У радянські часи все, що писала «Правда», не підлягало сумнівам. А цей репортаж спершу прочитали ті, хто був на радянській території, включно з киянами, евакуйованими влітку 1941 року, — отже ті, хто не міг знати, що тут коїлося під час окупації. Як було не вірити? Та коли ця інформація у визволеному Києві дійшла до слуху тих киян, хто пережив окупацію, знав, а то й бачив все на власні очі, довелося їм прикусити язика, бо правда для них була зовсім іншою. Так, через два роки від початку війни, коли стався докорінний перелом в її ході, вже не всім хотілося згадувати виступ Сталіна по радіо 3 липня 1941-го, коли вождь закликав не залишати на окупованих територіях жодного кілограму збіжжя, жодного літру пального, жодного вагона. Наша земля мусила горіти під ногами ворога, а про те, що ми маємо залишати нашу землю й частину наших людей тимчасово, чомусь не йшлося; нібито ворог забирає її назавжди. Тому, читаючи ту «Правду», важко було збагнути, навіщо окупанти руйнували місто, в яке увійшли і в якому збиралися жити, навіщо вивели з ладу водогін, потрібний і їм самим, чому руйнували мости, які їм були конче потрібні для подальшого наступу на схід? Утім, брати під сумнів «Правду» ніхто не смів.

Нагадаймо: перед війною в столиці України мешкало 930 тисяч киян. З початком війни на фронт пішло 200 тисяч, на евакуацію виїхало 325 тисяч. З міста було вивезено основне обладнання промислових підприємств, найбільші матеріальні та культурні цінності, всі запаси продовольства. В Києві залишилося близько 400 тисяч мешканців. Коли після 70-денної героїко-трагічної оборони ворог ступив на вулиці Києва, залишені диверсанти вивели з ладу водогін та електропостачання, а 4-та дивізія НКВС й інженерні підрозділи 37-ї армії висадили в повітря мости через Дніпро, хоча по Ланцюговому мосту ще рухались останні відступаючі червоноармійці. І цю правду знали 400 тисяч киян, позбавлені на початку окупації продовольства, води, електрики — кинуті напризволяще радянською владою як непотріб, баласт війни. А потім 100 тисяч молодих киян окупанти вивезли на примусові роботи до Німеччини, ще понад 100 тисяч знищили у Бабиному Яру (з них — майже 40 тисяч євреїв), тож на час визволення в місті залишилося близько 180-ти тисяч корінних киян — тоді ще живих носіїв історичної пам’яті про те, як все було восени 1941 року насправді.

Оволодівши Києвом, німці перш за все повитягали з будинків вибухівку разом із радіокерованими пристроями, закладеними радянськими саперами та енкаведистами. Німці розмінували будинки уряду, Верховної Ради, штабу КОВО на Банковій, 11, НКВД на Володимирській, 33, музею Леніна (нині — Будинок учителя), Оперний театр тощо. Але вони не знали, що так само заздалегідь більшовиками заміновано Успенський собор та Хрещатик. Останній залишився майже безлюдним, бо спорожніли готелі та помешкання евакуйованої міської еліти. Їх, як і передбачалося, заселили новоприбулі окупанти. Отож, саме Хрещатик став вибухати на п’ятий день від початку окупації: за сталінськими настановами «наша земля горіла під ногами окупанта».

А тепер наведемо рядки з допису Ф. Гладка, вміщеного 21 жовтня 1941 року в газеті «Українське слово», що виходила в окупованому нацистами Києві:

«Перший вибух хмарою диму затьмарив ясний день. Полум’я охопило крамницю «Дитячий світ», яка містилася на розі Прорізної вулиці та Хрещатика. З цього почалося. Вибух чергувався за вибухом. Пожежа поширилася уверх по Прорізній вулиці й перекинулася на обидва боки Хрещатика. Вночі кияни спостерігали велику криваву заграву, яка не вщухала, а невпинно розросталася. Більшовики зруйнували водогін. Пожежу гасити було неможливо. В той час вогонь був господарем — він жер і знищував будинок за будинком. Згоріло п’ять кращих кінотеатрів, Театр юного глядача, театр КОВО, радіотеатр, консерваторія та музична школа, центральний поштамт, будинок міськради, два найбільші універмаги, п’ять найкращих ресторанів та кафе, цирк, міський ломбард, п’ять найбільших готелів («Континенталь», «Савой», «Гранд-Готель» та ін.), центральна міська залізнична станція (квиткові каси), Будинок архітектора та вчених, два пасажі, друкарня, 8-а взуттєва фабрика, середня школа, понад 100 найкращих крамниць. Загинуло багато бібліотек, цікавих документів, коштовних речей. Наприклад, у Київській консерваторії згорів великий орган і щось 200 роялів і піаніно. Навіть важко собі уявити та підрахувати величезні розміри цього нечуваного злочину совєтів!».

Вибухи й вогонь повністю знищили забудову Хрещатика: непарний бік від будинку №5 до Бессарабської площі, парний бік — від теперішнього майдану Незалежності до вулиці Богдана Хмельницького. Так само згоріло все дощенту на вулицях Інститутській (парний бік — до Ольгінської), на Ольгінській, Заньковецької, на теперішній Архітектора Городецького; Лютеранська — нижня частина, Прорізна (ліворуч — до Пушкінської, праворуч — до Паторжинського), Пушкінська — обидва боки від Прорізної до Богдана Хмельницького. Але Театр імена Франка не горів. У боротьбі з пожежею німецькі сапери підірвали кілька будинків, аби припинити поширення вогню. Палало так, що розпечене повітря носило над пасажем покрівельне залізо, як осіннє листячко. На початку вулиці Архітектора Городецького хідники перетворилися на дивну мозаїку: в розтопленому асфальті застигло бите вітринне скло, а кора на стовбурах липок з того боку, що звернутий до фасадів, по війні залишалася загорнутою всередину. Скільки там загинуло киян, ніхто й ніколи вже не дізнається… Коли догоріло, німці підірвали фасади кількох будинків на Хрещатику, які загрожували падінням та новими жертвами. Дотепер лишилася єдина наочна згадка про пожежу — фасад будинку на Хрещатику, 32: вогонь злизав гранітні перемички й маскарони над вікнами й вітринами.

Невгамовні підпільники 1 листопада 1941 року спалили будинок колишньої міської думи, що стояв на теперішньому майдані Незалежності. За цю безглузду більшовицьку акцію наступного дня окупанти розстріляли 300 заручників. А 3 листопада злетів у повітря Успенський собор — за 20 хвилин після того, як його залишив словацький президент Йозеф Тісо у супроводі генералітету й окупаційної влади. Запізнилися з вибухом!

Залишаючи Київ на початку листопада 1943 року, німці так само вдалися до тактики «випаленої землі»: згорів червоний корпус університету, колишній інститут шляхетних дівчат, низка великих капітальних будинків на Шовковичній, Володимирській, Великій Васильківській, Великій Житомирській, Саксаганського, Костьольній, Бульварно-Кудрявській, Львівській.

По війні Хрещатик розчистили від руїн, забудували заново й по-іншому, на сусідніх вулицях майже все спалене відремонтували. Але поголос про руйнування Хрещатика окупантами всіляко популяризувався аж до недавніх часів. Так, 1953 року «Вечірній Київ» писав, що Ланцюговий міст висадили в повітря німці в… 1941 році! Перед собою? І нові кияни вірили…