Таланти, підробки та шанувальники

 

Олександр Купрін у 1895 році сатирично зобразив якогось професора Маккароні — «підозрілу особу в потертому фраку, з лисою головою, нафабреними вусами та величезним кадиком», який береться за два роки зробити з київської панянки оперну зірку. Щоправда, невдовзі панянка переконується, що «і сам професор нецікавий, і учні в нього якісь всі підозрілі, і нудьга страшенна на уроках», а її татко взагалі бачить у сеньйорі Маккароні «італійського каторжника-втікача»…

 
За затвердження проекту пам’ятника Олександру II київські чиновники вимагали від архітекторів хабарі

Для еліти минулих часів відвідування оперних прем’єр було обов’язковим ритуалом. Оскільки театральний репертуар поповнювався новинками дуже часто, музичне мистецтво постійно перебувало в центрі громадської уваги. На початку минулого століття вітчизняна критика вже починала трохи сварити оперних співаків за прихильність до італійщини — йшлося про фетишизацію власне вокалу на шкоду акторській складовій. Російська школа проголошувала протилежний принцип: усе мало підпорядковуватись правді драматичної дії. Але водночас як професіонали, так і «підковані» глядачі не могли не визнати, що італійська система підготовки співаків, апробована багатьма поколіннями, справді дозволяла виробляти потужні, гнучкі, виразні голоси, якими заслухувалися меломани. Цим і пояснювалася спрямованість саме на італійську школу багатьох вокалістів-новачків, що мріяли про славу Баттістіні чи Патті.

 

 

 

 

 

 

 
Філіппі (Мишуга) — галицький «італієць»

Якщо вчитися вокалу, то тільки в італійського майстра — були переконані кияни. Тому заїжджі репетитори нерідко спекулювали на апеннінському походженні. Десятки «професоре» з Італії бралися за відповідну плату підготувати будь-якого охочого до оперної кар’єри. Переліки київських викладачів музики майоріли іменами на кшталт Коппіні чи Коррадіні, Лоренцо чи Ферреті. Характерно, що в різні часи тут можна було натрапити на свідомі переробки прізвищ музичних педагогів на італійський манер, коли чех Паноцький перетворювався на Паночіні, а бельгієць Еврар — на Еверарді. Та й наш земляк, тенор-галичанин Олександр Пилипович Мишуга (що кілька років був солістом у Київській опері) зробив від свого по батькові сценічний псевдонім Філіппі. Бренд «Італія» в музиці цінувався високо! Якщо говорити конкретно про Еверарді чи Філіппі, то вони були справжніми майстрами і цілком виправдали свої «підроблені» імена. Водночас, на жаль, чимало реальних італійців у гонитві за рублем паплюжили музичний престиж своєї нації.

 

Мігранти-естети

 

Чимало італійців на межі XIX-ХХ століть часом шукали кращого життя далеко від батьківщини. Економіка Італії в ті часи спиралася на нерозвинене сільське господарство. А населення зростало — на початку минулого століття там мешкало понад 30 мільйонів осіб. Це породжувало злидні і, як наслідок, масову еміграцію. Чимало італійців переселилися за океан, однак і в наших містах можна було зустріти неабияку кількість вихідців з Італії.

Тривалий час італійці, що проживали в Києві, користувалися послугами консульства в Одесі. Але на початку минулого століття посада італійського консула з’явилася і в Києві. Щоправда, протягом кількох років цю посаду обіймав пан з аж ніяк не італійським прізвищем — цукрозаводчик, мануфактур-радник Карл Фішман. Зате ім’я секретаря консульства, професора співу Антоніо Ромео не викликало жодних запитань.

Як і інші впливові нацменшини, італійці організували в Києві своє доброчинне товариство, що розмістилося в нинішньому Музейному провулку. Його скарбничим був згаданий вище професор Ромео, а обов’язки секретаря товариства певний час виконував представник сімейства Саля Роберто. Справді, у місті проживала італійська біднота, що потребувала філантропічної допомоги. Але цікаво, що навіть незаможні значною мірою жили художнім промислом.

Ось що згадував відомий співак-баритон Сергій Левик, чия вокальна кар’єра починалася до революції в місті на Дніпрі: «У Києві, де я довго жив, мешкало чимало італійських сімейств. За зовсім незначним винятком, це були бідняки-ремісники. Деякі з них займалися виготовленням з глини різних статуеток, попільниць, коробочок та інших дрібниць і торгували ними врознос.

