Війна ось-ось мала завершитися, кияни не вимикали «радіоточок» (єдиного тоді дротового радіомовлення), аби не пропустити жаданої новини. Отак у ніч на 9 травня й почули повідомлення про підписання акту капітуляції нацистської Німеччини. Одразу ж здійнявся гучний радісний гамір: Перемога! Кінець війні!

Батько вихопив з кобури пістолет «ТТ» і кинувся на балкон, аби салютувати! На дворі — в нашому будинку та сусідньому першому «корпусі» — люди кричали: «Ура!»; всі, хто мав вогнепальну зброю, стріляли в небо з пістолетів, наганів, гвинтівок, ракетниць. Але наша мама вхопила батька за руку: «Не стріляй, ти повбиваєш Ганопольських!» То були сусіди поверхом вище, які нещодавно повернулися з евакуації та тепер так само завзято кричали з балкону: «Ура!»

Наступного дня ми з братом Георгієм, перебуваючи на гомінкому Євбазі (нині — площа Перемоги), побачили, як вгору по бульвару Т. Шевченка їхали американські тривісні вантажівки «студебекер» з вітчизняними 85-ми зенітними гарматами на причепі. Отже, ввечері буде артилерійський салют! Після визволення Києва, у нас, як і в інших столицях союзних республік та в тодішніх чотирьох містах-героях (Ленінград, Одеса, Севастополь та Сталінград), лунали артилерійські салюти на честь видатних перемог Червоної армії за часи війни. Цілком природно, такого дня салют мав бути особливо потужним: Перемога!

Увечері Георгій пішов на Софійську площу, бо саме туди прибув той артилерійський дивізіон, який ми бачили вдень. Гармати стояли на місці майже зруйнованого великого будинку на Володимирській, 19, підпаленого німцями при втечі із Києва восени 1943 року. Вікон там не було, тож будинок не міг би постраждати від залпів гармат. Софійська площа була повною, навколо — радісні та збуджені кияни. Десь перед восьмою годиною вечора обслуга розчохлила стволи гармат і підняла їх у небо — всі однаково довгою вервечкою. Настала 20 година. У темному небі з’явилися промені прожекторів, які зазвичай «акомпонували» салютам. Не стріляють. Люди зауважили: отже о 21.00 буде. Минула година — не стріляють. Немає поки що наказу! Отже: о 22.00. Настала й ця година — не стріляють! Зважте: ані транзисторних приймачів, ані мобільних телефонів тоді не було! За кілька хвилин по десятій ночі обслуга почала опускати стволи, зачохлила їх, загарчали «студери» (так їх у нас називали скорочено), і поволі дивізіон рушив з майдану під шалений свист і крики здивованих і обурених киян. І тоді з балкону будинку, що на розі вулиці Володимирської та Рильського провулку, 18/2, пролунали постріли якогось мешканця тієї кімнати — офіцера. Йому відповіли десятки пострілів у небо всі, хто мав тієї миті зброю. Отак кияни салютували на День Перемоги!

А наказу таки не було: знайдіть у бібліотеках газети тих днів — у наказі Верховного головнокомандувача генералісимуса Сталіна сказано одне: салютувати в «столице нашей Родины — городе Москве». Отак майже два останні роки війни переможні салюти гриміли і в Києві, але ж саме найголовнішого — 9 травня 1945-го — не було!

Тепер можна лише здогадуватися: то був недогляд авторів наказу (в стані ейфорії?) чи одвічна позиція Москви стосовно Києва — адже дехто там і досі вважає себе головним переможцем у минулій війні…

Киянам 9 травня 1945 року запам’яталося саме народним салютом, а не офіційним. Утім, і киян тих аж надто мало залишилося дотепер.

Перебуваючи під сильним враженням від побаченого, Георгій Малаков тоді ж зобразив олівцем нічну Софійську площу.

…Стосовно нашого дитячого будинку. Він був відкритий для дітей дошкільного віку на початку 1942 року разом з низкою інших таких закладів за розпорядженням Київської міської управи в окупованому нацистами Києві. Так-так: в окупованому нацистами Києві! І зробили це не німецькі окупанти (їх такі сентименти не цікавили), не більшовицькі підпільники (вони переймалися лише диверсіями, саботажем і листівками), а — українські патріоти з свідомої інтелігенції, яка з різних обставин залишилася в Києві. Інтелігенція була залучена до громадської справи порятунку киян членами похідних груп ОУН, які прибули до міста восени 1941 року. Тоді — в роки окупації — одною з важливих патріотичних справ уважалося врятувати дітей — майбутнє нації. В сиротинцях опинилися діти, чиї батьки або загинули обоє, або чий батько був на фронті, а вдома не було чим годувати дитину. 10 січня 1942 року від голоду й недолі померла наша бабуся, а мене віддали в дитячий будинок. Щойно братові виповнилося чотирнадцять, мусив піти працювати, аби не забрали до Німеччини. Так, жилося надзвичайно сутужно, холодно й голодно, але за тих умов для малечі це був порятунок. По визволенні всі київські дитячі будинки перейшли під державну опіку: передусім поліпшилось харчування — замість шматочка крихкого й сипучого ерзац-хліба ми отримували справжній хліб і не по одному шматочку. Супи перетворилися з прозорої юшки на густі, хоч і здебільшого пісні або заправлені американською тушонкою. Вже й на закуску інколи давали по два американські фініки кожному. Декого знаходили батьки, на святкові ранки до нас приходили військові, інколи фотографували, а ми ходили з концертами до сусіднього військового шпиталю, що містився в колишній школі на сусідній вулиці Фабричній (нині — вулиця Ісаакяна).

