Ювелір книжкової графіки

Малює без диплома – «для себе маленького»

Владислав Єрко – художник бездипломний. Не захистився в Поліграфічному інституті з принципу, вважав, що там не вчили ілюстрування. Утім, членом Спілки художників був вже на другому курсі. Зрештою, нікому й на думку не спадало питати його про диплом. Навпаки, сьогодні він – знахідка для видавництв, які з ним працюють. Хоча треба сказати, що й матеріал для ілюстрування йому трапляється, прямо скажемо, не найгірший: Кастанеда, Бах, Свіфт, Гофман, Кальвіно, Гоголь, Керол, Умберто Еко, Розендорфер, Голдінг, Коельо, Екзюпері, а тепер ще й Шекспір.

В якомусь сенсі Єрко – самоук, хоча він із вдячністю розповідає про свого учителя в графіці – словацького художника Альбіна Бруновскі. Втім, попри художні впливи, Єркова фантазія вочевидь має власне коріння.

До семи років Владислав жив у селі під Києвом у бабці, й світ природи був його власною та цілком реальною казкою. «Я дуже сумую за собою в три роки, коли світ як калейдоскоп складався так, як мені хотілося. Дивися на хмари скільки хочеш і придумуй собі, хто на них живе…». Можна сказати, що Єркові малюнки – це відгомін туги за дитинством, а можна припустити, що він перебільшує свою дорослість. Але, мабуть, найкраще магію своїх ілюстрацій пояснює словами Екзюпері сам Єрко: «Я малюю для себе маленького».  

Художник-талісман

Початком Єркової слави був Кастанеда. І зовсім не містичним: «Коли надворі якийсь глухий 1991-й, а в тебе немає ні грошей, ні замовлень, раптом тобі трапляється Юра Смірнов (директор «Софії». – Авт.), і просить намалювати обкладинку до «Вчення дона Хуана»…

Кастанеда Єрка справді вразив: «Я до того виховувався на всіляких кафках з гессе, а він озвучив тонкі зв’язки, які в дитинстві відчуваєш майже як матеріальні. З віком здатність їх відчувати кудись зникає…».

Схожа історія була й із Коельо. «Алхіміка» видавали, перекупивши права у російського видавництва, яке з Коельо провалилося. Від Єрка очікували лише обкладинок, і він довго вмовляв Смірнова на внутрішні ілюстрації… Сьогодні Смірнов вмовляє Єрка: «Зараз виходить серія книжок, яку можна було б спокійно оформити без участі Славка. Але він для нас як талісман. Просимо: «Славко, намалюй хоч щось, ну хоч постав розчерк пера». Віримо, що його ілюстрації приносять удачу».

ГеніальЄрко й «тиран Малкович»

Свого часу Єрко обходив київські видавництва, пропонуючи малюнки, що згодом увійшли до «Снігової Королеви» та «Казок Туманного Альбіону». Українські видавці реагували скептично: «народ нє поймьот», і радили бути простішим. Сьогодні, коли Єрко і директор «Абабагаламаги» Іван Малкович раз і назавжди знайшли один одного, художник дозволяє собі висловлювати багатьом видавцям все, що про них думає: «Наші дитячі видавці – це «країна вічнозелених помідорів». Нічого не знають, не їздять на міжнародні ярмарки, щоб розуміти, що відбувається в дитячій ілюстрації, і вважають свої жахливі смаки достатніми, аби визначати, що дитині цікаво, а що ні». І не те, щоб Єрко знахабнів від слави, – він просто не зносить жлобства, а також добре знає, що діти сприймають світ значно глибше й цікавіше, ніж дорослі: «Я в п’ять років шалено любив Пікассо й розумів його краще, ніж зараз. У видавцях вже вмерла та людина, котра б оцінила хороші ілюстрації». В Івані Малковичі така людина не вмерла, і Єрко з нею одразу порозумівся. Вони друзі, і один з проявів такої дружби – взаємна міфотворчість.

Єрко на презентаціях розповідає дітям, що коли оформлював «Гаррі Поттера», то «тиран» Малкович тримав його на голодному пайку й за кожного намальованого персонажа давав по канапці, а поет Малкович використовує свій літературний талант, вправляючись на «зручному» Єрковому прізвищі: «Він може бути прем’Єрко, фокстер’Єрко, гондольЄрко, В’Єрко-Сердючко, Нью-Єрко, але найохочіше відгукується на геніальЄрко».

Ну, це – «любовна лірика», бо сам Єрко не страждає від нападів марнославства, радше навпаки: «Я роблю нормальну попсову ілюстрацію, не наповнену умовностями чи складною стилістикою. Іноді ловлю себе на тому, що я примітивний, нецікавий. Не можу дивитись на «Снігову Королеву», ця книжка мені здається верхом несмаку. Для мене задоволення – сам процес малювання. В завершеній роботі нічого, крім купи недоліків, не бачу. І з роками це все тяжче.»

Попса без кучерявостей

Він малює так, як хоче, нічого не «маючи на увазі». А якщо магія його малюнків навіє комусь пафосний настрій, то він розтрощить його самоіронією. «Не люблю, коли митці базікають про трансцендентність. Якщо всі ці фігові картинки, які я нашмаляв, були інспіровані «згори», то я з цим не погоджуюся». Втім, зв’язку своєї творчості з тим, що «нагорі», Єрко таки не відкидає: «Я в самозамилуванні відчуваю майже фізичну загрозу, що хтось згори зараз тюкне по голові й скаже: ти нездара, і все, що ти малюєш – це суцільний несмак, покаже мені роботи, які я люблю, вкаже на різницю, й буде правий».

