Микола Закревський повідомляє про Боголюбського наступне: “У 1159 році Андрій Боголюбський ушанував Печерську обитель титулом Архімандриї й Лаври…” (“Літопис і опис міста Києва”). І в тім же виданні: “У 1169 році Боголюбський відправив численну рать… Союзники взяли Київ на третій день приступом і пограбували його”.


Є й інша версія про походження топоніма “Китаїв”. Так, історик Захарченко в книзі “Київ тепер і колись” (1888 р.) зауважує: “Назву скит одержав від слова “Китай”, що з татарської мови означає міцність, зміцнення… У XVII столітті тут утворився схимницький скит у виді декількох печер, і благочестивий київський генерал-губернатор князь Дмитро Михайлович Голіцин у 1775 р. улаштував тут дерев’яну церкву в ім’я преподобного Сергія і келії… У 1767 р. ієромонахом Тихоном побудована кам’яна церква в ім’я св. Трійці”.


На відміну від Китаївського, назва Голосіївського скиту має більш заплутану історію. У деяких виданнях минулих років повідомлялося, що засіяв ліс Голосіївський у 1631 році митрополит київський Петро Могила, заснувавши тут монастир і свою заміську резиденцію. Справді, жагучий поборник православної віри заснував цей скит, але посадив він на гірських схилах не ліс, а фруктові сади (ліс в ті давні часи простягався до Золотих воріт на північ і до Жулян — на захід. – прим. “Голосіїв-Інфо”).


Назва “Голосіїв” зустрічається майже на сторіччя раніш у грамоті польського короля Сигізмунда (1541 р.), у якій монарх дарує згадану землю Видубицькому монастирю. А от вже в 1617 році при описі кордонів землеволодінь Києво-Печерської лаври згадується хутір Голосіївський. Можливо, топонім походить від прізвища засновника поселення?


На цю думку наштовхує фраза Максима Берлінського в примітці до тексту про знищення Голосіївського скиту: “Заснування цього скиту покладено архімандритом печерським Петром Могилою… на місці колишнього так називаного Гуласієева хутора”. (“Історія міста Києва”, 1799 р.). До речі, Гулаків у Києві нараховувалося досить багато. Деякі з них були відомими політиками, діячами культури і мистецтва.


Але найбільш цікаві зведення про “родовід” Голосієва можна отримати в анналах усної народної творчості. Один з переказів говорить, що населення, що живе в цих краях, мало чисто демократичний уклад виборчої системи: воно голосувало за князя, що полюбився, і в такий спосіб меншість підкорялася більшості. Так виник Голосіїв.


Про те, як “шумить, гримить кінець Києва”, писав ще Гоголь. Тут насправді вміли радуватися і веселитися, вміли і пом’янути тих, хто відійшов до іншого світу. Саме на околиці Голосіївського лісу чумаки, відправляючись до Криму за сіллю, прощалися зі своїми близькими і рідними, котрі, проводжаючи їх у далеку дорогу, кричали звичайно: “Добрий шлях!” Цікаво, що вулиця з такою назвою є і сьогодні.


Воістину казково звучить легенда про нещасливу красуню, кинуту до темниці. Розбійник, що промишляв у тутешніх лісах, Голуб, без тями закохався в місцеву дівчину, викрав її, але, не домігшись взаємності, намагався силою нав’язати свою волю. Прикута ланцюгами жертва день і ніч “голосила” у підземеллі. З тих пір ліс і зветься Голосіївським.


Голосіївський парк імені Максима Рильського вже довгі роки є улюбленим місцем відпочинку киян. Сюди наприкінці XIX століття приїжджав на відпочинок Микола Лєсков. Тут жив Михайло Драгоманів. А в тихій церкві при дорозі, у селі Пирогів, вінчалася його сестра Ольга (Олена Пчілка) з Петром Косачем.