Варто зауважити, що серед освічених жителів Російської імперії фотографія у той час була справою вельми популярною. До європейських досягнень у цьому виді мистецтва Росія долучилася ще на самому початку його виникнення в 40-х роках ХІХ століття і разом з іншими країнами пройшла шлях від дагеротипії Ньєпса і Дагера та калотипії Талбота до повноцінного двоступеневого фотопроцесу, який широко використовується і нині, особливо в художній фотографії. Повсюди в містах і містечках країни почали з’являтися «художні кабінети» — «дагеротипні», а згодом і «фотографічні заклади». Швидко виросли й власні майстри фотографічної справи, яких невдовзі визнав увесь світ. До речі, саме російський фотограф Сергій Левицький іще в 1851 році став першим у світі володарем золотої медалі, присудженої за серію фотографічних робіт (це були портрети і групові знімки великого формату) на Всесвітній виставці в Парижі. З п’ятдесятих років ХІХ століття в Росії постійно виходило кілька журналів, присвячених фотографії, вітчизняні дослідники та інженери зробили помітний внесок у розвиток фототехніки (використання шкіряного міху в об’єктиві, запровадження шторного затвору, автоматичне регулювання витримки з допомогою селенового фотометра й багато іншого), а 1878 року в Імператорському російському технічному товаристві навіть було відкрито П’ятий (фотографічний) відділ, основним завданням якого було поширення фотографічних знань серед жителів країни. Одне слово, вже на кінець ХІХ століття в країні достатньо інтенсивно розвивалася фотосправа і утворилося коло зацікавлених нею людей.

Певна річ, багато серед них було і молоді, особливо студентської. До таких захоплених фотографією молодих людей належав і студент сільськогосподарського відділення Ризького політехнічного інституту Микола Петров. Майже з самого початку його занять фотографією все вказувало на те, що вона для нього стане більше ніж просто захопленням. Недарма ж іще студентом у 1896 році на виставці в Ризі він отримав золотий жетон — свою першу нагороду за фотороботи. Після закінчення інституту Петров з 1900-го до 1903 року «вдосконалювався в науках» у Німеччині, причому не лише за здобутим там фахом, а й у галузі фотографії.

Після приїзду до Києва М.Петров швидко долучається до фотографічного життя міста і невдовзі стає одним із тих, хто визначає його пульс. Доречно буде зауважити, що і до його входження в спільноту київських професіоналів і аматорів фотографії воно було достатньо інтенсивним. Варто нагадати, що перший «фотографічний заклад» І.Гуковського в Києві з’явився ще 1844 року, а в 1904 році, коли до міста приїхав Микола Петров, тут працювало вже 44 фотоательє, одна фототипія і три фотоцинкографії! В Києві проводилися виставки, видавалися фотоальбоми краєвидів України та її міст і фотографічні поштові листівки різноманітної тематики. Саме в Києві місцеві майстри В.Воюцький і О.Рудковський видали перший у країні фотокалендар.

Отже, Микола Петров, який на той час уже був відомий своїми фотографіями та статтями не лише в Росії, а й за її межами (у 1904 році він отримав звання члена-кореспондента Фотографічного товариства в Карлсруе), у київському фотографічному середовищі був прийнятий як свій. Цьому сприяло й те, що фактично відразу після влаштування на роботу в КПІ він почав читати лекції та вести практичні заняття з фотографії — першим у вищих навчальних закладах Росії. Пізніше цей перший загальний курс з фотосправи розвинувся в кілька спеціалізованих: у різні роки в різних навчальних закладах Петров викладав «Історію фотографії», «Енциклопедію фотографії», «Практичну фотографію», «Технічну фотографію», згодом — і «Фотокінолабораторію». Крім того, в перший же рік своєї роботи в КПІ він узявся створювати при Механічних майстернях інституту спеціальну фотографічну лабораторію, яку невдовзі було визнано однією з найкращих у країні. По якімсь часі тут не лише отримували практичні навички студенти, а й проводилася значна науково-дослідна робота, результатом якої стало розроблення нових методів дослідження речових доказів із допомогою їх фотографування для потреб судової експертизи в інфрачервоних, ультрафіолетових та рентгенівських променях; технології прочитання вицвілих, стертих або витравлених написів тощо. Таким чином завдяки М.Петрову більш ніж на два десятиліття Київський політехнічний інститут став центром розвитку фотографічних технологій в Україні

Варто зазначити, що з Німеччини Микола Петров привіз не лише визнання колег по фотосправі, а й неоціненний досвід роботи в різних техніках — озотипії, бромойлі, вінтажі, пігментному друку тощо. Осівши в Києві, Микола Олександрович активно працює і як фотохудожник, і як теоретик художньої фотографії. Він чітко розрізняє дві складові фотографії — мистецьку й суто прикладну, гармонійно поєднуючи обидві у практичній діяльності й теоретичних розвідках.

Саме Петров став одним із піонерів і головним ідеологом вітчизняного пікторіалізму (від лат. pictus — писаний фарбами та англ. Pictorial — мальовничий) — напряму фотомистецтва, який зародився на Заході наприкінці ХІХ століття. В основі його лежав принцип самоцінності зображення, критерієм художньої вартості — відповідність уявленням про прекрасне, а одним із головних джерел — знахідки художників-імпресіоністів та представників деяких інших художніх течій. Утім, прискіплива увага до форми й акцент на красі об’єктів зйомки не ставали на заваді змісту робіт, недарма ж М.Петров відомий насамперед як тонкий майстер психологічного портрета.

