Дивно, але з отими мільйонами рублів і тисячами десятин землі Терещенки — аж до середини 1870 років — не мали жодного квадратного аршина нерухомості в Києві. Здавалося, вони заклопотані не Києвом. Вони спершу розбудували свій Глухів — лікарні, школи, притулки. Все збудоване ними стоїть і досі, як окраса міста. В тім числі — собор Трьох Анастасій (у Миколи Терещенка матір, дружину та дочку звали Анастасіями). Той собор скопійовано з київського Володимирського.

Лиш потім Микола й Федір узялися за Київ.

Є хороша книга Віталія Ковалинського ”Меценаты Киева”. У ній самому лиш Миколі Терещенку присвячено 20 сторінок. Практично всі вони являють собою список того, що збудовано ним у Києві та придбано для Києва.

 

Скажемо тільки: без Терещенків не було б чотирьох знаменитих музеїв — Національного художнього, Музею російського мистецтва, Музею західного та східного мистецтва (імені Богдана та Варвари Ханенків) та Музею Тараса Шевченка. Це лише чотири рядки у списку на 20 сторінок.

 

Можливо, сучасні мільйонери недаремно бояться справжнього меценатства та благодійності. Бо це — перетворення нерухомості на ефемерну ”рухомість”. І в тім є певна небезпека — з тобою й твоїми дітьми починає відбуватися щось незбагненне. Ви потроху покидаєте надійний матеріальний світ і звикаєте жити у світі, який не можна помацати або покласти в кишеню. Тільки дурень думає, що цей, інший, світ — чудовий, а перехід туди — як екскурсія. Насправді той перехід по-своєму драматичний.

Приклади є в історії роду Терещенків. Згадаймо: старий Артем починав з дерев’яного кучмовозика й мав вуличне прізвисько Карбованець. Його син Микола починав як простий чумак — возами возив із Криму сіль та рибу. А потім раптом узявся збирати картини. Як і його брат Федір.

А вже Миколин син Іван був пристрасним колекціонером живопису, відомим на всю Російську імперію. Івана Миколовича Терещенка ревниво побоювався сам Третьяков. Здається, той самий Третьяков казав про нього: ”Коли Терещенко побачить щось у небі, то торгуватиметься до сліз — а таки купить!”.

Кажучи про небо, Третьяков, можливо, мав на увазі лише жанр живопису, пейзаж — тобто небо намальоване. Але! До мальованого неба треба ставитися з усією відповідальністю. Здається зовсім невипадковим, що син Федора Артемовича Терещенка — теж Федір — став відомим авіаконструктором. Він учився разом зі знаменитим Ігорем Сікорським, творцем вертольотів, і сам створив кілька моделей літаків. Вони так і звалися — ”Терещенко” і пішли навіть у серійне виробництво для російської армії на початку Першої світової війни.

 

А син Івана — Михайло — сьогоднішній ювіляр, теж сповна заплатив за те, що батько надто любив поторгуватися за намальовані небеса. Здавалося навіть, що він поставить крапку на традиційному родинному бізнесі. Бо, закінчивши юридичний факультет Московського університету, віддався справам зовсім ефемерним.

Він народився в Києві, в ”Терещенківському кварталі” на нинішньому бульварі Шевченка. 1903 року померли його дід і батько, й 17-річний Михайло став спадкоємцем великих багатств. Але в Києві майже не жив й не залишив тут ”нерухомості”. Одначе саме Михайло подарував Києву дещо зовсім небесне.

1912 року Петербург нарешті, після довгих клопотань, дозволив Києву відкрити власну консерваторію. Але сказали: дозвіл даємо з умовою, що кошти ви дістанете самі. І ці гроші дав Михайло Терещенко. Завдяки йому в Києві з’явився ”музичний квартал” — між нинішньою Прорізною та Музичним провулком (тепер — Грінченка). Той квартал висадили в повітря радянські радіоміни восени 1941 року. Але музика — лишилася.

А Михайло тим часом у Петербурзі займався справами для Терещенків зовсім екзотичними, далекими від бізнесу.

 

Він був секретарем директора імператорських театрів Теляковського, хотів іти вчитися театральної справи у Станіславського. А ще заснував видавництво ”Сірін”, приятелював з Блоком, ударявся в містику й навіть нібито в масонство. Мабуть, прадід Артем та дід Микола переверталися у фамільному склепі в Глухові, при церкві Трьох Анастасій.

Потім почалася світова війна, революція. І Михайла Терещенка, естета, далекого від політики, призначили міністром фінансів Тимчасового уряду.  Газети називали його ”нашим наймовчазнішим міністром”. Він, либонь, мовчав, щоб ніхто не здогадався, що він про все це думає.

Вони з Керенським восени 1917-го приїздили в Україну — вмовляти Центральну Раду не відділяти Україну від Росії. Трохи посварилися. І тих, і тих помирила третя сила. Як казав один тодішній київський двірник, почувши з-за Дніпра кулеметну чергу: ”О, більшовики нашим шинелі строчать!”.

В еміграції Терещенко показав, що таланти роду його не покинули. У політику більше не пішов. Працював у шведській фінансовій групі ”Валенберг”, у норвезькій фірмі ”Мадаль”, яка мала, між іншим, свої плантації в Мозамбіку. Під час світової кризи 30-х років він уже впевнено стояв на ногах, зокрема, співробітничав з віденським банком одного з Ротшильдів. Ділова Європа називала Терещенка фінансовим генієм. Його син Петро воював під Дюнкерком і був там поранений. 1994 року він побував у Києві — встановлював ділові контакти між нашим та французьким бізнесом, як згодом і його син Мішель, онук Михайла.