Місце пекучих подій є одним із центральних, найбільш відомих куточків столиці. Тут стоїть чимало пам’ятних будівель. Варто було б нині згадати про них та відзначити їх історичну й культурну цінність. 

Спершу нагадаємо, що теперішня вулиця Михайла Грушевського є частиною вельми давнього проїжджого шляху з Подолу на Печерськ. У 1810-ті роки, після жахливої пожежі Подолу та повного перепланування тієї місцевості, утворилася магістраль між Контрактовою площею та початком Московської вулиці, яку найменували Олександрівською на честь тогочасного російського самодержця Олександра І. Частину магістралі становив підйом з Подолу до нинішньої Європейської площі. Він аналогічно називався Олександрівським узвозом. Уже за радянської доби Олександрівську перейменували на вулицю Революції. Після вбивства у 1934 році в Ленінграді одного з більшовицьких лідерів Сергія Кірова (деталі цієї трагічної події досі повністю не прояснено) магістраль стала називатися вулицею Кірова. Зрештою, 1955-го її було розділено на чотири частини. Відрізок на Подолі став називатися вулицею Жданова в пам’ять про одного зі сталінських поплічників (тепер вул. Петра Сагайдачного). Узвіз, що проходить попід схилом Володимирської гірки, став Володимирським. Лише частина вулиці від площі Європейської (тоді Сталіна) до Арсенальної зберегла назву на честь Кірова, але тут цілком помінялася нумерація будинків і навіть її напрямок. До того ж низка споруд, які свого часу теж були віднесені до Олександрівської вулиці, перетворилася на окремий Музейний провулок. 

Сучасну назву вулиця отримала 1991-го. Саме у рік здобуття Україною незалежності важлива магістраль столиці стала назватися іменем Михайла Грушевського, видатного українського історика та політичного діяча, проводиря Центральної Ради. 

Тепер під №1 по вулиці Грушевського міститься ошатна споруда в урочистих класично-ренесансних формах. Це – приміщення Національної парламентської бібліотеки, однієї з найвідоміших українських книгозбірень. Її було засновано як міську Публічну бібліотеку ще 1866 року. Спеціальне приміщення для неї спорудили у 1909–1911 роках муніципальним коштом. 

Цікавою є історія проектування бібліотечного будинку. Місто виділило майданчик під нього на терені Купецького саду (нинішній Хрещатий парк). План майбутньої споруди, погоджений із працівниками бібліотеки, підготував міський архітектор Олександр Кривошеєв. Що ж до зовнішнього вигляду фасадів, то на їх проект Міська дума оголосила всеросійський конкурс. До журі увійшли провідні зодчі Києва – Владислав Городецький, Олександр Кобелєв, Володимир Ніколаєв. Усього надійшло 37 пропозицій. За ухвалою фахівців, перше місце посів киянин Микола Шехонін, чий варіант передбачав насичене оформлення в дусі модерну. Другим став ще один киянин – Павло Альошин, тоді ще доволі молодий, а в майбутньому провідний київський будівничий ХХ століття. Його пропозицію було позначено витонченими рисами неоампіру. 

Остаточний вибір мала зробити муніципальна влада. Як виявилося, «батьки міста» керувалися не стільки художніми, скільки економічними міркуваннями. Вони обрали значно дешевший за проекти-переможці варіант маловідомого архітектора Збігнєва Клаве. Хоча його й було відзначено заохочувальною премією, але, на думку журі, у пропозиції Клаве забракло оригінальності. Та все ж саме розроблені ним фасади було втілено в життя. Утім, його проект, виконаний на високому професійному рівні, привертав увагу гармонійністю та врівноваженістю. 

Число відвідувачів бібліотеки більш ніж за сто років виміряється, мабуть, уже мільйонами. За обсягом і цінністю своїх фондів вона посідає одне з перших місць у країні. Нещодавно біля книгосховища на Поштовій площі було споруджено новий корпус Парламентської бібліотеки, та значна кількість читачів залюбки користується затишним читальним залом старовинної будівлі, вікна якого виходять просто до парку. 

Зовнішній вигляд корпусу бібліотеки добре узгоджується з розташованим на протилежному боці вулиці Михайла Грушевського приміщенням Національного художнього музею України. Ця дивовижна споруда, що нагадує античний храм, стоїть на невеликому озелененому «острівці». Первісно її споруджували як музей місцевого Товариства старожитностей та мистецтв – об’єднання меценатів і любителів старовини, очолюваного відомим колекціонером Богданом Ханенком. 

