Відмовившись від домінування єдиної точки зору на події, безпосереднім свідком яких він є лише з початку ХХІ ст., автор вибудував книгу як «сукупність поглядів, кинутих на Венеційську бієналє істориками, журналістами, мистецтвознавцями, художниками». Хоча автор тут залишається автором, і аж ніяк не лише упорядником – точка зору сучасників кожного з 24 фестивалів, обраних для опису-аналізу, прокоментована, доповнена фактами, світлинами та іншими результатами кропіткої архівної роботи, які помножені на акцентовані проблемні моменти та просто ліричні відступи (сприйняття Венеції і мистецтва без них просто неможливе). Сидор-Гібелінда веде цікаву оповідь, з якої постають ключові етапи становлення і розвитку Венеційської бієналє, а також висвітлює головні риси, події, постаті, тенденції, притаманні тій чи іншій ланці у ланцюжку, який розгортається хоча й історично, але нелінійно: постійно трансформуючись та вихиляючись у різні боки.

Бієнале карнавально змінювала маски, як змінювало їх саме мистецтво. На першій виставці експозицію складали переважно салонно-реалістичні твори європейських та американських художників. У другій брав участь уродженець міста Чугуєва на Слобожанщині Ілля Рєпін. Восьму коментував для петербурзького журналу «Аполлон» українець Георгій Лукомський. На дев’ятій експонувалися дві картини Олександра Мурашка, які були майже відразу куплені. У 1914 році, до одинадцятої бієнале, Російська імперія збудувала національний павільйон на кошти київського мецената Богдана Ханенка (павільйон цей тривалий час був Радянським, а згодом став Російським). Дванадцята – це геніальний Архипенко, експозицію якого закликав бойкотувати католицький кардинал Венеції, побачивши у скульптурні пластиці майстра виклик самій людській подобі. У 1934 Бієнале відвідав Адольф Гітлер, а від Радянського Союзу був представлений український графік Василь Касіян. 1962 – на Бієнале була тоді вже всесвітньо відома Луїза Невельсон, яка народилась у Києві. У 1960-1980 роках радянський реалізм виглядав «голим серед вовків» світового модернізму та постмодернізму. У 1990-х – ситуація геть змінилась. 2001 – Україна вперше на Бієнале як держава. І це далеко не все…

Книга, як і історія самої Венеційської бієнале, вийшла поліфонічною, насиченою та яскравою. До того ж автор виклав матеріал напрочуд «смачно»: оповідь то бароковими барельєфами вигинається у різні, почасти несподівані, боки, то перетворюється на низку гіпертекстових лінків та тегів, з-за яких визирає завжди іронічний та при цьому завжди небайдужий коментатор. І, що важливо, матеріал унаочнено – не лише численними фото, а й описами-характеристиками-враженнями. Тому читати цю в принципі спеціалізовану розвідку варто всім, кому смакує мистецтво, зокрема сучасне, а також мистецтво українське – у всій його багатоманітності, відповідності та невідповідності світовим тенденціям.

Придбати книгу в  Магазинчику