Сьогодні Єрко може собі дозволити працювати над ілюстрацією стільки, скільки потрібно, – на велику книжку йде 1,5-2 роки. Йому не цікаво доводити комусь, що «все це малюється руками» (до речі, з допомогою великої лупи, яку використовують для роботи графіки). Художник не відкидає можливостей комп’ютера, завдяки яким «фарба ніколи не закінчується, а невдалий штрих завжди можна «скасувати», але після низки експериментів віддає перевагу живому контактові з папером.

Час від часу у Єрка виникає внутрішня потреба у чорно-білій графіці, яку він називає «чорнухою». У результаті дитяче видавництво «Абабагаламага» сьогодні готує до друку «Гамлета». У Єрковій інтерпретації шлях до цієї метаморфози виглядав так: «Я Малковича розвів на чорнуху. Ходив і під носа собі бубонів: «Як я вже задовбався малювати снігових королев!.. Іване, я хочу чорнухи!» Він каже: «Єрчику, ну що ти хочеш?» Кажу: «Бодлера!» А він: «О, Боже!..» Але тут з іншого боку підрулив Юрій Андрухович зі своїм чудовим перекладом «Гамлета», і вдвох ми його вломили».

Утім, Єрко, здається, «вломив» обох своїх видавців: езотерично-філософська «Софія» теж готує видання «Гамлета» (переклад Лозинського й англійський оригінал), і теж з Єрковими ілюстраціями.

Людина-оркестр 

Владислав може годинами розповідати про своїх друзів. Втім, окрім хороших людей, він також не цурається хороших кіна, музики й книжок. Куросава, Грінуей, Бергман, Антоніоні, Ланг, Мурнау – одиниці з переліку кращих імен світового кінематографа, що окупували півстіни стелажів для DVD у нього на кухні (стіни інших кімнат віддані книгам). Щодо вишуканості свого смаку звично іронізує: «Я вважав, що смаку в мене більше, коли його зовсім не було. В 20 років взагалі був певен, що є вінцем творіння. Щоправда, десь у цьому віці почав розуміти, що Тарковський і Параджанов, – це «інше кіно».

Музика – супутній потік для його творчості, й за роботою Єрко найбільше любить слухати джаз, хоча сьогодні, окрім Біла Еванса чи Кіта Джарретта, його не менше надихають Бах, Гендель, Букстехуде, Вівальді.

В літературі, як і в житті, йому з роками все менше подобається стьоб і все більше тягне до глибини та простоти. Він, як вперше, захоплюється актуальністю «Обломова» й зачитується щоденником Марка Аврелія «Наодинці з собою», переконуючись, що за останні пару тисяч років люди не надто змінилися.

 Магазин і ресторан замість гонорару

Якби провести дослідження, авторські права якого українського художника найчастіше порушують, чи то пак крадуть сюжети й персонажів, то Єрко, мабуть, посів би в такому переліку першість. Хоча, виявляється, подібні історії можуть мати й щасливий кінець.

Якось московська мережа ресторанів «Корчма Тарас Бульба» без дозволу взяла собі за логотип Єрків портрет гоголівського персонажа. Мережа розросталася – Єрків Бульба прикрашав ресторани по цілій Білокам’яній. «Тоді Малкович взяв мене під пахву, й ми пішли «махати прапором». Власник мережі Юра Бєлойван довго вибачався за непорозуміння та, щоб якось загладити свою провину, запропонував …відкрити філію «Абабагаламаги» у Москві. І відкрив. Сьогодні ми – почесні гості у його ресторанах».

Коли абабагаламажині книжки стали видавати за кордоном і Єрка остаточно наздогнала слава, ним серйозно зацікавилися великі західні видавництва. Але ставлення до художника з пострадянського простору виявилося специфічним. «Дзвонили з американського видавництва, запрошували приїхати «помалювати», пропонували якісь смішні гроші, а коли я зауважив, що, наскільки відомо, у них там зовсім інші розцінки, сказали: «Ну, ви ж навіть не з Росії!..». Я образився і, як дитина, дозволяю собі з цієї образи не виходити. Мене, звичайно, розслабляє існування Малковича, бо я розумію, що поки існує його видавництво, то у сфері дитячої ілюстрації буду працювати тільки з ним». 

Тож ми можемо теж не перейматися, що Єрка хтось зманить. Він для цього надто домашній – і дім його тут.

ТРОХИ СТАТИСТИКИ

Мальовнича Єркіана 

Створив ілюстрації до понад 50-ти книг. Найвідоміші: для «Софії» – 5 томів К. Кастанеди (1991-1993), серія книг П. Коельо (1999-2005), «Чайка Джонатан Лівінгстон» Р. Баха; для «Абабагаламаги» – «Крихітка Цахес» (1997), «Тарас Бульба» (1997), «Снігова Королева» (2000), «Аліса в Країні Чудес» (2001), «Казки Туманного Альбіону» (2003), «Мандри Гуллівера» (2005), «Сто казок» (у співавторстві – 2005).