«Міське положення» 1870 року передало «завідування влаштуванням і утриманням» громадських садів, бульварів тощо муніципальному самоврядуванню. Основні зелені зони Києва перейшли в міську власність. При цьому доводиться визнати, що «батьки міста» не одразу відчули належну відповідальність за стан цієї справи. Сучасник згадував: «Тривалий час сади й місця, призначені під сквери, були в занепаді. У садах паслися череди корів і свиней, на траві лежали й спали юрби прочан і всякого бездомного люду; вцілілі чагарники слугували клоаковими місцями й заражали повітря своїми міазмами». Водночас зростали обсяги приватного будівництва, через що неухильно скорочувалося присадибне озеленення. Екологія готова була поступитися напору комерціалізації. Але тут, на щастя, серед міського керівництва знайшлися люди, здатні на реформаторські зусилля в цій галузі.

Сприятливі умови склалися у 1887 році. Саме тоді було обрано новий склад Міської думи й управи. Мером став Степан Сольський — людина освічена і небайдужа до громадських потреб. А при Міській думі було сформовано садову комісію, до складу якої увійшли відомі муніципальні діячі: лікар, професор університету Євген Афанасьєв, цукрозаводчики й філантропи Лазар Бродський, Федір Терещенко, підприємці Яків Бернер, Микола Чоколов, військовий інженер Михайло Фабріціус та інші; очолив комісію член міської управи, архітектор Володимир Ніколаєв. Такий авторитетний склад комісії дозволив одразу «пробити» у думі значні асигнування з міського бюджету на утримання садів і скверів. Тільки протягом 1888-1890 років на ці потреби місто відпустило близько 120 тис. крб — досить солідна сума, що дозволила обнести муніципальні сади й сквери надійною огорожею й організувати біля них охорону. Так, саме в такий спосіб спочатку можна було хоч почасти захистити громадські насадження від вандалізму городян.

Тоді ж під розвиток зеленого господарства підвели солідну методичну основу, розроблену фахівцями. Так, співпрацювати з комісією запросили Олександра Осипова — юриста, члена окружного суду і водночас ученого садівника, члена Імператорського Російського товариства садівництва. За рекомендацією Осипова у лютому 1888 року на посаду міського садівника призначили Івана Жуковського — відомого знавця цієї справи, який здобув чималий досвід в уманському «Царициному саду» («Софіївці») та в Імператорському Ботанічному саду в Петербурзі. У Києві створили сприятливі умови (зокрема й матеріальні) для виховання кадрів тодішнього «зеленбуду»: місто забезпечувало їх службовим житлом, заохочувало сумлінну роботу.

 

Упоряджений хреститель

Відтоді вдосконалення наявних і влаштування нових садів і скверів здійснювали системно, за ретельно розробленими проектами. Садова комісія домагалася того, щоб темпи озеленення не поступалися темпам будівництва.

Приміром, наприкінці ХІХ століття до невпізнанності змінилася Володимирська гірка. Пам’ятник князеві Володимиру, відкритий у 1853 році, тривалий час стояв на голому схилі, оточений лише поодинокими деревами. Але починаючи з 1895-го садова комісія вжила заходів для благоустрою й інженерного забезпечення місцевості, терасування, дренажу тощо. У підсумку вийшов затишний, надзвичайно мальовничий парк із викладеними цеглою доріжками й сходами. Було обладнано чайний павільйон, фонтан, альтанки, 70 лав, металеві огорожі, відхоже місце. Все це обійшлося міському бюджету в порівняно помірну суму — 14 129 крб 50 коп.

Великий парк вдалося влаштувати на колишній околиці міста — Шулявці. Приводом до цього стала столітня річниця від дня народження Олександра Сергійовича Пушкіна, яку активно святкували 1899 року в усій Російській імперії. Тодішній голова садової комісії Станіслав Ромішевський переконав міське керівництво в доцільності відзначити ювілейну дату заснуванням Пушкінського парку. Культурно-ідеологічні міркування виявилися такими вагомими, що пересилили навіть заперечення деяких гласних Міської думи, які вважали, що землю буде вигідніше продати під забудову. Більшістю голосів дума відвела під парк цілих 58 десятин (понад 63 га) і ухвалила щороку відпускати на його потреби 3000 крб. Проект Пушкінського парку розробив міський садівник Жуковський. Були передбачені різноманітні можливості благоустрою й активного дозвілля: алеї для прогулянок пішки й кінними екіпажами, велика площа для народних гулянь, майданчики для дитячих ігор і занять спортом, різні павільйони, буфет, кондитерська, альтанки, ставок, фонтани тощо.

Керівна верхівка міста перейнялася розумінням необхідності озеленення. Попри «будівельні лихоманки» і неухильне подорожчання землі, систематично вдавалося викроювати місця для нових насаджень. На зелені зони перетворювали, скажімо, ті частини вулиць і площ, які виявлялися поза вуличним рухом. Практикувалося використання під сквери територій скасованих ринків, закритих канав або спланованих ярів.