Один такий «маестро-скульпторі» (майстер-скульптор) облюбував для своєї торгівлі місце на розі вулиць Фундуклєївської і Терещенківської й розташовувався зі своїм рундучком на тротуарі. Працював він досить незграбно, але покоївки та інший люд, не позбавлені естетичного устремління, охоче купували його вироби». Цього старого ремісника звали сеньйор Альберто Кампана. Він твердо окупував свій ріг, не підпускаючи туди конкурентів — обірваних італійських хлопчиськ. Одному найбільш спритному навіть підставив ніжку, і той розбив кілька гіпсових виробів, які збирався продавати. Хлопчик показово розридався, голосячи по-італійськи. Однак перехожі, що зібралися, в розраду накидали йому монеток, компенсуючи збитки, і той пішов щасливий, що викликало неабияку заздрість у старого.

Інший київський мемуарист, літератор Григорій Григор’єв запам’ятав вуличного скрипаля Антоніо Скарлатті, що мешкав у підвалі на Дмитрівській вулиці. Неаполітанець родом, він запевняв, що походить з прославленого сімейства італійських композиторів Скарлатті. Ще молодий Антоніо, який вражав своєю античною красою, входив до бродячого оркестру, зібраного з таких самих, як він, італійських голодранців. Але цей оркестр складався з двох скрипок, альта, кларнета, флейти та труби, а його репертуар містив досить складні класичні твори Моцарта, Россіні, Доніцетті…

Колоритні та чарівні вихідці з Апеннін пожвавлювали місцевий ландшафт. Однак на початку Першої світової війни, коли Італія опинилася в стані супротивників Росії, їхня кількість різко зменшилася. А в наш час і зовсім важко зустріти в Києві серед злиденних торгівців або вуличних музикантів людей з італійською зовнішністю.

 

Умивальники та підвіконня

 

Серед італійської діаспори були як бідняки, гнані нестатком, так і успішна, заможна публіка. Якщо багаті англійці або німці, що проживали в Києві, нерідко представляли тут великий бізнес своєї батьківщини, то з італійцями було дещо інакше: тамтешні підприємства (за винятком хіба що легкої промисловості) ще не готові були завойовувати російський ринок. Але діаспора з Апеннін зайняла зовсім особливу нішу. Італійці успішно робили гроші… на потягу до прекрасного. Вони були першими в тих сферах, у яких мали багатовікові традиції: у музиці, ліпленні й архітектурі, художніх роботах з каменю.

Серед щедрих дарунків, якими наділила природа італійську землю, не останнє місце займають кам’яні багатства. Досить згадати знаменитий каррарський мармур — білий, ніби він світиться, що став матеріалом для стількох шедеврів.

Багатий досвід розробок мармуру та інших будівельних каменів дозволив італійцям просунути свій товар далеко за межі Апеннін. Лідирували вони й на ринках південного заходу Російської імперії. Наочним прикладом може послужити оформлення Володимирського собору в Києві, завершене в 1896 році. Тут мармурові роботи були доручені італійській фірмі «Тузіні і Россі». Її власники — Антоніо Тузіні й Джузеппе Россі — мали базове відділення в Одесі, а в Києві створили філію. Замовлення, що дісталося ним, виявилося воістину ласим шматком: коли підбили фінансові підсумки будівництва собору, з’ясувалося, що фірмі «Тузіні і Россі» було заплачено близько 100 тисяч рублів за загальної вартості собору приблизно в 900 тисяч.

Видатне місце в «кам’яному» бізнесі Києва посідала фабрика «П. Я. Ріццолатті і сини». У її назві оригінально поєднувалися два найбільш ходові продукти закладу — «Фабрика пам’ятників і вмивальників». Але в цілому номенклатура фірми Ріццолатті була досить широкою. Клієнтам пропонувався «найбільший вибір усіляких пам’ятників: лабрадорні дрібно- і грубозернистого каменю (винятково своїх ламань), мармурові з каррарського, лукійського та інших мармурів, гранітні місцевих, фінляндських і шведських гранітів, залізні огорожі для могил, мармурові дошки для столів, підвіконь, умивальників тощо з каррарських, лукійських, веронських, французьких і бельгійських різних кольорів мармурів. Мармурові і гранітні сходи; продаж лабрадору та мармуру в сирому вигляді». Реклама закінчувалася гордовитим запевненням: «Фабрика за якістю товару та розмірами виробництва конкурентів не має», але водночас обіцяла відпуск продукції «за найпомірнішими цінами».

