Що не будинок — то клініка

 

На початку 1900-х років, після того як Муравйов зруйнував “гніздо розпусти”, Андріївський узвіз заселили медики. Коли переглядаєш картотеку Музею однієї вулиці, то впадає у вічі, що чимало його мешканців були представниками цієї благородної професії. Тільки в будинку № 2 жили дві акушерки — Работнік і Зільбербронд, дантист Гринберг, дермато-венеролог Чернявський і на всі руки майстер Добкін, на дверях якого красувалося: “Акушерський масаж, оспопрививание, врачебная гимнастика”.

Особливо полюбляли колишню вулицю “червоних ліхтарів” акушери — їх тут було не менше десятка. Таке засилля повитух, певно, пояснюється тим, що неподалік Андріївки, на Великій Житомирській, 14, розташувалася клініка доктора Пейхуса Нейштубе з екзотичною назвою “Квісісана”, де лікували “от всех болезней”. У 1902 році на Володимирській, 4, він відкрив приватну повивально-фельдшерську школу, яка мала всі права урядових закладів. Тут навчали приймати пологи, доглядати новонароджених. Таке вміння цінувалося, бо сусідній район — демократичний Поділ, заселяв простий люд, переважно багатодітні сім’ї. Відтак роботи не бракувало.

Окрім клініки й школи, Нейштрубе переймався клопотами і єврейської лікарні на Багговутівській, 1. Працював там на посаді головного лікаря. Ще й консультував хворих у школі-притулку для глухонімих дітей на Лук’янівці. І все це безплатно. Мешкав Пейхус Тавелович на Андріївському узвозі, 38. Сусідував із викладачем повивальної школи Олександром Шмаргоньєром. А ще один педагог цього закладу — Марк Кулішер — наймав квартиру в 34-му номері.

До слова, в цьому ж таки приміщенні розташовувався аптечний склад, а в 1930-му Звягольський-Мельников тримав заклад штучних мінеральних вод.

У 1904 році на Андріївському узвозі функціонувала лікарня для дітей з хронічними недугами.

 

“Святий лікар” Феофіл

 

На дверях будиночка № 17 на Андріївському узвозі 1900 року з’явилася табличка “Лікар Феофіл Гаврилович Яновський. Внутрішні хвороби”. Незабаром цю адресу міг назвати перший-ліпший киянин.

Удень і вночі поспішав він на виклики страждальців. Соціальний стан не мав ніякісінького значення. Навпаки, для бідного чоловіка все робив безплатно — обстежував, консультував, лікував. Мало того, залишав гроші на медикаменти й харчі. За 45 років практики жодного разу не сказав хворому “ні”. Через що в народі його називали “святим лікарем”.

Як свідчать автори путівника “Андріївський спуск” Дмитро Шльонський та Олексій Браславець, після захисту докторської дисертації Феофіл Гаврилович вирішив змінити вказівник. Тепер при вході красувалася дошка з гордим написом: “Доктор медицини Ф. Г. Яновський”. Коли пацієнт, що приїхав здалеку й довго розшукував рятівника, помітив цей атрибут, спочатку дуже зрадів — нарешті, знайшов. Та, прочитавши текст, розчаровано зауважив: мовляв, не той Яновський. Це якийсь доктор медицини. Довелося повернути назад стару вивіску.

Послугами знаменитого терапевта користувалася й еліта. Серед його пацієнтів були Михайло Старицький, Леся Українка, Іван Карпенко-Карий, Марія Заньковецька і багато інших відомих людей. Відвідував мешканців бідних хатинок, представників щонайнижчих верств населення, київського дна. Отож і там мав неабияку популярність. Якось повертався пізно додому після чергування в клініці. Раптом напали грабіжники. Взяти в стомленого чоловіка особливо не було чого, тому вигребли все, що мав при собі. Серед викраденого майна виявилися рецептурні бланки й печатка… І як же Яновський здивувався, коли назавтра рано-вранці все “реквізоване” повернули. Ще й пояснювальну записочку додали, в якій ватажок банди… просив вибачити за скоєне.

Феофіл Яновський розповідав дивовижну історію зі своєї практики. Уранці, ще до роботи, до нього звернулася юна гімназистка. Вона благала лікаря, аби зробив візит її хворій матері. Після прийому надвечір Феофіл Гаврилович поїхав за вказаною адресою в один із глухих закутків Подолу. Двері були відчинені, і він вільно зайшов у квартиру. У постелі лежала жінка, яка щиро здивувалася, помітивши чоловіка в білому халаті. На стіні висів портрет тієї дівчини, що приходила з проханням. У тій самій коричневій сукенці, з білою пелериною… Коли Яновський пояснив мету відвідин і розказав про гімназистку, жінка вражено вигукнула: “Цього не може бути. Вона померла рівно рік тому…”

Немає підстав не вірити поважному професорові. Втім, жив Феофіл Гаврилович на Андріївському узвозі, в двоповерхівці поруч із “Замком Річарда”. А там усілякі містифікації можливі.

 

За шістдесят років прийняв майже мільйон пацієнтів

 

Легендарна вулиця асоціюється з іменем нашого сучасника Дем’яна Попова (1899—1990). Перший учитель цілого покоління гомеопатів у 30-ті роки практикував у поліклініці Червоного Хреста на Андріївському узвозі, 4. За шістдесят років прийняв майже мільйон пацієнтів. Його кредом було: “Лікування — це добровільне та радісне жертвування собою хворому”. За визначні заслуги сподвижника нагороджено в 1982 році медаллю Міжнародної медичної гомеопатичної організації.

У Музеї однієї вулиці свято шанують пам’ять про великого гуманіста і людину з унікальними знаннями й світоглядом. У експозиції, що розповідає про життя Дем’яна Володимировича,— особисті речі, портрети його і доньки Тетяни пензля Григорія Світлицького. Рідкісної краси великодні яйця з порцеляни, виготовлені на фабриках Гарднера та Міклашевського, раритетні вироби Межигірської фаянсової фабрики, щоденники, антикварна аптечка гомеопата — 1940-х років. Скомпонована понад шістдесят літ тому, вона зберегла цілющу силу донині. Попов дружив із багатьма знаменитостями. Серед них і мешканець Андріївського узвозу Іван Кавалерідзе. Митець подарував Попову скульптури Федора Шаляпіна, Льва Толстого, Амвросія Бучми в ролі Миколи у спектаклі “Украдене щастя”. Старовинні годинник, абажур, піаніно відтворюють атмосферу тих часів, коли предтеча української гомеопатії працював на цій вулиці. Здається, ось-ось він з’явиться власною персоною й випише чудодійний рецепт. Працівники Музею однієї вулиці приятелюють з родиною цього дивовижного чоловіка. Кілька років тому на Андріївському узвозі, 2-б, відзначали сторіччя від дня його народження.