«Єврейські адреси Києва» видано у невеликому форматі (А5), у твердій палітурці, з ненав´язливим дизайном та безліччю ілюстрацій; все разом справляє приємне враження, що зазвичай властиво краєзнавчій літературі, розрахованій на неспішне знайомство з химерними контрастами між перебігом подій кількох епох, що на них розламано, принаймні з точки зору єврейської громади, все ХХ століття.
Книга налічує 12 розділів та три додатки; останні – це перелік сучасних єврейських організацій Києва, іменний показчик та невелика бібліографія. Від порівняння з науковою монографією книгу рятує свідома полегшеність стилю, врешті, необхідна кожному сучасному історику, котрий звертається не тільки до колег-архівістів, а також – і це суттєво, – відсутність переліку ілюстрацій та імен авторів фотографій, завдяки котрим ця книга отримала дійсно дуже привабливий вигляд. Певне, винен стереотип стосовно того, що зайва інформація може налякати пересічного читача, – здатність засвоювати інформацію котрого, на мою думку, все-таки не слід недооцінювати, принаймні у подібний спосіб.
Текст «Єврейських адрес Києва» структуровано у хронологічному порядку, проте якось трішки занадто здалеку: згідно не зовсім зрозумілій логіці автора, історія єврейської громади у розділі «Євреї Києва» розпочинається розповіддю про визначення віровизнання у Хазарському каганаті. Проте автор досить швидко, вже за кілька сторінок опиняється у княжому місті, де розповідь набуває точнішої відповідності заявленій у назві темі. Подальші розділи описують особливості життя єврейської громади у трикутнику Золотих, Лядських та Жидівських воріт («Верхнє місто»), у двох частинах Подолу («Поділ» та «Пласка ділянка»), на Печерську («Печерськ та Липки»), на берегах річки Либідь («Єврейські адреси біля Либіді»), на Хрещатику («Хрещатик з оточуючими кварталами»), «Поблизу від Університету», та на околицях старого міста («Околиці: «в межі» та «за межею»). Два розділи книги присвячено київським трагедіям: Бабиному Яру («Лук´янівка, Бабин Яр»), та єврейським цвинтарям міста («Єврейський некрополь Києва»).
Загалом книгу адресовано гостям міста, небайдужим до його єврейської історії, або його колишнім мешканцям, котрі нині відвідують його в якості гостей. Не в останню чергу саме через це книгу написано російською мовою: адже київське єврейство традиційно вважалось, і, зрештою, у більшості випадків залишається донині переважно саме російськомовним середовищем.
Окрім детальних архівних розвідок, котрі не викликають жодних сумнівів у науковому сумлінні М. Кальницького, автор під час роботи над книгою використав інформацію, викладену у рукописі книги, присвяченої 100-річному ювілею синагоги по вул. Щекавицькій, створеному у співавторстві з авторкою цієї рецензії ще у 2003 році, в рамках співпраці з Інститутом Юдаїки, про що скромно промовчав як в основному тексті, так і у примітках до нього. Ну що ж, з вітчизняними істориками через фатальні історичні обставини іноді трапляються куди страшніші напади забудькуватості; але, якщо раптом у нього виникне потреба уточнити певні лакуни в посиланнях на чужі праці, можу додати, що початковий варіант саме цього рукопису зберігається в архіві Інституту Юдаїки, в архіві власне синагоги по вул. Щекавицькій, а також у власності авторки цього тексту, і нагадати про те, що вибачатись ніколи не пізно.
Власне, книга цікава саме цим, адже її присвячено, – хоч про це і ніде не говориться в тексті, – насамперед здатності вибачатись, хоча і в дещо ширшому сенсі. Адже більшість зафіксованих тут подій назавжди залишиться приводом для вибачень перед єврейською громадою з боку тих, хто так чи інакше дотичний до викривлень її минулого та сьогодення, – однаково, у державному, пам´яткоохоронному чи тільки загальнокультурному сенсах. Залишається сподіватись на те, що вказані тут особливості київської краєзнавчої літератури будуть виправлені у наступному, доповненому перевиданні цієї книги.
Почитал – повеселился.
Мне вполне понятно, от кого исходит сей крик души. Свыше девяти лет назад Институтом иудаики была подготовлена книга о синагоге на Подоле. Она представляла собой расширенный, переведенный на украинский и английский языки вариант моей брошюры "Синагога Киевской иудейской общины. 5656–5756", вышедшей еще в 1996 году. Поскольку хотелось успеть к открытию синагоги после капитального обновления, в помощь мне дали одну тогдашнюю сотрудницу Института иудаики, которая от себя новых архивных материалов для книги не добавила, зато кое-что скомпилировала из чужих публикаций и щедро налила водички в виде разных общих фраз. Эту водичку мне пришлось изрядно почеркать, однако за недостатком времени какая-то часть ее осталась. Все это, подчеркну, касалось не полного объема книги, состоявшей из 5 разделов, а только разделов 3–5, которые относились к периоду времени от 1939 до 2003 года. В итоге авторство книги указывалось следующим образом: "Автор-упорядник тексту Михайло Кальницький. Розділи третій–п’ятий написані за участю Богдани Козаченко". Увы, что называется, по независящим причинам книга, уже сверстанная, так и не увидела света.
Таким образом, к большей части материала, посвященного в моей нынешней книге "Еврейские адреса Киева" синагоге на Подоле (с.133 – начало с.138), любезный рецензент вообще никакого отношения не имеет. Что касается остального текста об этой синагоге (конец с.138 – с.142), то последняя из этих страниц касается событий уже после написания той книги. Остались, получается, три с половиной страницы. Это, значит, на их соавторство претендует Богдана Козаченко. Если бы действительно я взял что-то из рукописи и верстки той книги с использованием Богданиной "водички" – разумеется, упомянул бы об этом, мне не жалко. Но придется ее огорчить. Поскольку сведения о синагоге на Подоле в 1939–2003 годах в неизданной книге занимали десятки страниц, а в "Еврейских адресах Киева" три с половиной страницы с картинками – ни о какой водичке речи быть не могло. В итоге основная часть текста этих страниц – мой же собственный текст из брошюры 1996 года (что легко проверить путем сравнения), а добавлены к нему новые сведения, найденные мною в архивах либо полученные в прямом общении со строителями и художниками и изложенные мною же (если Богдана считает, что добавляла какую-то информацию, неизвестную мне, пусть-ка укажет конкретно). Короче, как бы она ни пыжилась, в данной книге примазываться ей попросту не к чему. Говорю это вполне ответственно, тем более, что все варианты текста и сама распечатка верстки несостоявшейся книги у меня тоже имеются. Так что, выражаясь словами нашего знаменитого земляка, – поздравляю вас, гражданка, соврамши.
Интересно, выражение "изданное по именем" означает, что автор книги не тот, за кого он себя выдает или что автор рецензии решил написать как-то позаковыристей?