Кам’яний заклад Ріццолатті розташувався у дворі звичайної садиби в центрі Києва, на Великій Васильківській. Тут на замовлення домовласника-фабриканта було збудовано дохідний будинок, перший поверх якого займав магазин фірми, а в затиллі — великий житловий флігель. Зрозуміло, маючи вдосталь будівельного каменю, Ріццолатті вимостив у цих будинках усі сходи та підвіконня з білого мармуру. Це не означає, що матеріал привозили неодмінно з Каррари. Петро Якович цікавився й ближніми каменоломнями, проводячи чимало часу у своєму маєтку в Коростишеві, біля якого є поклади мармуру. У Коростишеві він і помер у 1910 році. Батьківську справу успадкували сини Фердинанд і Яків.

У місті були відомі й інші кам’яних справ майстри з італійськими прізвищами. Один з них — Андреа Скьявоні, що виготовив колону-постамент для невеликого пам’ятника Пушкіну на площі Слави, — у 1902 році поступився своїм підприємством компатріотові Вікторові де-Веккі. А після його смерті значне виробництво надгробних пам’ятників з мармуру, лабрадориту та граніту очолила невістка Надія де-Веккі. Її фабрика була розташована на розі нинішніх вулиць Боженка і Тельмана неподалік Байкового кладовища, на яке надходила значна частина виробів фірми. Окремі монументи виробництва вдови де-Веккі вціліли дотепер. На жаль, сама вона не була удостоєна надгробка: її розстріляли більшовики в жорстокому 1919-му…

 

Скульптор химер

 

 
Леви Е. Саля як і раніше стережуть Національний художній музей

Якщо уважно придивитися до скульптури поруч зі знаменитим будинком Городецького на Банковій вулиці, де цариця звірів б’ється з царем птахів, то можна прочитати продряпаний у бетоні автограф автора багатьох статуй на фасадах та в інтер’єрах будинку: «E. Sala 1902». Ім’я цього самого майстра написано й на цоколі колони будинку нинішнього Нацбанку на Інститутській. Та й інші популярні київські будівлі межі XIX-XX століть теж важко собі уявити без оформлення скульптора з італійським прізвищем — костьол, Національний художній музей, Оперний театр. Тим часом міланець Еліо Саля (1864-1920) потрапив до Києва майже випадково. Його запросили з Італії в Петербург оформляти великокнязівський палац на набережній Мойки. Там, у столиці, він довідався, що кияни затівають будівництво нового музею й бажають прикрасити його скульптурами. Дворічні роботи в Пітері добігали кінця, тому Саля про всяк випадок відправив до Києва свої ескізи і влучив у «десятку». Будівельна комісія вирішила, що вони найкращі.

Талановитий скульптор виявився на висоті своєї майстерності. Його горельєфний фронтон «Торжество мистецтва» на фасаді музею й величезні статуї левів з розпатланими гривами, виконані з бетону, дотепер викликають захоплення. Відтоді провідні зодчі міста, передусім Владислав Городецький, намагалися співпрацювати з ним (до речі, в оформленні будинку Городецького брав участь і брат автора статуй живописець Еудженіо Саля). Скульптор всерйоз влаштувався в Києві, почав викладати, обзавівся «художньо-скульптурною і декоративно-будівельною майстернями Елія Осиповича Саля». Але, схоже, після 1914 року залишив місто.

Тоді ж, на початку минулого століття, у монументальній пластиці Києва прогриміло ім’я Етторе Ксіменеса (1855-1926), уродженця Палермо, творця численних скульптурних пам’ятників на обох півкулях. Наприкінці 1910 року він переміг у конкурсі проектів величного монумента «царя-визволителя» Олександра II, завершеного в 1911-му. Буквально через два дні після відкриття цього пам’ятника в Київській опері був смертельно поранений прем’єр-міністр Петро Столипін. У зв’язку з його кончиною вирішили встановити в центрі Києва статую прем’єра — і знову першість у конкурсі отримав Ксіменес, що закінчив свій другий київський пам’ятник у 1913 році.