Кілька десятків його робіт, які збереглися до сьогодні, свідчать про високе художнє обдарування автора, його надзвичайно розвинене почуття прекрасного і тонкий естетичний смак. Принагідно уточнимо, що в даному разі йдеться про авторські відбитки, зроблені Петровим з використанням різноманітних спеціальних технік друку, бо з одного й того ж негатива можна отримати абсолютно різні позитивні зображення — все залежить від рівня майстерності автора і техніки, яку він застосовує.

Історики вітчизняного фотомистецтва одностайно вважають Миколу Петрова новатором: саме він першим у вітчизняному фотомистецтві почав застосовувати об’єктив типу «монокль», тобто однолінзову систему, яка дає можливість досягати особливої живописності зображення завдяки «м’якій», трохи розпливчастій промальовці деталей.

У 1906 році М.Петрова було обрано головою Київського товариства фотографів-аматорів «Дагер». Цю посаду він обіймав до 1912 року. Товариство об’єднувало спочатку любителів фотографії лише Києва, а згодом — Київської та інших губерній Південно-Західного краю Російської імперії. За його головування Товариство «Дагер» стало відомим в усьому світі, адже фотороботи його членів неодноразово визнавалися найкращими на виставках, які проводилися не лише в Росії, а й далеко за її межами.

М.Петров був добре знаний не лише як фотохудожник, дослідник і викладач — він мав високий авторитет і як теоретик фотомистецтва. Його статті і книжки можна розділити на дві групи: перша — ті, що стосувалися фотохімії та нових технологій фотографування і друку; друга — праці, присвячені художнім проблемам фотомистецтва та історії фотографії (останніми, до речі, послуговуються і цитують дослідники і сьогодні). Друкувалися його роботи регулярно. Мало того, кілька років він навіть був співредактором і водночас керівником художнього відділу московського журналу «Вестник фотографии». Про стиль його статей уже в наші дні відгукнувся відомий російський фотохудожник Георгій Колосов: «…вражає сама мова, якою писалася не лише критика, а й технічні статті… І абсолютний блиск — тексти Миколи Петрова про пікторіальну фотографію»… Писав і видавався він, до речі, кількома мовами і всіляко пропагував вітчизняну фотографію за кордоном: у 1912 році, крім статей, видрукував у Німеччині книжку «Художня фотографія в Росії», у 1913-му — в Англії «Пікторіальну фотографію в Росії».

У 1916 році М.Петрова відрядили в розпорядження Кабінету науково-судової експертизи при прокурорі Київської судової палати. Після революції і до 1934 року він працював у Науково-дослідному інституті судових експертиз, де очолював спочатку секцію, а згодом відділ фотографічних досліджень. Проте не полишав і викладацької роботи: до 1920 року читав спеціальні курси в КПІ, з 1921-го по 1923-й — у новоствореному Київському фотографічному інституті, потім до 1930 року — на теакінофотовідділенні Київського художнього інституту, а з 1930 року — в Київському державному інституті кінематографії, отримавши звання професора.

Менше відомі його тогочасні художні роботи. Пояснюється це просто: пікторіалізм не вписувався в запропоновану радянською владою систему художніх координат.  На перший план у два пореволюційні десятиліття вийшло репортажне фото, в роботах фотографів всіляко вітали піднесений настрій трудових звитяг і переможного революційного поступу. Пікторіалістські рефлексії відверто дисонували із загальним ладом картини світу, що його з допомогою мистецтва намагалися витворити в Країні Рад тодішні ідеологи. Художні пошуки та естетські знахідки залишалися «для душі». У 1936 році Миколу Олександровича розбив параліч, про роботу вже не могло бути й мови. Помер він у 1940 році…

Показово, що жоден із радянських архівів чи, тим більше, музеїв, не виявив інтересу до творчого спадку знаного професора і фотографа.

Багато років про Миколу Петрова та його творчість в СРСР майже не згадували. Інколи його ім’я виринало в якихось спеціальних працях, присвячених історії вітчизняної фотографії, але здебільшого лише в переліку відомих фотомитців дореволюційного періоду. Практично всі роботи Петрова вважалися втраченими, теоретичними ж його розвідками мало хто цікавився. І тільки в 90-х роках минулого століття почали з’являтися згадки про нього. Але минуло ще кілька років, перш ніж любителі фотографії змогли побачити його роботи. Спершу їх включали в колективні експозиції фотомайстрів першої половини ХХ століття, а в 2004 році вперше було організовано і його персональну виставку. На ній експонувалися твори, які три чверті століття зберігалися в сімейному архіві Ольги Іванівни Шмальгаузен, доньки видатного українського зоолога-морфолога академіка І.Шмальгаузена і родички М.Петрова. До речі, її чарівний портрет у півторарічному віці, зроблений майстром у 1912 році, теж був серед експонатів. Шкода лише, що виставка ця відбулася не в Києві, а в Москві…