Товариство здійснювало фінансування будівництва. Воно мало обмежені кошти, та попри це не хотіло зводити занадто скромну будівлю. Тож зодчий Владислав Городецький, переробивши первісний проект Петра Бойцова, передбачив спорудження лише частини об’єму, що проглядалася з вулиці та площі. Її і було збудовано упродовж 1898–1901 років. 1904-го відбулося урочисте відкриття у цьому приміщенні Київського художньо-промислового і наукового музею. А в повному обсязі проект вдалося реалізувати тільки у 1967–1972 роках. До того часу музей уже отримав свій сучасний статус безцінної скарбниці творів українського образотворчого мистецтва. Фасад музейного будинку може слугувати посібником для вивчення класичних архітектурних деталей: ми бачимо тут достеменне відтворення шестиколонного портика доричного ордера, антаблемент, трикутний фронтон. У трикутнику-тимпані фронтону вміщено горельєф «Торжество мистецтва». Цю композицію, як і величезні цементні постаті левів обабіч сходів, виконав скульптор-італієць Еліо Саля. Від часів спорудження музею Городецький товаришував з цим майстром. Невдовзі Саля став автором чудернацьких скульптурних прикрас найпопулярнішого витвору Городецького – знаменитого «Будинку з химерами». 

Експонати музею ретельно вивчали знавці української старовини. На честь одного з них – багаторічного директора закладу академіка Миколи Біляшівського – встановлено біля сходів пам’ятний знак з його скульптурним зображенням роботи Анатолія Куща. Нині серед шедеврів музейного зібрання – зразки українського барокового іконопису, унікальна галерея козацьких портретів, твори Тараса Шевченка, Миколи Пимоненка, Олександра Мурашка, Федора Кричевського, митців художнього авангарду, провідних радянських живописців і скульпторів. 

Ще один цікавий зразок скульптурної творчості можна побачити зовсім поряд, на фасаді будівлі №4 по Музейному провулку. Цю масивну комерційну споруду в стилі модерн було зведено 1909 року за проектом архітектора Валеріана Рикова на замовлення заможного інженера Ісая Іссерліса. На рівні 2-го поверху її прикрашено барельєфним панно «Тріумф Фріни» роботи київського скульптора Федора Балавенського. За переказом давньогрецького письменника Афінея, знаменита афінська гетера Фріна дозволяла собі приймати від закоханих у неї чоловіків божеські почесті. Її притягли до суду за звинуваченням у блюзнірстві. Адвокат Фріни Гіперід марно намагався її захистити: судді боялися помсти богів. Тоді Гіперід зірвав з гетери одяг і вигукнув: «Ну, хіба ж не гідна ця жінка божеського вшанування?». І зніяковілі судді визнали, що таки гідна. Виправдана Фріна урочисто залишила приміщення суду. Саме цей момент зображено на барельєфі, що символізує непереможність справжньої краси. 

На ділянці праворуч від будинку Іссерліса ще наприкінці ХІХ сторіччя були зведені два суміжні прибуткові будинки, що належали домовласнику Петрові Бураку. З них більш гарним є правий, по Музейному провулку, 2-б, оздоблений архітектором Андрієм Крауссом у дусі так званого «київського ренесансу». Спершу він був триповерховий; деякий час тут містився готель «Флоренція». У 1900 році цей дім надбудували четвертим поверхом. 

А сто років по тому, 2000-го, сучасні комерсанти звели над ним ще два поверхи та мансарду. Слід наголосити на тій обставині, що загальне навантаження на стіни нижнього поверху порівняно з первинним збільшилося майже утричі. Нещодавно тут у шикарному бутіку трапилася пожежа, і це є дуже небезпечним, бо послабляє без того перевантажені конструкції. Полум’я вже колись панувало у цій частині Києва. Зокрема, за нацистської окупації міста було пограбовано та спалено приміщення бібліотеки, від якої залишалися самі стіни. Потім, витративши чимало коштів, будівлю реставрували – і не дай Боже чомусь подібному повторитися! 

Взагалі ми розуміємо, що найголовнішою цінністю є людське життя і здоров’я. Проте дуже не хотілося б, аби під час бурхливих подій страждали німі й нерухомі свідки – скульптурні зображення левів та Фріни, пам’ятники Біляшівському, Чорноволу, Лобановському або інші художні чи архітектурні твори.