 

Місто торгувало сіном

Все ж таки доводиться визнати, що в середовищі міських діячів були й опозиційні настрої. Деякі «матеріалісти» готові були принести паркові оазиси в жертву іншим міським потребам. «Як відомо, — зазначав на початку минулого сторіччя Станіслав Ромішевський, — всередині міського поселення, і особливо в центральних частинах міста, вже майже немає вільних міських місць. Тому, щойно постає питання будівництва якоїсь нової суспільної споруди, керівники цієї справи опиняються у вкрай скрутному становищі відшукати відповідне місце й мимоволі звертають свої погляди на міські сади, бажаючи скористатися їхньою територією для своїх, зрозуміло, завжди досить поважних і високих цілей.

Садовій комісії вартувало неодноразово великих зусиль відстояти міські сади від забудови». Один спритний ділок навіть запропонував місту чималу орендну плату за те, щоб на місці частини алеї Бібіковського бульвару біля Бессарабки (нинішній бульвар Тараса Шевченка) влаштувати музей воскових фігур. Все ж таки в переважній більшості випадків паркова зона зберігала свої кордони. У 1902 році новообраний склад Міської думи, за пропозицією гласного Миколи Стороженка, навіть оголосив територію міських садів і скверів недоторканною протягом усієї своєї каденції.

В основі такої свідомості лежав конструктивний підхід прихильників озеленення, які вишукували всілякі способи мінімізувати власні витрати. Приміром, при благоустрої Володимирської гірки були враховані масштабні роботи із забудови так званої садиби Меринга біля Хрещатика, які відбувалися саме в цей час. У «садибі Меринга» потрібно було зняти великі обсяги грунту, і цю землю одразу вивозили на Володимирську гірку для підсипання схилів і формування нових терас. А щоб без зайвих витрат засадити деревами Пушкінський парк, місто залучило до цієї справи сотні школярів, провівши в жовтні 1902 року дитяче «свято деревонасадження».

Знову ж таки з метою економії садова комісія наймала в паркові сторожі осіб з ремісничими навичками, здатних самостійно лагодити інвентар і виконувати дрібний ремонт будівель. З ініціативи тієї ж комісії влаштували склад різних будівельних матеріалів, які залишалися після розбирання великих міських споруд, але ще могли згодитися для садових будівель — павільйонів, альтанок, теплиць. Нарешті, місто реалізовувало сіно, лозу для плетива, а також саджанці з міських розплідників.

Розплідники ці були влаштовані саме для того, щоб уникнути зайвих витрат на покупку саджанців у приватних фірм. Найстаріший розплідник діяв на території міської Олександрівської лікарні (втім, у міру розвитку лікарні він поступово згортав свою діяльність). Інший, з добре обладнаними теплицями, був розташований на периферії Царського саду. Ще один влаштували у 1896 році в так званому Обсерваторному яру (нині вул. Юрія Коцюбинського), а останній з них примикав до Пушкінського парку.

 

«Золоте» листя

Однак ще відчутнішим аргументом навіть для найбільш затятих прагматиків на користь озеленення міста було надання муніципальних парків і паркових споруд в оренду за пристойні гроші. Чи не найвідомішим прикладом такого використання «зеленої зони» став розважальний заклад «Шато-де-Флер» («замок квітів») на місці сучасного стадіону «Динамо» ім. В. В. Лобановського. Ще 1862 року частину Царського саду відвели для приватної оренди під театральні видовища. Тут влаштовували легкі дерев’яні павільйони, естраду, буфети, зальні приміщення. Їх будували або на міські кошти, або за рахунок орендарів — в останньому випадку контракти оренди передбачали після закінчення її терміну перехід будівель у власність міста. Заклад «Шато», який з часом здобував чимдалі пікантніший відтінок у зв’язку з культивуванням тут вар’єте, фарсових спектаклів тощо, приносив неабияку вигоду його власникам, а ті акуратно сплачували місту орендну плату (в 1902 році вона становила 5000 крб на рік).

Прикладом ще масштабнішого використання міської паркової території на орендних засадах став Купецький сад (пізніше Хрещатий парк). Це місце «наприкінці Палацового саду біля Хрещатика» у 1867 році з дозволу царя Олександра ІІ надали в користування закладу штучних мінеральних вод. Незабаром тут, над Володимирським узвозом, спорудили дерев’яні павільйони «мінерашок». Але в міру розвитку залізниці, що спростила поїздки до кавказьких та інших природних мінеральних вод, київський заклад занепав.

І 1880 року садибою мінеральних вод (яка з 1871-го була міською власністю) почали користуватися Київські купецькі збори. Заможні орендарі перетворили Купецький сад не лише на зразкове місце відпочинку, а й на популярний центр культури, споруджуючи тут на свої кошти суспільні будівлі. Найвідоміша з них — це кам’яне клубне приміщення з чудовим залом (сучасний корпус Національної філармонії), побудоване за проектом архітектора Володимира Ніколаєва у 1882 році. Київські негоціанти охоче користувалися його буфетом і приміщеннями для гри в карти, а зал уже від імені Купецьких зборів здавали в найм під різні концерти й представницькі форуми.