У ті травневі дні сорок п’ятого нашу старшу групу з дитбудинку запросили разом з вихователькою Вірою Костянтинівною Волохіною (діти ласкаво називали її Мусінькою) та музичною вихователькою Нелею Григорівною Кукловською виступити з концертом по радіо. Звісно, прямий ефір для таких передач не практикувався, тож нас мали записати в студії. Того дня нам дали випити по сирому яєчку кожному (до речі, вперше в житті!), щоб були чисті й дзвінки голосочки. Нас посадили на дно застеленого якимось рядном кузова вантажівки «полуторки». Дорогою ми стиха домовлялися між собою розповісти по радіо, що технічка Дуся Захарівна часом шмагає нас мокрою ганчіркою, витираючи по обіді столи — аби не крутилися під ногами. Такі от були маленькі горді правдолюбці. Поїхали вгору по Керосинній, потім — по Павлівській, Обсерваторній, Великій Житомирській — на вулицю Жертв Революції, 14, де містився Радіокомітет, і звідки велися передачі дротового радіо на увесь Київ. Тепер цей колишній прибутковий будинок на вулиці Десятинній, 8 населяють поважні посадовці. Ми піднялися на, здається, бельетаж, що був праворуч, і опинилися в кімнаті без вікон. Там стояли литаври, а під стіною — саморобний амфітеатр для хорового співу. Навпроти в товстій стені було вмуроване в два ряди глухе зеленкувате скло, за яким сиділи якісь тітоньки. Звичайно, ніхто з нас, вражених усім побаченим, й не згадав про намір поскаржитися на Дусю Захарівну. Втім, вона й пестила нас ласкаво, коли не заважали їй у роботі. Ми проспівали хором, прочитали почергово віршики. Нас хвалили. Запам’яталися лише два перші рядки з власного сольного виступу на тему дня:

«Победа! Какое великое слово!
Оно, как огонь, зажигает сердца!»

Ми дуже любили нашу завідувачку дитячого будинку Катерину Костянтинівну Кропивницьку та пишалися нею — особливо, коли дізналися, що за врятування дітей в роки окупації її нагороджено орденом «Знак Почета». Її портрет є у фотонарисі в часопису «Україна» №10 за 1946 рік. Наведемо повний текст того допису Б. Шмулевича, озаглавленого «Діти одного будинку»:

«Погляньте на цю здорову, життєрадісну дітвору! Це — вихованці київського дитячого будинку №1, яким керує досвідчена вихователька Катерина Костянтинівна Кропивницька. Дітей тут доглядають так, як можуть доглядати лише рідні матері. Теплий, зручний одяг, білосніжна білизна, зручні ліжка, регулярні прогулянки і сон на свіжому повітрі, чистота, охайність, пильний догляд. Тут немає «сиріт» — є діти, які втратили батьків, але не втратили батьківської любові, батьківського догляду і піклування. Іноді виявляється, що втрачені батьки — живі, і тоді мешканці дитячого будинку стають свідками зворушливих, незабутніх сцен. Артистку київського лялькового театру т. Пронічеву німці повинні були розстріляти в Бабиному ярі. Їй вдалося врятуватися, але зв’язок з власною дитиною вона втратила. Синові її, Віталію, було шість місяців. Тепер Пронічева знайшла його в дитячому будинку. Чотирьохлітнього сина знайшла тут і Марія Сапожнікова, що також втратила зв’язок із дитиною у вихорі подій воєнного часу. Знайшов свого сина у дитбудинку також інженер «Арсеналу» Рєзник».

Додамо: про все це докладніше йдеться у книжці спогадів автора цих рядків «Кияни. Війна. Німці» (видавництво «Амадей», 2010 рік). А Володимир Вікторович Пронічев (справжнє ім’я) і зараз мешкає в Києві.

Дитячий одяг, білизну й взуття надала тоді дружина президента США Елеонора Рузвельт. Між іншим, так само і для інших дитячих будинків та нинішньої Київської обласної лікарні (тоді — № 1).

Виховательками працювали Марія Петрівна Вітковська, Ольга Костянтинівна Галабутська, сестри Віра Костянтинівна Волохіна та Євгенія Костянтинівна Малакова, лікарем — Ольга Андріївна Коваленко, бухгалтером — Валентина Дем’янівна Македон. Це — ті імена й прізвища, які згодом занотував зі слів старших. Низькій уклін звитяжним жінкам!

Було й продовження: після виходу в світ фотоальбому «Київ. 1939—1945» (видавництво «Кий», 2005 рік) до автора завітала Наталя Македон — теж вихованка нашого дитячого будинку, де її називали по-домашньому, по-дитячому: Тута. Виявилось, що ця тендітна жіночка удвох з чоловіком Валерієм Петущаком у 1994—1998 роках здійснили навколосвітню подорож на власній яхті «Лелітка» під українським прапором. Про це — у книжці В. Петущака «Солоний гопак», виданій у Києві того ж 2005 року.

… А салютний дивізіон згодом розміщувався на святах на Парковій дорозі, за стадіоном «Динамо». І залпи гриміли понад широким дніпровським простором. Потім дивізіон розташовувався на Інститутській, 5 — попід стінами спаленого німцями ж колишнього Інституту шляхетних дівчат. На акварельному малюнку Георгія Малакова — салют на Інститутській 17 липня 1949 року з нагоди Дня авіації. Майбутній палац культури промкооперації ще стояв руїною, а на місці майбутнього готелю «Україна» екскаватором вивантажували у самоскиди уламки забудови цього кварталу, навмисне зруйнованого радянськими мінами на п’ятий день нацистської окупації Києва — 24 вересня 1941 року…