Обидва ці монумента давно знесено. Тим часом виявляється додаткова інформація, що проливає світло на такі успішні для Ксіменеса підсумки конкурсів. Відомий скульптор Наум Аронсон у своїх нотатках повідав, що саме йому спочатку зробили пропозицію підготувати проект пам’ятника Олександру II. Він показав кілька проектів, які сподобалися замовникам — членам комітету зі спорудження монумента. «Я отримав офіційне замовлення, — повідомив Аронсон, — підтверджений проханням зробити макет». Звісно, обумовили й суму гонорару. Однак наступного дня з Аронсоном зустрівся один із замовників генерал Л. і без натяків поцікавився: «Скажіть, а скільки буде нам?» Натяку на відкат Аронсон не зрозумів, подумав, що це жарт, попрощався й незабаром виїхав до Парижа. До обумовленого часу він зробив макет, відвіз його до Києва. Але несподівано було оголошено конкурс, переможцем якого став Ксіменес. І в його проекті Аронсон зі здивуванням дізнався про варіант композиції власного макета. З приводу італійця він висловився у своїх записах однією фразою: «Цей художник знав, скільки буде їм».

 

Римський профіль

 

На карті архітектурних пам’яток Києва досить помітним є італійський слід. Якщо XVIII століття представлене тут унікальною Андріївською церквою, спроектованою геніальним Бартоломео Растреллі у стилі бароко, то позаминуле століття відзначене кількома яскравими зразками класицизму.

З 1833-го протягом 15 років обов’язки київського міського архітектора виконував зодчий Людвік Станзані. Закінчивши Римську академію мистецтв Св. Йосипа, він займався приватною практикою в Італії, але отримав запрошення від графа Олександра Ланжерона попрацювати в Одесі. Присвятивши кілька років забудові «перлини біля моря», Станзані перебрався в інше мальовниче місто — Кам’янець-Подільський. Там він навіть був призначений губернським архітектором, однак незабаром очолив будівельну справу в «матері міст російських». Досі на Подолі, де стародавня архітектура менше постраждала від жорсткого натиску сучасного бізнесу, можна побачити невисокі, але виразні та гармонійні будівлі роботи Станзані.

 
Інститут шляхетних дівиць (на горі) – італійський проект

У забудовуваних ним кварталах архітектор задешево придбав неабияку садибу на вулиці Фундуклєївській (нинішня Хмельницького). Залишивши службу, італієць для власного задоволення займався малюванням, захоплювався колекціонуванням мінералів і монет. А незадовго до смерті, що спіткала його у 1872 році, бездітний Людвік Станзані розпорядився в заповіті продати ділянку з будинками і виручені гроші переслати до Рима на користь своєї alma mater (туди ж відправити й колекції), але частину їх виділити Київській Другій гімназії для започаткування стипендії імені Станзані.

 

 

 

 

 

 

 

 

 
Олександр Беретті

 

 
Вікентій Беретті

Ще вагоміше пролунало в Києві прізвище Беретті. Син професора механіки «з уродженців італійських націй» Вікентій Беретті, що народився у римському передмісті, став видатним петербурзьким архітектором, професором Імператорської Академії мистецтв. У 1837 році, вигравши досить представницький конкурс проектів Київського університету, він приїхав у місто на Дніпрі, щоб залишитися тут назавжди. Величний, урочистий корпус університету з потужною колонадою — одна зі знакових київських будівель. Той самий зодчий склав тут проекти Інституту шляхетних дівиць (пізніше відомий як Жовтневий палац) і Астрономічної обсерваторії. На жаль, смерть у 1842 році перешкодила Вікентію Івановичу реалізувати свої плани, однак його справу успадкував рідний син — молодий академік архітектури Олександр Беретті. Він не тільки завершив батьківські будівлі, а й сам створив у Києві такі помітні будівлі, як корпус Київської Першої гімназії на нинішньому бульварі Тараса Шевченка і Анатомічний театр (тепер Музей медицини), брав участь у проектуванні Володимирського собору. Олександр Вікентійович посідав не останнє місце в рядах київських домовласників: у різний час йому належали трактир з готелем на Бессарабці (де, до речі, зупинявся Тарас Шевченко), особняки на Володимирській та Інститутській, цілий дохідний комплекс на бульварі. Нині батько і син спочивають на Байковому кладовищі, а ім’я Вікентія Беретті носить вулиця на Троєщині.

 

 

post scriptum

33 потиличники

 

Для київського архітектора Олександра Беретті пік популярності і слави припав на 1840-ві роки. У цей період він отримував найбільш престижні замовлення, користувався прихильністю генерал-губернатора Бібікова, вважався незаперечним авторитетом. І ось такий соб%D