанів, не варив м’яса, але, тонко нарізуючи конину або звірину, або яловичину і засмаживши на вугіллі, так їв; не мав він шатра, але спав, підстелюючи пітник з сідлом у головах. Такими ж були і всі його воїни. І посилав у інші землі із словами: “Йду на ви!”

У 965-му, за даними “Повісті врем’яних літ”, Святослав атакував у Немогарді Хазарський каганат: “У рік 6473 (965) пішов Святослав на хазар. Почувши ж, що хазари вийшли назустріч на чолі зі своїм князем Каганом, пішли битися, і в битві здолав Святослав хазар, і столицю їх і Білу Вежу взяв. І переміг ясів і касогів”.

Святослав не тільки зруйнував Хазарський каганат, а й намагався закріпити завойовані території за собою. На місці Саркела з’являється руське поселення Біла Вежа, Тмутаракань переходить під владу Києва. Є відомості, що русичі перебували в Ітілі та Семендері до 990-х, хоча й незрозуміло, в якому статусі. На нинішній карті завойовані київським князем території розташовані в Приазов’ї, Поволжі й Дагестані.

966 року, вже після розгрому хазар, у “Повісті врем’яних літ” повідомляється про перемогу над вятичами і накладання на них данини.

У 967-му між Візантією і Болгарським царством розгорівся конфлікт, причину якого джерела називають по-різному. У 967—968 роках візантійський імператор Никифор Фока відправляє до Святослава посольство. Главі посольства Калокіру було передано 15 кентинаріїв золота (приблизно 455 кг), щоб скерувати русів на Болгарію. За найпоширенішою версію, Візантія хотіла завоювати Болгарське царство чужими руками, а заразом ослабити й Київську Русь, яка після перемоги над Хазарією могла повернути свій зір на кримські володіння Візантії. Калокір домовився зі Святославом про антиболгарський союз, але разом із тим попросив допомогти йому відняти у Никифора Фоки візантійський престол. За це, за версією візантійських хроністів Іоанна Скіліци і Льва Діакона, Калокір пообіцяв “великі, незліченні скарби з казни державної” і право на завойовані болгарські землі.

У 968 році Святослав напав на Болгарію й після війни з болгарами облаштувався в гирлі Дунаю, в Переяславці, куди до нього посилали “данину з греків”.

968—969 роками датують напад на Київ печенігів. Історики припускають, що печенігів на Русь нацькували хазари, а у відповідь Святослав організував другий похід проти них, захопивши Ітіль і остаточно розгромивши каганат. Святослав з кінною дружиною повернувся для захисту столиці й відігнав печенігів у степ. Під час перебування князя в Києві померла його мати, княгиня Ольга. Святослав садить сина Ярополка на київський престол, Олега — на древлянський, Володимира — на новгородський. Після цього восени 969 року знову з військом вирушає на Болгарію. “Повість врем’яних літ” закарбувала його слова: “Не годиться мені сидіти в Києві, хочу жити в Переяславці на Дунаї — там середина землі моєї, туди стікаються всі добра: з Грецької землі — золото, паволоки, вина, різноманітні плоди, з Чехії й Угорщини — срібло і коні, з Русі ж — хутра і віск, мед і раби”.

Святослав належав до тих правителів-завойовників, які не любили столицю і прагнули перенести її ближче до кордонів, у напрямку власних завоювань. Подібно до Петра I він також хотів перенести столицю Русі, але не на північ, а на південь. Літописний Переяславець на Дунаї точно не ідентифікований. Іноді його ототожнюють з Преславом або портом на Дунаї Преславом Малим. Візантійські джерела скупо описують війну Святослава з болгарами. Буцімто його військо підійшло до болгарського Доростола на Дунаї й після битви захопило його. Згодом звоювали столицю Болгарського царства, Преслав Великий, після чого болгарський цар змушений був заключити союз із Святославом.

Навесні 970 року Святослав разом із болгарами, печенігами й угорцями напав на володіння Візантії у Фракії. Ця війна видалася для нього невдалою. У квітні 971-го імператор Іоанн I Цимісьхий особисто виступив проти Святослава на чолі сухопутної армії, відправивши на Дунай флот із 300 кораблів, щоб відрізати шляхи до відступу. 21 липня відбулася генеральна битва, в якій Святослав, за словами візантійців, дістав поранення. Битва закінчилася безрезультатно для обох сторін, проте після неї Святослав вступив у мирні переговори. Умови русичів Іоанн Цимісьхий беззастережно прийняв. Святослав з військом повинен був покинути Болгарію. Візантійці забезпечували його воїнів (22 тисячі) запасом хліба на два місяці. Святослав також вступив у військовий союз із Візантією, відновлювалася торгівля. На таких умовах Святослав пішов із Болгарії. Він у гаразді досяг гирла Дніпра й попростував до порогів. Воєвода Свенельд радив йому: “Обійди, князю, пороги на конях, бо стоять біля порогів печеніги”. “Коли настала весна, попрямував Святослав до порогів. І напав на нього Куря, князь печенізький, і убили Святослава, й узяли голову його, і зробили чашу з черепа, обкувавши його, й пили з нього”.

М. М. Карамзін називав Святослава стародавнім Суворовим: “Святослав не тільки хоробрий витязь, не тільки наводив жах на греків, які лякали дітей Сфендосолавом — так вони називали його,— а й щирий лицар. Ще дитячою рукою кинувши спис у древлян, убивць його батька, він не тільки все життя своє провів у полі, ділив нужду й труд з вірними товаришами, спав на сирій землі, просто неба; але, люблячи славу, любив і сувору військову чесність. Нестор, скупий на слова, не забув цієї великої риси вдачі його: Святослав ніколи не хотів нападати зненацька, завжди наперед оголошував війну (що в тодішні варварські часи було безприкладне). Цей герой любий нам і тому, що в жилах його текла вже кров слов’янська і що він перший з руських князів називався іменем мови нашої”.