У 1890-ті роки той самий Ніколаєв створив у глибині саду невелике містечко зі стильних, щедро прикрашених різьбленням дерев’яних будівель — літній клуб зі сценічним майданчиком, літній театр, відкриту естраду тощо. На високому рівні був і загальний благоустрій Купецького саду: зручні алеї, оглядові майданчики з розкішними краєвидами, електричне освітлення, у центрі — велика клумба, прикрашена скульптурою Аполлона… Купці та інші гості саду купували квиточки, а місто акуратно отримувало від Купецьких зборів 10 000 крб орендної плати на рік.

Зовсім унікальним зразком використання орендарями території міського парку стала панорама «Голгофа» на південному схилі Володимирської гірки. Раніше цей невпорядкований краєчок гірки біля Трьохсвятительської вулиці міг згодитися хіба що під якісь невибагливі балагани; вітер розносив звідси пил по всьому Хрещатику. Але після того як Міська дума надала цю ділянку дворянинові Івану Замараєву для будівництва павільйону панорами «Розп’яття Христа» («Голгофа»), він почав приносити в бюджет півтори тисячі щорічно. А власники панорами завдяки своїй заповзятливості «відбивали» ці гроші за лічені тижні.

Були й інші, скромніші джерела муніципального доходу — приміром, плата за оренду в парках міських кіосків для продажу чаю, сельтерської (газованої) води й газет. Загалом, «пустивши в оборот» найласіші паркові ділянки, садова комісія не лише покривала всі свої витрати, а й забезпечувала на витрачений капітал прибуток на користь міста близько 7,5% на рік. На ті часи — цілком пристойний рівень рентабельності!

 

Підозрілий рай

Приклад ефективної оренди міської землі під куточки дозвілля спонукав і приватних інвесторів створювати в Києві комерційні парки. Подібний заклад влаштувала домовласниця Марія Чаплинська на просторій садибі між сучасними бульваром Тараса Шевченка й вулицею Олеся Гончара. Тут було влаштовано зимову сцену й відкриту естраду, а поруч із ними, цілком у сучасному дусі, з’явилися торговельні приміщення. Сад Чаплинської отримав назву «Аркадія». З його естради співав популярний жіночий хор, в якому, між іншим, дебютувала відома співачка Надія Плевицька, яка згодом згадувала про «Аркадію»: «Різнобарвні гірлянди ліхтариків прикрашали вхід до алеї саду, гримів військовий оркестр, снувала нарядна юрба…». Щоправда, у громадянську війну всього цього не стало, а у 1930-ті роки територію саду забудували.

Інший приватний сад створив на тодішній околиці Лук’янівці громадський діяч і колекціонер Турвонт Кибальчич. Але репутація цього місця була, відверто кажучи, сумнівною. Мало того, що Кибальчич, як виявилося, незаконно захопив землю у міста, він ще й створив на ній, за словами сучасника, «якийсь злачний заміський розважальний заклад, під назвою «Райгородка», мало не з «особливими кабінетами» і з панорамами пікантних сцен».

Можна ще згадати, що деякі впливові установи — такі як Київський політехнічний інститут або місцевий яхт-клуб — озеленювали частину своїх ділянок, діючи не лише у своїх корпоративних інтересах, а й на користь усьому місту. Загалом, колишній досвід красномовно свідчить: навіть у період бурхливого капіталістичного розвитку Києва розумні люди могли відстояти його статус міста-саду. Були все ж таки в Києві часи, коли «зелень», що означає вільно конвертовану валюту, нормально уживалася із зеленню в буквальному розумінні, і вигравали від цього як комерсанти, так і всі городяни.

 

Між іншим

Наприкінці позаминулого століття на Думській площі (нинішній Майдан) діяв ринок, що зовсім не пасував центральній площі. У 1898 році спробували перетворити площу на сквер. Однак на ініціаторів очікувало фіаско. Станіслав Ромішевський згодом згадував: «Одразу почалася боротьба з торговками через потворні рундуки, що оточили сквер із фронту; для них сквер перетворився на звалище, забруднене всіма відходами, що накопичуються у цих рундуках протягом дня.

Зрозуміло, що рослинність за цих умов розвиватися не могла, і сквер за короткий час набув огидного вигляду. Залишити в центрі міста сквер у такому вигляді, звісно, не було можливості, і оскільки торговок з їхніми рундуками виселити не вдалося, то вирішено було знищити сквер».

Утім, борці за озеленення не здавалися. І домоглися в 1907 році рішення Міської думи про влаштування на площі нового скверу із квітником і фонтаном. При цьому, щоб нейтралізувати нахабних торгашів, сквер підняли над рівнем площі й обнесли металевою огорожею (вхід був із боку будинку думи, сходами). А оскільки площею майже впритул проходило трамвайне кільце, крамарям і лоточницям довелося забратися.