Кожного дня, прокидаючись у своєму помешканні, ти так чи інакше найперше визираєш у вікно. Крізь вікна ми сприймаємо щоранку Київ, адже мало хто прокидається надворі, через вікна ми дізнаємося, яке місто чекатиме на нас, коли ми вийдемо з квартири. Довідуємося, чи потрібен нам плащ чи парасоля, чи стало на деревах більше зелені і квітів.Моя бабця годинами просиджувала біля вікна на кухні, оглядаючи подвір’я і спостерігаючи, як бавляться дітлахи і куди й звідки йдуть перехожі, як навесні в гілках ясена, що ріс під вікнами, дві горлиці лаштують своє гніздо, а восени – як на дереві щодня стає менше і менше листя, а на долівці натомість його кількість збільшується. Колись давно жінки сиділи надвечір при вікні, виглядаючи чоловіків та синів з воєн, походів, або просто з якоїсь небезпечної роботи, звідки ті могли не повернутися. Тепер, за наявності неперевершених засобів зв’язку, це навряд чи актуально, однак часто в одних і тих же вікнах в певний час з’являються обличчя — здебільшого це старі люди, дідусі і бабусі з чашками кави чи чаю, які так осягають світ за межами своєї оселі. Проте навіть я, хворіючи чи не маючи змоги вийти з квартири з якихось інших причин, вступаю в опосередкований тонкою площиною скла контакт з містом. Через вікна проникають у кімнату звуки і голоси Києва, через отвори в шибках і прозоре скло зранку в помешкання просочується світло, а ввечері достоту так само потрапляє в дім темрява. Скло вікон не нагрівається на сонці, і до нього приємно притулятися чолом, коли втомлений, хочеш плакати чи просто потерпаєш від головного болю. Постоявши так хвилину, охолодивши емоції чи позбувшись хоча б частинки втоми, я щоразу переконуюся в дечому – завжди, визираючи з вікна, я можу бути впевнена – місто за склом привітне і дуже моє, і воно завжди захистить, заховає і залишиться на моєму боці.


З найвищої гори над Дніпром, з дев’ятої колії Залізничного Вокзалу, з вікна будь-якої вулиці, з найменшої кав’ярні … Звідки завгодно – Погляд на Місто, щодня, о 23:15 на Радіо Київ